Біймося байдужих! Думки з приводу Найактуальніше Світоглядні орієнтири 

Біймося байдужих!

Навіть як я одна залишуся на світі,
Я не дам загинути Україні…

Емма Андієвська

Останнім часом зустрічі з особистостями різних професій, соціального статусу – відтак закономірні обміни думками про наш спантеличений час, пошуки варіантів життя на перспективу, – а також знайомство з найсвіжішими публікаціями мас-медіа змушують до серйозного замислення: що далі? як діяти? чи можна позбутися невизначеності, страху, байдужості?

Що втішає? Багато ще у нас людей-активантів, яким не однаково! Що занепокоює? Збайдужіння доволі багатьох громадян до усього, що діється доокруж! Саме про це дозвольте висловити декілька власних міркувань. Передусім узагальнена думка: перші налаштовані не скиглити, не датися, боротися! Другі, як це здебільшого буває у кризові моменти, – опустили руки, повністю збайдужіли до всього, крім облаштування «власного кубельця», тому налаштовані – якось то буде!

I

Почнемо зі слабодухів. Не забувайте, дорогі: якось вже є. Питання тільки у тому, чи воно виникло стихійно, чи хитромудрі режисери-чужинці, маючи колосальний досвід маніпуляції та окупації людської свідомості, сконцентрувалися на розхитуванні основ буття українців? За правильну відповідь не треба присуджувати премії – тим, хто приплентався сюди та гримується під наших громадян, Україна потрібна за пасовище, де можна «напастися» по вінця. Що й зроблено.

Зверніть увагу: ці приплентачі з кількома паспортами, ставши мільярдерами на нашій землі, завдяки пограбованим мільйонам українців, цинічно хизуються своїми статками, замилюють нам очі своїми «деклараціями» про прибутки. Наприклад, повсюдно рекламують, що президент В. Зеленський минулого року заробив понад 28 мільйонів гривень. Телебачення подає щоденно таблиці, хто складає клуб мільярдерів – і в Україні, і у світі. Причому це робиться демонстративно, мовляв, «знай наших». Щодо багатовимірної злиденності десятків мільйонів людей, то байдужість до них з боку «вибранців долі» – вражаюча.

Однак невже ці «командири дійсності» такі йолопи? Свого часу про це дуже дотепно висловився Джонатан Свіфт: «Якби Бог вважав багатство чимось цінним, Він не давав би його таким негідникам». Зрештою, ці шахраї – злодії – махінатори – комбінатори – корупціонери – під’юджувачі вже покарані найжорстокіше. Це зневага їхнього мамонізму усіма чесними людьми! Від неї захиститися неможливо!

Але не варто забувати витоків зла. У якихось варіантах явище безоглядної наживи несправедливими засобами існувало віддавна. «Гадюче кодло», за визначенням Христа, маскувалося різними способами. Згодом це набрало організованого й тотального характеру. Не зробимо великої помилки, коли почнемо відлік від так званої Великої Французької революції. Фундатор консерватизму, ірландець Едмунд Берк за гарячими слідами, дискутуючи з вождями цієї революції-гільйотини, заявив:

Едмунд Берк
Едмунд Берк. Джерело зображення: britannica.com

«Сучасні ваші законодавці захопились негативізмом і опустились навіть нижче своєї нікчемності… Ваші законодавці, новатори у всьому, були першими, хто заснував державу на грі і вселив в неї дух гри як її життєве дихання. Головна мета цієї політики – перетворити Францію з великого королівства на велику гральну дошку; обернути її жителів на націю гравців; заповнити грою весь життєвий простір; змішати її з усіма справами і перемістити всі людські надії і острахи з притаманних їм річищ в пориви, пристрасті і марновірство тих, хто живе, сподіваючись на випадок» (Докладніше див.: Едмунд Берк. «Законодавство і соціальна структура» // Консерватизм. Антологія. – Київ, 1998. – С. 444).

А тепер гляньмо на сучасний так званий передовий світ. Гра проникла у всі клітини соціального організму. Людям не дають ні ідеологічного, ні соціального, ні політичного, ні духовного, ні навіть біологічного перепочинку, щоб зосередитись, чітко визначити справедливий маршрут доби. В Україні за останній рік безперестанку переставляються фігури на політичній і бізнесовій шахівниці, влаштовуються «полювання» на колишніх порушників законів, різні аварії, кримінальні розбірки, реорганізація освіти, медицини, взаємоопльовування в мас-медіа та інші несосвітенні речі. За таких умов легше скрити свою некомпетентність і байдужість до долі України. Та ще й шаленими темпами збагачуватись.

І притому за 30 років видозмінюються клани (певна річ, під виглядом «рішучої» боротьби з олігархатом, викорінення корупції та ін.). А коли не можна замилювати людям очі цією грою, вдаються до солідарних дій, як це сталося зі законом про продаж землі. Аякже! Надто ласий шматок! Тут можна наживатися досхочу. Та ще й готувати собі у нас «запасний окоп».

До того ж час до часу усілякі Гордони, Пінчуки, Коломойські, Авакови та іже з ними буквально нахабно плюють нам в обличчя, впевнені у тому, що облаштувалися в Україні назавжди.

Єдиний позитив у цьому: зло саморозвінчується. Відтак викопує собі глибоку яму у болотах олжі й грабежу. Отак наша свята земля боком вилізе вам, хами й дурні! А те, що процес очищення, викорінення зла загальмовується, вина наша. Передовсім «завдячуємо» байдужим, для яких орієнтиром став принцип «моя хата скраю». Тут теж вдамося до нагадування такої мудрої сентенції: у незавершеному романі Бруно Ясенського «Цар пітекантроп останній» за епіграф взято такі слова-істини головного героя Роберта Еберхардта: «Не бійся ворога – у найгіршому випадку він може тебе вбити; не бійся друга – в у найгіршому випадку він може тебе зрадити. Бійся байдужих, бо саме з їх мовчазної згоди існують на землі вбивство і зрада».

Практично давно все оцінено. Просто треба ретельно вивчати історію. Тому ще такі посилання:

Гілберт Честертон: «Не побиваймося тим, що нам не вдалося відразу перемогти зло, дуже важливо дати цьому злу зрозуміти, що його суть розвінчано, а розправа – неминуча»;

Іван Франко:

«Не мовчи, коли, гордо пишаючись,
Велегласно брехня гомонить,
Коли, горем чужим утішаючись,
Зависть, наче оса та, бринить,
І сичить клевета, мов гадюка в корчи, –
Не мовчи!

Говори, коли серце твоє підіймається
Нетерплячкою правди й добра,
Говори, хай слів твоїх розумних жахається
Слямазарність, бездарність стара,
Хоч би ушам глухим, до німої гори, –
Говори!

Водночас – діяти! Гнати в шию тих, хто зазіхнув на нашу святу землю, адже «сам Бог витає над селом» (Тарас Шевченко). Вимагати, щоб нинішні можновладці не принижували ні своїх, ні нашого народів, тобто забиралися геть. Нагадаємо їм слова Василя Симоненка «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, І орди завойовників-заброд!». Втовкмачувати послідовно, відверто в очі «реформаторам» освіти, науки, медицини очевидну істину: не даймо знищити наш генофонд, не примітизовуймо підготовку фахівців усіх рівнів. Не продаваймося за посади і не марнуймо свій талант, прислуговуючи власникам мас-медіа, серед яких домінують чужинці.

II

Давно доведено, що чільним принципом історичного процесу є максимальне напруження енергетики слова і вольових зусиль. Цього, дякуючи Богові, маємо у щораз виразнішому й масовішому вимірі. Прикінцеві травневі дні подарували наснажуючі думки знаних і перспективних особистостей з публікацій газети «День» (29-30 травня), тижневика «Країна» (28 травня), «входження» у нинішню воєнну ситуацію на Донбасі з переможним акцентом (передача Національної радіокомпанії 31 травня), умиротворювальні й оптимістичні Служби Божі: в Михайлівському Золотоверхому Соборі з участю патріарха Православної Церкви України Епіфанія, у Соборі Української Греко-Католицької церкви (проповідь до 3-річчя з дня кончини патріарха Гузара відтворила максимально оптимістичну філософію життя одного з найвидатніших моральних авторитетів нинішньої України), повторне проникнення в інтерпретацію історичного процесу видатним українським вченим з США Любомиром Винаром, автором понад 600 наукових праць (книга «Силуети епох». – Дрогобич, 1992).

Уточненню багатьох речей допомогли розмови з учасником АТО Віталієм Смілкою з Городка, директоркою музею Юліуша Словацького у Кременці Тамарою Сєніною, юристом Олександром Рулем зі Львова, журналістом з Трускавця Володимиром Турмисом, лікарем Романом Шереметою, публіцисткою з Івано-Франківщини Оксаною Ровенчак, мешканцями Жидачева, Нижанкович, Самбора. Воістину: найбільша розкіш – це розкіш людського спілкування. Усі ці та інші особистості потужно заангажовані у процеси державотворення, формування людини-творця, виховання молодого покоління у дусі ідеалів святої правди-справедливості.

Стисло про найяскравіші ідеї, думки, факти, мрії…

Газета «День» (29-30 травня, 2020) відкривається промовистим портретом Ганни Гопко – відомого політика (колишньої голови Комітету Верховної Ради у закордонних справах), публіцистки, громадської діячки, знаної у світі. Саме з її ініціативи рік тому ухвалили постанову Верховної Ради про допомогу корінним народам Російської Федерації. Йдеться про Звернення Верховної Ради до впливових міжнародних організацій щодо засудження порушення прав татарів, башкирів, чувашів, удмуртів, черкесів, кабардинців, інгушів, калмиків, бурятів та інших.

Нова влада не використовує цю зброю проти Москви.

Ганна Гопко
Ганна Гопко. Джерело зображення: facebook Ганни Гопко

Панорамне мислення Ганни Гопко у розмові з Алісою Поліщук під заголовком «Час дорослішати» стимулює до роздумів. Зважте:

  • Підсумки першого року В. Зеленського на посаді президента можна визначити таким чином: турборежим замінив ефективність і компетентність. В яку гру нині грають олігархи, які як закулісні режисери просто здійснюють ротацію? Розсварити українців, прибрати собі наші багатства. Ми раніше намагалися здійснювати принцип «Нічого про Україну без України». Ми передали Зеленському армію, міжнародні контакти, «вирівняли» економіку. Зараз усе котиться додолу. Це вигідно ворогам. То якому народу служать «слуги народу»? Де послідовна, наступальна турбота про суб’єктність, відновлення територіальної цінності та суверенітету шляхом протидії російській збройній агресії? Чому міністерство закордонних справ усунуто від основних рішень, а люди з унікальним досвідом роботи просто відсторонені? Банковій видана монополія на зовнішньополітичну діяльність, тобто на поступове розхитування ситуації на користь агресора; про Крим забули. Тож доконечно потрібний тиск громадськості – може отямляться;
  • Провальна кадрова політика через старі підходи стала причиною багатьох помилок Зеленського – «Квартал 95» виявився карикатурою. Усі ці експерименти, імітація реформ сприяють «шрьодеризації» політики Заходу. Багато хто зі західних політиків продався Путіну, повернувся до принципу «business as usual» (підходу, коли можна спокійно торгувати). За таких умов вкрай важливо зміцнювати двосторонні відносини Україна – ЄС, Україна – США, призначити нашого представника в НАТО, здійснити інші вкрай потрібні заходи, щоб Україна стала лідером Східних партнерів;
  • Треба активніше використовувати потенціал діаспори, щоб реалізовувати спільні програми; діяти так, як Джеймс Мейс; задіяти стратегію деокупації Криму; формувати суспільну думку Заходу, щоб там нарешті збагнули, що саме Україна породила Московію. Натомість і у нашій державі багато хто досі ще не став свідомим громадянином. Звідси потреба формувати історичну свідомість як найвищу моральну і духовну вартість нації – тут варто запозичити досвід Ізраїлю. Принагідно: у нас були добротні лідери (свої Вашингтони), але забракло свідомих громадян. Чи не повторюємо ті самі помилки?
  • «Для мене надзвичайно важливо бачити, як мислить молодь, шукати журналістів-державників, які б були добре оснащені інтелектуально й морально, вміли бачити тренди. Як голова міжнародної конференції Zero corruption conference нещодавно ми зібрали більш як 500 учасників із 25 країн світу; були присутні впливові політики ряду країн. Одне слово, робимо усе, щоб згуртовувати державників, які вірять, що Україна – навічно».

 

Сергій Тримбач
Сергій Тримбач. Джерело зображення: radiosvoboda.org

Подібну роль у цьому ж номері газети виконують розмислення кінокритика, кіносценариста, кінознавця Сергія Тримбача «Сну більше немає (?)» з підзаголовком «Вірус насильства, або в пошуках вакцини від неправди про минуле і майбутнє». Зло «побєдобєсія», зухвалий егоцентризм власть імущих, байдужість до трагедій народів, чужого способу життя, ідеалів, навіть несповідування принципу «Живи і дай жити іншому» – усе це стало нормою.

Ось декілька оцінок фахівця:

  • Згадується розмова на телебаченні у 1990 році з видатним російським письменником, людиною великої мужності й совісті Віктором Астаф’євим. У романі «Прокляті і вбиті» сказано багато правди про війну. Нових радянських вояків готували абияк, відтак вони гинули у перших же боях. При форсуванні Дніпра в 1943 році на ділянці, де воював Астаф’єв, із 25 тисяч вояків до берега дісталося лише 3600. Про зло «побєдобєсія» пише також у своїх щоденниках Олександр Довженко. Йдеться про абсолютну зневагу до людського життя. Тому 9 травня – це день перемоги однієї людиноненависницької системи над іншою. Комусь вигідно підтримувати неправду про минуле. Абсолютне презирство до людини залишилося. Щоправда, 2014 року простий народ став на захист України. Деяка позитивна трансформація відбулася, але через недолугість і байдужість властей гинуть найкращі;
  • Практика боротьби з короновірусом є продовженням цієї зневаги до людського життя. Цитую: «Заледве не всі телеканали зранку до вечора захоплено оповідають про те, як Офіс Президента, як олігархи ба навіть їхні дружини буквально засипають українців ліками, обладнанням, засобами захисту… Тільки всю цю інформацію треба ділити на сто чи двісті – в реальності усе це виглядає далеко не так оптимістично. Оте саме «ур-ра-трум-бум-бум, ми перемагаємо» – бездарне й цинічне». З допомогою олігархічних ЗМІ навіюють «сон золотий»;
  • Цей сон таки вдалося навіяти на теренах Російської імперії в ХХ столітті. Людей не шкода було кидати у піч грандіозного соціального і політичного експерименту. У Німеччині щастя вирішили забезпечити обраній «арійській расі». С.Тримбач робить такий висновок: «Перед мистецтвом стоїть завдання такої собі розгерметизації масової свідомості, зняття гіпнотичного впливу, в тім числі у сприйнятті минулого».

 

Годимося з Тримбачем. Водночас, на своє переконання, уточнюю: більшовики не були ідеалістами, і не експеримент задіяли – вони свідомо винищували найкращих серед усіх народів, адже паскуди душею і генотипом не можуть терпіти кращих від себе (принагідно, щось подібне планують зробити з українцями сьогодні). Наведу бодай один витяг з книги шести знаменитих французьких вчених (Стефан Куртуа та ін.) «Чорна книга комунізму»: «Саме в ім’я доктрини, яка є необхідною і невблаганною логічною базою цієї системи, було винищено десятки мільйонів невинних людей без якогось особливого звинувачення, хіба що злочином ставало те, що були вони шляхетного походження, міщанами, куркулями, УКРАЇНЦЯМИ (так у книзі!) і навіть робітниками чи… членами комуністичної партії» (Докладніше: Стефан Куртуа, Ніколя Верт, Жан-Луї Панне, Анджей Пачковський, Карел Бартошек, Жан-Луї Марголен. Чорна книга комунізму. Злочини, терор і репресії. Переклад з французької. – Львів, 2008. – С. 28). І ще одне уточнення: більшовики це здійснювали за мовчазної згоди ліберал-фанатизму й безбожництва (напрошується аналогія з нинішніми часами).

Завершує свої розмислення Сергій Тримбач посиланням на фільм War Note Романа Любого, що його подивився на фестивалі Docudays UA. Цитую без скорочень:

«Окопна правда, про яку не хоче знати нинішня українська влада. Вона хоче миру, але спочатку мир має прийти в душі оцих солдатів, а не у високі кабінети. Так, краще, щоб влада подивилася цей фільм, де війна така некрасива, така потворна, така убивча й мерзенна. А люди на ній однаково залишаються людьми.

Больовий поріг – ось питання. Посеред приголомшливого обсягу інформації він дуже низький, той поріг. Людину вбили, цукерку прорекламували, хохму розказали – градус емоцій один і той самий. Відтак фільм Любого – про те, що ми живемо в аварійному світі, тож не варто звикати до комфортної збайдужілості, занадто боляче буде потім у реальному житті».

Кадр із фільму Романа Любого War Note
Кадр із фільму Романа Любого War Note. Джерело зображення: docudays.ua

* * *

Висновки:

  1. Збайдужіле міщанство зосередилося на споживанні й розвагах. Це шлях у нікуди (довели це давно Герцен, Ортега-і-Гасет, Франко). Кожна людина зосібна і національна спільнота повинні прагнути до рівноваги душі, розуму і тіла. Саме у такому порядку.
  2. Ні національний егоїзм, ні доктрини панування, вибраності, як довела історія, не допоможуть створити гармонійного суспільства, «цивілізації любові», не сприяли і ніколи не можуть сприяти співпраці народів в ім’я добра.
  3. Збайдужіння до долі кожної без винятку особи, національного самовияву, гармонійного буття націй, штучні поділи на «еліти» і «маси» не відповідають нашому призначенню: довіряти Богові й допомагати слабшому, любити ближнього як самого себе.

Влада – це служіння найвищим ідеалам!

Олена Теліга
Олена Теліга. Фото початку 1930-х рр.

Не марнуймо й не змарнуймо свого життя! Прислухаймося до такої думки української націоналістки, поетки, публіцистки і громадської діячки Олени Теліги, яку нацисти знищили у Бабиному Яру: «Партачі життя. Так, це для них найбільш відповідна назва. Це ж вони є ті, «що все дивились та мовчали, та мовчки чухали чуби», в той час, коли не раз одним словом, одним посуненням могли б підтримати якусь велику правду, або, навпаки, знищити якесь велике зло, дати сатисфакцію людині, що має рацію, а передусім, одним словом, так чи ні, залежно від своїх переконань, – врятувати свою людську гідність».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(7 голосів)

Також буде цікаво: