Антигерой нашого часу Культура 

Антигерой нашого часу

Антигерої та антагоністи-лиходії захопили мистецтво непомітно. Посеред чорних друкованих рядків та білої пустоти між ними раптом з’явився один нетиповий образ. На великих і малих екранах, забарвлених лише відтінками сірого, раптом увірвався нахабний у своїй яскравості червоний. А може, це сталось задовго до винайдення навіть найпростішої камери-обскури? Чи ще давніше – коли люди лишень почали творити народну творчість і з уст в уста передавали байки про якогось відчайдуху-злодія? Наскільки еволюціонував образ класичного карикатурного лиходія і, зрештою, чому нам так сильно почали подобатись поганці?

На колір і смак

Для початку варто чіткіше окреслити терміни, якими я орудуватиму протягом усієї статті. «Заходять якось у бар Лиходій, Антагоніст й Антигерой…» – цей жарт не належатиме до арсеналу анекдотів про роздвоєння особистості, так само як наведені вище поняття не можна зв’язати простим «синоніми».

Лиходій – негативний персонаж, який зазвичай вступає у протистояння з головним героєм та переслідує відверто зловісну мету: від викрадення домашнього улюбленця протагоніста до знищення n мільйонів галактик. Задля досягнення своїх цілей він використовує будь-які методи та не цурається забруднити руки кров’ю (якщо, звісно, у мистецького твору відповідний віковий ценз).

І для прикладу – імена першої п’ятірки зі списку найкращих лиходіїв за останні сто років, за версією Американського інституту кіномистецтва (AFI): Ганнібал Лектер («Мовчання ягнят», 1991), Норман Бейтс («Психо», 1960), Дарт Вейдер («Зоряні війни. Епізод V. Імперія б’є у відповідь», 1980), Зла відьма Заходу («Чарівник країни Оз», 1939) та медсестра Ретчед («Пролітаючи над гніздом зозулі», 1975).

Найкращі кінолиходії. Фото: Asif Ahsan Khan

Сутність антагоніста можна зрозуміти з однієї лише назви: все доволі прозаїчно – це супротивник протагоніста. Щоб досягнути бажаного антагоніст також часто вдається до не найгуманніших методів, проте це ми спостерігали й у багажі пересічних лиходіїв. Здебільшого антагоністів дійсно змальовували у вкрай негативному світлі, повністю змішуючи з образом лиходія та стираючи тонку грань між цими двома архетипами. Однак, у постмодерному світі творці практично відійшли від принципу «антагоніст заради антагоніста», натомість збагачуючи образ супротивника головного героя гідною мотивацією (іноді більш аргументованою, аніж у протагоніста) та навіть благородною метою.

Наприклад місіс Кармоді із повісті «Туман» Стівена Кінга є саме антагоністом, а не злодієм. Місіс Кармоді – релігійна фанатичка-проповідниця, яка в умовах недавнього Апокаліпсиса звалила на свої доволі міцні плечі тягар «рятівниці» всього людства. Вона вважає себе Божою обраницею, Авраамом, що повинен окропити жертовний вівтар невинною кров’ю. Проте на відміну від біблійного персонажа, Кардамоні не надто катується сумнівами чи докорами сумління (мабуть, цьому дещо сприяє відсутність родинних зв’язків із «агнцем»), а з легкістю готова обміняти життя сина головного героя на загальне благо.

Її переконання у своїй місії читачам видається безглуздим, проте сама героїня щиро вірить, що тільки таким чином можливе спасіння. Тому рушійну силу історії – конфлікт місис Кардамоні з головним героєм – можна вважати типовим протистоянням антагоніста з протагоністом. А ось справжніми лиходіями в «Тумані» є невідомі анімалістичні чудовиська, що вирвались із засекреченої лабораторії та власне й спричинили Апокаліпсис.

Капітан Джек Горобець, один із найяскравіших антигероїв кінематографу XXI століття. Фото: imdb

Антигерой натомість не завжди вступає у конфлікт із головним героєм – бо досить часто займає його місце. Він не страждає надміром героїчних рис, натомість у його шафі заховано не один скелет. Антагоніст вдало балансує між світлом і темрявою, обираючи сіру мораль та перевагу власних інтересів над чужими. Спектр таких героїв доволі широкий: від зверхнього та холодного байронічного героя до розчарованої життям «зайвої людини» і навіть хитрих та харизматичних головорізів. Засилля усіх цих видів ми й спостерігаємо останнім часом у літературі, кінематографі та інших видах мистецтва.

Власне сам термін «антигерой» вперше з’являється у ХVIII столітті для позначення одного з персонажів роману «Племінник Рамо» Д. Дідро. Згодом особливу прихильність образ холодного сатирика та егоїста (яким був зокрема і Рамо-молодший) віднайшов у серцях представників епохи романтизму та отримав зелене світло на всі подальші мистецькі напрями. Звісно, антигерої були невіддільними персонажами задовго до виникнення терміну – зрештою скільки безіменних, проте дійсних явищ ми спостерігаємо й сьогодні. Міфологічні Локі та Гермес, казкові збірні Лисиці та Ворони стали практично настільки ж незамінними, як і класичні герої. А з часом почали навіть витісняти останніх.

Чому ж ми «переходимо на темний бік сили»?

У квітні 2020 журнал «Psychological Science» опублікував дослідження Ребекки Краузе і Дерека Ракера під назвою «Чи може погане бути добрим? Привабливість темнішого Я» (в оригіналі «Can Bad Be Good? The Attraction of a Darker Self»). Щоб з’ясувати, чому нас все ж приваблюють відверто негативні персонажі, автори проаналізували дані вебсайту CharacTour.

Дана платформа схожа на сотні інших тестовово-вікторинних магнатів, з однією лише відмінністю: замість звичних варіантів відповідей вам пропонують оцінити ту чи іншу рису свого характеру через вигаданого персонажа. Так, наприклад, рівень вашої психологічної зрілості може коливатись від мудрого чаклуна Ґендальфа до безтурботного Пітера Пена; а чесність – від Авраама Лінкольна до скандинавського бога обману Локі. На диво, людей, які за тим чи іншим критерієм ототожнили себе із поганцями, виявилось більше. Автори дослідження пояснюють цю ситуацію наступним чином.

У реальному житті нам подобаються люди, які віддзеркалюють ті ж позитивні риси, що їх знаходимо у собі. А от якщо людина має ідентичний з нашим набір позитивних якостей, проте «страждає» від асоціальних рис, то скоріш за все симпатії до такого індивіда у нас не виникне. Все тому, що нам неприємно бачити будь-які паралелі з так званими поганцями. Та це правило працює тільки в реальності.

Це підтверджує також експеримент дослідників. Коли ста студентам запропонували порівняти себе із реальним злочинцем, результати виявились передбачувано «невтішними» – мало хто захотів асоціювати себе із серійним вбивцею чи божевільним. А от спільні риси між собою та вигаданим лиходієм студенти підтверджували куди охочіше й не бачили у цьому нічого аморального. Це дає змогу більше дізнатися про темні боки своєї особистості, які у реальному світі ми ретельно приховуємо.

Тінь. Фото: jonahcalinawan.com

Відповідь також знаходимо у концепції архетипів Карла Ґустава Юнґа. Темний бік людської особистості психоаналітик ототожнює з Тінню. Тінь в основному складається з придушених низинних інстинктів та потягів, які притаманні тваринам, а от соціумом так чи інакше караються. Окрім Тіні Юнґ виділяє й інші архетипи: Матері, Дитини, Мудрого Старця, Аніми та Анімуса як жіночого та чоловічого начал тощо. Саме на цих архетипах свідомо чи ні будуються усі художні образи, через що у нас й виникає емпатія до нереальних, фактично не те що мертвих, а ненароджених людей чи створінь. А все тому, що архетипи колективного несвідомого близькі кожній людині, незалежно від її індивідуальних особливостей.

Тінь, як втілення темного боку людської сутності, з’являється у будь-яких видах та жанрах мистецтва. Це може бути як персонаж типового жахастика (про людину, звіра, катаклізми – неважливо), так і життєвої драми, чи навіть комедії. Тінь знаходить відбиток не тільки у негативних персонажах, хоча саме її концентрований образ і є основою для будь-якого лиходія.

Таким чином, образ вигаданого поганця зачіпає той бік нашої особистості, який, здавалося б, ховається у надрах нашої підсвідомості. Однак це аніскільки не перешкоджає самоідентифікації себе за допомогою мистецького образу.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(0 голосів)

Також буде цікаво: