Язичництво ХХІ століття: то колядувати не можна? Історія Найактуальніше 

Язичництво ХХІ століття: то колядувати не можна?

Маленький писачок, по вінця наповнений гарячим воском, ковзає по тоненькій яєчній шкаралупці. Там, де він залишає свій слід, вимальовуються хитромудрі візерунки, ніжні весняні квіти, рогаті олені та тендітні птахи. Під пильним бабусиним наглядом старанно виводжу тонесенькі букви «Х.В.», ще зовсім не підозрюючи, що до писанки вони насправді не мають жодного стосунку…

Завдяки своєму багатовіковому формуванню, українська культура багата на автентичні традиції та колоритні звичаї. Вони тісно вплетені чи не у кожне релігійне свято: ми співаємо колядки у морозні різдвяні вечори або, наслухавшись легенд, мріємо знайти квітку папороті у ніч на Івана Купала. А що ви скажете, коли дізнаєтесь, що багато із таких традицій є наслідком язичницьких вірувань наших предків? Та що там традиції – навіть деякі слова, які ми вживаємо щодня, є, виявляється, запозичені зі слов’янської міфології.

ХРИСТИЯНСТВО VS ЯЗИЧНИЦТВО

На всіх етапах свого історичного шляху українці залишалися глибоко віруючою нацією. За даними минулорічного опитування КМІС: «80% українців вважають себе християнами». Тут маємо згадати, що віра – це своєрідна енергія. Свого часу Альберт Айнштайн мовив так: «Енергія ніколи не виникає з нічого й не зникає в нікуди, вона лише переходить з одного виду в інший». З часу хрещення Русі (988 рік) минуло більше тисячі років. Отож, язичництво не стерлося з людських душ, а навіть певні свої звичаї трансформувало у ті, які ми сьогодні впевнено вважаємо християнськими.

Одним із яскравих прикладів таких метаморфоз язичництва є колядування. Вже на другий день різдвяних свят на засніжених зимових вулицях українських міст і сіл не стихають дзвіночки – колядники йдуть! Вони стукають в кожні двері, співають пісні про народження Ісуса Христа та несуть у руках яскраву зірку, а позаду стрибає якийсь халамидник, переодягнений у козу – треба ж народ веселити! Так коляда мандрує з хати у хату і з року в рік.

Такий вертеп 1972 року влаштувала дисидентська молодь
Українці залишалися вірними своїм традиціям навіть під час тоталітарної влади СРСР. Такий вертеп 1972 року влаштувала дисидентська молодь із Львова та Києва. Того ж вечора 19 осіб потрапили за ґрати, їх звинувачували у шпигунстві, погрожували тортурами і розстрілом

Саме слово «коляда» має римське походження – колись ці пісні співали для возвеличення початку нового року. А у давніх слов’ян слово «коляда» фіґурує серед імен язичницьких богів – так звали дружину Білобога. Згідно з одним із міфів, вона ховалася від страшної Мари, яка не хотіла дозволити їй народити нове Сонце. Утікаючи, Коляда перекинулась на козу, Мара не впізнала її та побігла далі, так і не завадивши світлу здобути свою перемогу. Відтоді щороку люди співають колядки, щоб возвеличити появу на світ Божича-Сонце: «…а люди – віншувальники Коляди – зібралися у ватаги, котрі назвалися колядниками, і пішли з радісними співами від хати до хати, несучи попереду Звізду Ясну – зображення Божича-Молоде-Сонце. А ще колядники несли з собою опудало священної тварини – Кози, котра щороку рятує Коляду від Мари».

Спершу колядки були піснями про добрий врожай та квітучу весну. Вже згодом, після прийняття християнства, замість Сонця в них почали возвеличувати новонародженого Ісуса Христа. Як пише у своїй статті «Синтез язичницьких і християнських традицій у релігійній культурі українців на сучасному етапі» кандидат історичних наук Оксана Тупик: «Цілком можливо, що наші пращури разом із назвою «коляда» та деякими звичаями запозичили від греків та римлян ще щось із мотивів величальних новорічних пісень ще за часів язичництва на Русі. Але не викликає сумніву той факт, що греко-римські впливи зустрілися на східнослов’янському ґрунті вже з виробленою новорічною обрядовістю та величальними піснями місцевого походження, і вже в пізніший період, після хрещення Русі та утвердження християнства як панівної релігії, частина колядок набула біблійно-релігійних мотивів».

Деякі колядки переробили на християнський лад, додавши згадку про Бога, але багато давніх пісень все ще містять відгомони язичницьких вірувань. До прикладу, в них оспівують, як було створено світ. І це зовсім не схоже на біблійну версію:

Пане господарю!
На твоїм подвір’ї верба стоїть,
Тонка, висока, листом широка.
На тій вербі трійця горіла.
Три гистри впало, три морі стало…

Трапляються й авторські колядки, де можна чітко простежити язичницькі впливи. Відомий український поет Богдан-Ігор Антонич у своєму вірші «Різдво» пише про Бога, який «народився… на санях в лемківськім містечку Дуклі». Дехто сприймає такі рядки як метафоричне перенесення місця народження Ісуса Христа з метою встановити тісніший зв’язок Бога із конкретною територією. Втім, далі у цьому ж вірші, який вже став колядкою, бачимо й інші язичницькі символи (як і у всій творчості поета), наприклад, круглий місяць, який часто зустрічається в слов’янській міфології, молоде сонце та яскраву зірку.

Писанка вже стала не лише символом Великодня
Писанка вже стала не лише символом Великодня, а й усієї української культури. Пам’ятник першим українським імміґрантам у Канаді (місто Вергівель) у вигляді писанки. Збудований 1981 року. Архітектурно увічнена українська писанка й у Коломиї, де їй присвятили цілий музей, на острові Хортиця, у Вільнюсі, та ще у багатьох куточках України та світу. © Карен Арнольд

Популярна серед українців традиція розмальовування писанок на Великдень є теж язичницькою. Адже з’явилась вона ще задовго до християнської доби. У багатьох віруваннях яйце – символ початку, зародження нового життя. На писанках наші предки малювали не просто орнаменти, а наносили певне послання у вигляді тварин, рослин чи рунних знаків  –  так у день весняного сонцестояння вони заклинали природу подарувати багатий врожай. З природнім плином часу крашанки і писанки стали символами християнства. І вже зараз ми кладемо розмальовані яйця у кошики й несемо їх до храму на посвяту.

Проте найбільш майстерно серед християнських свят замаскувалося язичницьке пошанування дня Івана Купала. У своїй праці «Дохристиянські вірування українського народу» Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) пише: «За християнських часів Свято Купайла поєдналося зо Святом Івана Хрестителя 24 червня, і таким чином постав Іван Купайло». Насправді ці свята мають зовсім різне значення. Купайло – суто язичницьке святкування розквіту природи, з усіма притаманними йому ритуалами. Весела молодь, взявшись за руки перестрибує через вогнище, щоб очиститись від усяких прогрішень, юні дівчата плетуть вінки, замовляють і пускають на воду, аби ті знайшли їм наречених. А вночі, коли вся нечиста сила прокидається зі сну та вилазить на світ Божий, найбільші сміливці йдуть до лісу шукати квітку папороті. Свято Івана Хрестителя глибоко християнське і не має у собі таких традицій. Який дивовижний симбіоз вір спостерігаємо сьогодні!

Дівчата пускають на воду вінки
Дівчата пускають на воду вінки на Івана Купала. За язичницькими віруваннями, такий вінок, оповитий ворожіннями, повинен приплисти просто до майбутнього нареченого. У вінках – свічки, обожнювання вогню було притаманне язичникам. © Точка.net

Такі язичницькі звичаї заховалися мало не у кожному великому релігійному святі. Тут і веснянки та гаївки, і Масниця під час Великого посту, і засівання на Старий новий рік тощо.

ЯЗИЧНИЦЬКИЙ СЛОВНИКОВИЙ ЗАПАС

Багато слів, які ми часто вживаємо у своїх повсякденних розмовах теж мають язичницьке походження. «Лихо» – загальновживане слово, що означає якесь нещастя, колись було ім’ям одного зі злих духів у міфології слов’ян. Він приходив зненацька і зводив людей із життя. Іншим духом, який навідував вночі людей, що сумують за своїми покійними родичами, була Мрія (Наліт). Повернення близьких до життя було нереальним, але таким бажаним. Саме тому зараз ми вживаємо слово «мрія» у контексті малоймовірного чи навіть нездійсненного бажання. Отож, коли до людей, які так хотіли знову побачити померлих приходив цей дух, то забирав зі собою їхнє життя. Так само й зараз люди здатні віддати власне життя, аби їхня мрія здійснилася.

Дуже по-дитячому теплим є слово «вирій». Саме туди відлітають птахи взимку, бо там – вічне літо. У слов’янських міфах Вирій (Ирій) був аналогом грецького Олімпу, де жили всі боги.

Також і слово «чорт» почало ототожнюватись із Дияволом та пеклом набагато пізніше після свого виникнення. Раніше воно окреслювало одного з персонажів слов’янських міфів – нечистого духа, що забирає людські життя. І навіть «бог» походить від слова «збіжжя», тобто «жито», яке було головним джерелом життя у давні часи.

Багато персонажів слов’янських міфів знайшли своє місце на сторінках дитячих казок, а згодом перейшли до словника загального вжитку: русалки, відьми, Баба-Яга, Дід Мороз тощо.

ПРО ЗАБОБОНИ І ПРИПОВІДКИ

Те, що не змогло стати в один ряд із великими святами та щирою вірою, зуміло прилаштуватися у народних повір’ях та різних прикметах, якими так густо насичена наша мова. У слов’янській міфології є багато способів знайти і викрити злі діяння та нечисті сили. До приладу, щоб мавка не завела до лісової хащі та не залоскотала, треба одягнути сорочку навиворіт. Ймовірно звідси походить і повір’я, що вбрані іншою стороною речі захищають від злих думок, «не дають вректи». До таких забобонів належить і відомий чорний кіт, що допомагав відьмам у їх злих чаклуваннях, а тепер так невчасно перебігає дорогу – «до нещастя!».

Також багато українських фразеологізмів мають стосунок до чотирьох стихій (вогонь, вода, земля, повітря): «хоч землю їж», «вивести на чисту воду», «нерозлий вода» тощо. Не виняток, що вони сформувалися саме під впливом язичництва, бо у дохристиянські часи наші предки приділяли багато уваги поклонінню силам природи та її стихіям. Тому й проводились різні ритуали, які згодом набули форм прислів’їв. Іван Огієнко пише: «…на Волині, коли молода йде до Церкви на Вінчання, вона переходить через вогонь; і вогонь спалить Дівчину, якщо вона вже втратила дівоцтво й обманює молодого (Вовк: Студії, с. 283). Звідси й наша приповідка: На злодію шапка горить».

Тож, як виявилося, багато автентичних українських традицій, які ми сприймаємо за християнські, насправді є добре збереженим відлунням язичницьких часів. То чи варто нам сьогодні викорінювати їх із нашого побуту, як свого часу Володимир Великий рішуче скинув з небесного престолу Перуна? Гадаю, що ні. Подолавши очисні споруди часу, річка життя того чи іншого народу залишає позаду безліч застарілих і невиправданих звичаїв. Але серед них є й такі, що, незважаючи на впливи нових тенденцій, вже стали невід’ємною частиною нашого повсякденного життя. Вони є одним із важливих факторів формування менталітету нації та колориту її культури.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(11 голосів)

Також буде цікаво: