Жінка в ісламі: зневажати не можна любити Найактуальніше Планета 

Жінка в ісламі: зневажати не можна любити

Нещодавно світові ЗМІ масово перемивали кісточки Меланії Трамп – перша леді США не покрила голову під час візиту американського президентського подружжя до Саудівської Аравії, як цього вимагає звичай. Не ховала свого волосся й їхня донька, Іванка Трамп. Реакцій на подію було дві: на першу леді зрушився шквал критики та обурення, мовляв, вона не дотримується законів держави, до якої приїхала, а отже не поважає її, інша частина суспільства стверджувала, що у такий спосіб Меланія висловила свою підтримку прав і свобод жінок у мусульманських країнах, зокрема у Саудівські Аравії. Варто зазначити, що ситуація не нова – Мішель Обама, Ангела Меркель, Тереза Мей, Хіларі Клінтон також не покривали свої голови хустками під час подібних візитів. Чи мала на меті Меланія підтримати мусульманок – достеменно невідомо, німецькі ЗМІ розгледіли у цьому вчинку певну політичну гру Дональда Трампа. Хочеться вірити, що це, все-таки, була жіноча солідарність.

Меланія Трамп
Меланія Трамп з королем Саудівської Аравіїі Салманом ібн Абдул-Азіз Аль Саудом. © Reuters

Питання прав і свобод ісламської жінки є таким, як і сама мусульманка – схованим за довжелезною чорною чадрою, яка дає змогу побачити лише те, що дозволено, а, по суті, нічого. Смертна кара за зраду, суворий чоловік-багатожонець, який б’є свою дружину, нещасна згорьована жінка-рабиня, мати десятьох дітей, яка змушена носити паранджу, цілодобово сидіти вдома, дотримуватися варварських традицій і бути проклятою за народження доньки – ось, як пересічні українці найчастіше уявляють собі мусульманське життя.

чадра, хіджаб і паранджа – різні головні убори
Не всі знають, що чадра, хіджаб і паранджа – різні головні убори

«Ми не можемо жити за правилами ісламу і дотримуватися усіх звичаїв. Ми живемо у сучасному світі, який змінюється»

Гізем Кахведжіоглу, Іскендерун, Туреччина

Чи справді чорт такий страшний, яким його малюють? Заглянути під чадру нам допомогла Гізем Кахведжіоглу, мусульманка з Туреччини. За її словами, ісламська жінка має право працювати, отримати розлучення, бути свідком у суді, мати власний маєток, тобто думка про рабиню, зачинену у чотирьох стінах, насправді є стереотипом. Дружина повинна дбати про свого чоловіка, навчати своїх дітей ісламу, читати Коран, молитися, постити. Під час вагітності, післяпологових кровотеч і менструацій піст у Рамадан скасовується, бо це вважається гріхом, але потім, коли жінка стає «чистою», вона повинна постити пропущені дні. Мусульманкам заборонено обманювати свого чоловіка і роздавати його гроші іншим, робити аборт, красти. На запитання, чи відчуває вона на собі релігійний тиск, Гізем відповідає:

Гізем та її студентки
Гізем та її студентки, яких вона навчає англійської у The Oxford English Academy

– Часом, так, але ми не можемо жити за правилами ісламу і дотримуватися усіх звичаїв. Ми живемо у сучасному світі, який змінюється, сьогодні, у ХХІ столітті ми маємо набагато більше прав. Проте цьому ми також завдячуємо ісламу: у Корані сказано, що жінка – найцінніше, що є у світі, а у доісламські часи її вважали нижчою, ніж тварину.

Львів’янка Карина Грішковська живе і працює у Туреччині вже півтора року, розповідає, що не відчуває тиску місцевої релігії та культури, але виділила для себе яскраву відмінність між життям мусульманок та жінок із Заходу:

Карина на своєму робочому місці
Карина на своєму робочому місці – стереотип про заборону жінкам працювати розвіяно

– Стосунки до весілля будувати тут важко, дівчата часто обирають значно старших чоловіків – різниця у віці для них не проблема. Хлопці не одружуються так легко, як в Україні, особливо до 30 років. Якщо дівчина мала сексуальні стосунки їй важко вийти заміж. Колись перевіряли, чи вона цнотлива, зараз це припинилося, але пунктик на цю тему у головах людей все одно залишився. Сексуальна культура тут на нулі: немає жодних лекцій, батьки дітям також нічого не розповідають, Вікіпедія і порносайти заборонені. Тому виходить так, що у 25-30 років жінки нічого про секс не знають. Коли я тільки приїхала у Туреччину і починала спілкуватися з місцевими дівчатами тісніше, вони розпитували мене навіть про засоби контрацепції, повторюю, це вже жінки, старші за двадцять п’ять років. Мої відповіді їх дивували, але вони хочуть відкрити для себе цю культуру, бо тут для них такі теми – табу. Саме тому чоловіки-мусульмани і їдуть до Європи у пошуках «щастя».

Дівчата розповідають, що хустина на голові – особистий вибір кожного, якщо мама її носить, то донька може спокійно цього не робити. У Стамбулі, Анкарі та інших великих містах жінки ходять у топах і міні-спідницях, тобто «замотані» мусульманки – також стереотип. Старші люди можуть на це зважати, але це рівноцінно тому, як у нас бабусі на лавочках біля під’їзду дивляться на дівчину у короткій спідниці. Проблема одягу не є релігійною, за словами Карини, вона, скоріше, соціальна: на спідниці та декольте реагують турки – режим альфа-самця є куди страшнішим, ніж докори незнайомих бабусь.

«Розлучена жінка – гірша, ніж повія»

Саліха Ермез, селище поблизу міста Адана, Туреччина

Вітольд Шабловський – польський журналіст, репортажист, спеціалізується на турецькій тематиці, отримав низку нагород за матеріали у цій сфері. У своїй збірці репортажів про Туреччину «Убивця з міста абрикосів» присвячує декілька розділів історіям про жінок, які у сучасному світі постраждали через звичаї ісламу.

Вітольд Шабловський
Вітольд Шабловський. © Влад Машкін

Незаміжню Шемсе Алак зґвалтував 55-річний одружений чоловік, вона завагітніла. Родичі жінки поставили кривднику умову: одружуйся з нею і плати викуп, інакше вб’ємо і тебе, і її. Обох закидали камінням насмерть: жінку – бо мала сексуальні стосунки до весілля, чоловіка – за зраду дружини. Інша історія – про Хатідже (прізвище жінка приховує): її чоловіка забрали до армії, тому вона змушена жити з його тіткою, оскільки жінка на сході Туреччини не може жити сама, бо це аморально. Тітчин син домагається її, Хатідже проганяє його. Чоловік розпускає плітки і невдовзі усе село гомонить про зраду, хоч сама жінка нічого й не підозрює. Батьки жертви і родичі її чоловіка хочуть вбити Хатідже, вчинити це має її 17-річний брат. Жінка втікає, врятуватися допомагає організація «Камер», яка намагається запобігати насильству у родинах – Хатідже ховають в іншому місті, надають їй притулок, який постійно охороняють. Там вона чекає на свого чоловіка і доводить свою невинуватість.

Саліха Ермез розлучається з чоловіком, бо він її б’є, після цього родичі від неї відвертаються, а у рідному селі до розлученої жінки ставляться гірше, ніж до повії, бо такий звичай. Саліха переїжджає до Адани, великого міста, але там виникають труднощі з працевлаштуванням, бо, за словами роботодавця «розлучена жінка деморалізує суспільство, а ще її може «мати» кожен». Шеф домагається Саліху. Новий чоловік жінки, який рятує її від роботодавця-кривдника, згодом продає дружину у публічний дім. Проституція у Туреччині легальна, а тому звертатися до поліції жертвам сексуального рабства немає сенсу – їх все одно повернуть на «місце праці». Журналісти, розголосивши проблему, допомогли Салісі врятуватися. Після цього частина родичів повністю зреклася жінки, прийняв її лише рідний брат. Пізніше з’ясувалося, що той потайки намагається знову її продати сутенерові. Доньки Саліхи від першого шлюбу не захотіли знати такої матері.

Айше Тюркюкчу у 9-річному віці стала жертвою рідного дядька, який її домагався. Далі було зречення сім’ї, родина чоловіка, яка знущалася з дівчини так, що та втратила дитину, розлучення, новий чоловік, який теж, продав Айше в бордель. Жінка розповідає, як одного разу їй довелось обслуговувати за один день 76 клієнтів (!!!), двоє з яких померли у її ліжку від серцевого нападу. Айше не знає, скільки абортів у неї було, зрозуміти, що з сутенерами не треба сперечатися допоміг випадок: одна з повій завагітніла і хотіла народжувати, рідний брат, який і продав її, прийшов з сокирою і привселюдно відрубав дівчині голову, бо не хотів сплачувати штраф.

Одному Богу відомо, чого натерпілися ці нещасні жінки. Хоч Туреччина з 1928 року є світською державою, де іслам скасований як державна релігія, його гомін чути навіть у сучасному столітті. Попри те, що за законом усі громадяни держави рівні, у головах суспільства все ще міцно сидить думка про верховенство чоловіка, а культура тримається на домінуванні цієї статі.

2005 року у Туреччині введено довічне ув’язнення за вбивства честі. Щоб осучаснити традицію, релігійні клани примушують «винних» дівчат позбавити себе життя самостійно або ж інсценують самогубство чи нещасний випадок.

На основі репортажів Шабловського можна зробити декілька висновків про сучасне, але приховане становище ісламської жінки:

  1. Жінка без цноти не варта й ламаного гроша.
  2. Розлучена жінка – гірша, ніж повія.
  3. Жінка на сході Туреччини не має жити сама – це аморально.
  4. «Часом вибачається навіть подружня зрада. А в іншому випадку дівчина гине, бо хоче ходити у джинсах».
  5. «Щороку на сході Туреччини вбивають кілька десятків дівчат. Інші гинуть за нез’ясованих або дивних обставин. Це жертви вбивств честі: традиції, за якою родичі мають убивати жінок, коли ті заплямують честь родини».
  6. Задля «збереження честі» дівчат, жінок віддають заміж за їхніх ґвалтівників. Або убивають. З любові.
  7. Плітки можуть призвести до вбивства через зраду, якої насправді не було.
  8. Убивство честі – це не злочин у стані афекту, а свідомий, обдуманий процес.
  9. Аби осучаснити вбивства честі, сьогодні їх часто замасковують під самогубства і нещасні випадки.
  10. «Що там у кого вдома діється, не наша справа».
  11. Дітей змалечку навчають схвально ставитись до вбивств честі.

Важко повірити, що це все може відбуватися не у Середньовіччі, а у наш час, сьогодні, поряд із вами, у сусідньому будинку. Гортаючи у стрічці Instagram фотографії кралі, яка виставила на показ усі свої принади, у голові не вкладається, що за сотню кілометрів від неї дівчину убили тільки через те, що вона захотіла одягти джинси.

«Я народилась у країні, де появу сина відзначають, стріляючи в небо з рушниць, тоді як доньок ховають за завісами, оскільки єдина їхня роль у житті – готувати їжу й народжувати дітей. Для більшості пуштунів народження доньки – сумний день».

Малала Юсуфзай, Мінгора, Пакистан

Ісламська республіка Пакистан – назва говорить сама за себе, на відміну від Туреччини, тут релігійний закон офіційний та обов’язковий. Малала Юсуфзай – наймолодший лауреат Нобелівської премії миру, 20-річна пакистанська правозахисниця, про яку світ дізнався завдяки її непохитній боротьбі за право жінок на освіту. Основна місія жінки у Пакистані – бути покірною, догоджати чоловікові і виховувати дітей, освіта їй ні до чого. Малала із цим не погоджувалася і ходила до школи. Представникам руху «Талібан», який у той час захопив владу у Пакистані, це категорично не подобалося. Малала пропагувала важливість освіти для жінки і разом з батьком боролася за доступність такого права, вела свій блог для ВВС, через це таліби вчинили замах на 15-річну дівчину – вистрелили їй у голову, коли та поверталася зі школи. В автобіографічній книзі «Я – Малала» авторка розповідає про нелегкий шлях, який їй довелось пройти, аби мати змогу навчатися. Навіть боротьба зі смертю і довгий шлях реабілітації не змусили правозахисницю зректися свого переконання, що дівчата й жінки повинні бути освіченими. А зараз, читачу, пригадайте, скільки уроків чи пар у своєму житті ви прогуляли?

Малала Юсуфзай
Малала Юсуфзай: «Я розповіла свою історію не тому, що вона унікальна, а тому, що вона такою не є. Це історія багатьох дівчат». © The Financial Times

Із цієї автобіографії, окрім проблеми права на освіту, також можна дізнатись й про багато інших аспектів побуту і становища жінки у Пакистані. «Хлопці та чоловіки можуть вільно ходити містом, тоді як ми з мамою не можемо вийти з дому без супроводу родича чоловічої статі, навіть якщо це буде п’ятирічний хлопчик», – пише Малала. Шлюби й сьогодні влаштовують родини. Храми призначені лише для чоловіків, тому жінки зобов’язані молитися вдома, але нерівність панує навіть у таких дрібницях як їжа. Батько Малали розповідає, що змалку відчував різницю між ним і сестрами: вранці, коли йому наливали молоко і вершки, сестри отримували звичайний чай; якщо у будинку були яйця, то ними частували лише хлопчиків. У моїй сім’ї троє дітей – брат, сестра і я, найстарша. Мені 22 роки, але батьки завжди купують солодощі всім трьом – щоб не було образливо, і я не уявляю, як би вони могли змусити себе обділити когось із нас.

Жінки, згадайте, про що ви мріяли у дитинстві, чоловіки – спитайте про це своїх мам і дружин. Згадали? Спитали? А тепер уявіть, що мама Малали мріяла «жити в місті і мати можливість відправляти когось по готові кебаби та коржі наан». Для нас це навіть не скромна мрія, це рутина, над якою ми не замислюємося. Я часто прошу молодшого брата піти до магазину, аргументуючи це тим, що мені довго збиратися, тепер розумію, що для когось це розкіш, про яку навіть подумати – гріх.

«Шлях до серця жінки лежить через ювелірний магазин», «найкращі друзі жінок – діаманти» – ми постійно це чуємо, існує також безліч анекдотів про те, як дружини випрошують прикраси у своїх чоловіків, бо ті, окрім обручки, їм нічого більше не дарували. У культурі Малали золоті браслети, подаровані нареченій на весілля, символізують міцний зв’язок між подружжям, однак існує й інша, неписана, традиція, коли жінка після свята їх продає, аби чоловік міг відкрити власний бізнес чи оплатити поїздку за кордон. Тому, любі жінки, які плачуть, що після весілля чоловік не дарує коштовностей – тіштеся, що він із вас не знімає ті, що вже маєте!

До приходу талібів при владі був уряд ММА – Альянс Муттахіда Маджліс і-Амаль, який охоплював п’ять релігійних партій. Було схоже на те, що основною метою дій цього уряду було очищення громадського життя від жіноцтва, що призводило до божевілля: активісти зривали будь-які плакати, рекламні оголошення із зображенням жінки або ж зафарбовували їх, із крамниць викрадали жіночі манекени.

Донедавна у Пакистані діяв закон, за яким зґвалтовану тринадцятирічну дівчинку могли кинути до в’язниці за позашлюбні стосунки, якщо вона не може надати судові чотирьох чоловіків-свідків, які б підтвердили скоєння злочину. Тут без коментарів.

Образ жінки Пакистану та її становище найкраще ілюструє це: «А я все ніяк не могла збагнути, як так сталося, що моя тітка, котра тридцять років прожила у приморському місті Карачі, ніколи не бачила моря. Її чоловік ніколи не приводив тітку на узбережжя, а сама вона якби й вирішила вислизнути з будинку й піти на море, то не знайшла б сюди дороги, бо не вміла читати, і знаки не вказали б їй правильного шляху».

Українки, і не лише, часто нарікають на свою важку жіночу долю, але вони й не підозрюють, що: є жінки, які не вміють читати і писати; є жінки, які не можуть здійснити мрію свого життя, хоч це можливо зробити, якщо перейти через три сусідні вулиці, у прямому значенні цих слів; є жінки, яких через плітки убивають батьки; є жінки, яких змалку вчать вважати себе недостойними; є жінки, які навіть думати не сміють про те, на що ми не зважаємо й сприймаємо як належне. Цього не слід забувати.

Релігія – основа культури будь-якого народу. Неважливо: іслам це, християнство чи іудаїзм, закріплений він на державному рівні чи ні – він завжди впливатиме на суспільство, на його вчинки, мислення, стереотипи. На прикладі світської Туреччини та релігійного Пакистану ми мали змогу у цьому переконатися. Від традицій не позбудешся, бо їхній клич переходить до людини разом із молоком матері і цей зв’язок неможливо розірвати. Хто його знає, які прадавні варварські українські звичаї можуть досі ховатися високо у Карпатських горах.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(23 голоси)

Також буде цікаво: