Волинь, та не така… Історія Найактуальніше 

Волинь, та не така…

Отож пишу під свіжими враженнями від перегляду щойно (в останній день вересня) продемонстрованого на «плюсах» нового українського фільму «Століття Якова». Його чекали як нового явища в українському кіномистецтві.

Що ж, поява цієї стрічки – явище позитивне, хоч і має недоліки. Вочевидь, причина у значному проміжку часу, що минув від подій в основі сюжету – ідеться передусім про тридцяті роки, із яких, власне, і розпочинається кінорозповідь. Волинь тридцятих… Чи такою вона була в ті роки? Ні, зовсім не такою.

Лейтмотивом тодішнього життя поліських містечок і Волині загалом були аж ніяк не пиятика і цілоденні посиденьки підхмелених поліщуків у корчмі. У фільмі сулії із сивухою кочують із кадру в кадр, а корчма показана як основна громадянська установа тогочасного Любомля.

Розглядаю фотографії свого батька, Омеляна Кіцери, колишнього старшини Січового стрілецтва, інженера-економіста, випускника еміграційної Української господарської академії в Подєбрадах (Чехія). На зламі 20-30-х рр. він кілька років поспіль працював на Волині. За дорученням Ревізійного союзу українських кооперативів (РСУК) проводив у Луцьку та в інших містах Волині курси кооператорів, допомагав організовувати українські кооперативи. Ось одна зі світлин ‒ «Кооперативні курси в Любомлі 1927 року».

Кооперативні курси в Любомлі
Кооперативні курси в Любомлі (1927), які організовував на Волині Омелян Кіцера

Близько 30 осіб: світлі, інтелігентні обличчя, курсанти добротно одягнені, у кожушках і пальтах із хутряними комірами, дехто навіть «при краватці», жінки – у модних капелюшках і беретах… Хіба ж це та затуркана, неписьменна і пропита Волинь, якою її зображали більшовицькі агітатори 1939-1940-х і пізніших років? Хіба таким було волинське Полісся, яким воно постало у фільмі «Століття Якова»? Ні, і ще раз – ні! Адже там, де вже процвітав кооперативний рух, корчма занепадала і відходила на другий план, а інколи корчмарів громадою виганяли із села. Поряд із українськими кооперативами завше будували читальні «Просвіти», де поліщуки читали, зокрема, «Сільського Господаря», аматорські колективи ставили «Наталку Полтавку» і «Назара Стодолю», співали сільські хори. І з’являлися – хоча, можливо, і трохи повільніше, ніж на Галичині – осередки руху за здоровий спосіб життя «Відродження». Тато розповідав, що у тогочасних більш свідомих селах гуляли весілля без єдиної краплі алкоголю. Це вже пізніше «старший брат», який насправді й не старший, і не брат, навчив волинян пити горілку «стаканами». І міжетнічні проблеми на Волині також були інспіровані. Ким? Здогадатися не важко. А міжконфесійних проблем тоді не було ні на Волині, ні на Галичині, хоча на Волині й домінувала православна конфесія проросійського спрямування. У цьому контексті доречно згадати історію про панну Льолю з Луцька.

Батько панни Льолі, юрист за освітою, старшина Армії УНР, через переслідування мусив тікати з «Великої України» до тогочасної Польщі, а саме ‒ до Луцька. Незважаючи на те, що головної проблеми чоловік позбувся, на роботу влаштуватись ніяк не вдавалося. А підростали дві доньки ‒ Льоля й Наталка. За що їх учити? Пан Розум послухав поради мого тата і написав листа до митрополита Андрея Шептицького. Розповів про свою біду і скромно попросив допомогти здобути освіту бодай старшій Льолі. Знаю, мовляв, що Ви, Ексцеленціє, патронуєте вчительську семінарію для дівчат сестер Василіянок. То чи не дозволили б Ви навчатися моїй дочці безкоштовно? Утім, є одна перешкода. Ми православні. «Немає ніякої перешкоди, ‒ відповів владика. ‒ Нехай вчиться за мій кошт. Ніхто ніколи не спонукатиме її змінювати віровизнання». І Льоля вчилася. Часто бувала в нас удома. Згодом, до речі, за кошт митрополита закінчила семінарію і панна Наталка. У їхніх свідоцтвах у графі «віросповідання» було зазначено «православні». І жодних проблем!

Різдво 1933 року панна Льоля святкувала, звісно, у Луцьку, куди приїхала на різдвяні канікули ще в грудні. А напередодні свят ми отримали поштою подарунок ‒ коробку чудових ялинкових прикрас, зроблених із неабиякою майстерністю. Ялинку прибрали й засвітили, доки я спав по обіді. Радості не було меж.

Як склалася доля панночок Розумівен? Не знаю. Не могла нічого розповісти й подруга та однокурсниця Льолі, яка підтвердила мою розповідь на одному з перших після хрущовської «відлиги» вечорів, присвячених вшануванню пам’яті митрополита Андрея Шептицького.

У Луцьку в українській гімназії тоді викладав лікар, дипломат, педагог, філолог і письменник Модест Пилипович Левицький.

учасників двомісячних кооперативних курсів у Луцьку 1928 року
Учасники двомісячних кооперативних курсів у Луцьку 1928 року

Ось він на світлині учасників двомісячних кооперативних курсів у Луцьку 1928 року – другий справа. Четверта справа – моя мама Юлія, теж інженер-економіст, викладач курсів. А мій тато Омелян – перший зліва серед тих, які сидять. Модест Пилипович викладав курсантам українську мову й основи історії України.

Є ще групові фотографії слухачів і викладачів кооперативних курсів у Луцьку 1930 року, у Рожищах та в Ковелі 1928-го, у Степані 1929-го, кооперативних курсів Волинського селянського банку в Рівному з підписами учасників на звороті… Напевно, у викладачів кооперативних курсів, що проводили заняття в інших містах і містечках Волині, також збереглися фотодокументи. Хочеться, аби всі, що можуть висловитися на цю тему, надіслали свої матеріали чи спогади батьків.

Дуже важливо, щоб у майбутньому історію галицько-волинського краю інтерпретували якомога правдивіше.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: