Волинь, та не така…
Отож пишу під свіжими враженнями від перегляду щойно (в останній день вересня) продемонстрованого на «плюсах» нового українського фільму «Століття Якова». Його чекали як нового явища в українському кіномистецтві.
Що ж, поява цієї стрічки – явище позитивне, хоч і має недоліки. Вочевидь, причина у значному проміжку часу, що минув від подій в основі сюжету – ідеться передусім про тридцяті роки, із яких, власне, і розпочинається кінорозповідь. Волинь тридцятих… Чи такою вона була в ті роки? Ні, зовсім не такою.
Лейтмотивом тодішнього життя поліських містечок і Волині загалом були аж ніяк не пиятика і цілоденні посиденьки підхмелених поліщуків у корчмі. У фільмі сулії із сивухою кочують із кадру в кадр, а корчма показана як основна громадянська установа тогочасного Любомля.
Розглядаю фотографії свого батька, Омеляна Кіцери, колишнього старшини Січового стрілецтва, інженера-економіста, випускника еміграційної Української господарської академії в Подєбрадах (Чехія). На зламі 20-30-х рр. він кілька років поспіль працював на Волині. За дорученням Ревізійного союзу українських кооперативів (РСУК) проводив у Луцьку та в інших містах Волині курси кооператорів, допомагав організовувати українські кооперативи. Ось одна зі світлин ‒ «Кооперативні курси в Любомлі 1927 року».
Близько 30 осіб: світлі, інтелігентні обличчя, курсанти добротно одягнені, у кожушках і пальтах із хутряними комірами, дехто навіть «при краватці», жінки – у модних капелюшках і беретах… Хіба ж це та затуркана, неписьменна і пропита Волинь, якою її зображали більшовицькі агітатори 1939-1940-х і пізніших років? Хіба таким було волинське Полісся, яким воно постало у фільмі «Століття Якова»? Ні, і ще раз – ні! Адже там, де вже процвітав кооперативний рух, корчма занепадала і відходила на другий план, а інколи корчмарів громадою виганяли із села. Поряд із українськими кооперативами завше будували читальні «Просвіти», де поліщуки читали, зокрема, «Сільського Господаря», аматорські колективи ставили «Наталку Полтавку» і «Назара Стодолю», співали сільські хори. І з’являлися – хоча, можливо, і трохи повільніше, ніж на Галичині – осередки руху за здоровий спосіб життя «Відродження». Тато розповідав, що у тогочасних більш свідомих селах гуляли весілля без єдиної краплі алкоголю. Це вже пізніше «старший брат», який насправді й не старший, і не брат, навчив волинян пити горілку «стаканами». І міжетнічні проблеми на Волині також були інспіровані. Ким? Здогадатися не важко. А міжконфесійних проблем тоді не було ні на Волині, ні на Галичині, хоча на Волині й домінувала православна конфесія проросійського спрямування. У цьому контексті доречно згадати історію про панну Льолю з Луцька.
Батько панни Льолі, юрист за освітою, старшина Армії УНР, через переслідування мусив тікати з «Великої України» до тогочасної Польщі, а саме ‒ до Луцька. Незважаючи на те, що головної проблеми чоловік позбувся, на роботу влаштуватись ніяк не вдавалося. А підростали дві доньки ‒ Льоля й Наталка. За що їх учити? Пан Розум послухав поради мого тата і написав листа до митрополита Андрея Шептицького. Розповів про свою біду і скромно попросив допомогти здобути освіту бодай старшій Льолі. Знаю, мовляв, що Ви, Ексцеленціє, патронуєте вчительську семінарію для дівчат сестер Василіянок. То чи не дозволили б Ви навчатися моїй дочці безкоштовно? Утім, є одна перешкода. Ми православні. «Немає ніякої перешкоди, ‒ відповів владика. ‒ Нехай вчиться за мій кошт. Ніхто ніколи не спонукатиме її змінювати віровизнання». І Льоля вчилася. Часто бувала в нас удома. Згодом, до речі, за кошт митрополита закінчила семінарію і панна Наталка. У їхніх свідоцтвах у графі «віросповідання» було зазначено «православні». І жодних проблем!
Різдво 1933 року панна Льоля святкувала, звісно, у Луцьку, куди приїхала на різдвяні канікули ще в грудні. А напередодні свят ми отримали поштою подарунок ‒ коробку чудових ялинкових прикрас, зроблених із неабиякою майстерністю. Ялинку прибрали й засвітили, доки я спав по обіді. Радості не було меж.
Як склалася доля панночок Розумівен? Не знаю. Не могла нічого розповісти й подруга та однокурсниця Льолі, яка підтвердила мою розповідь на одному з перших після хрущовської «відлиги» вечорів, присвячених вшануванню пам’яті митрополита Андрея Шептицького.
У Луцьку в українській гімназії тоді викладав лікар, дипломат, педагог, філолог і письменник Модест Пилипович Левицький.
Ось він на світлині учасників двомісячних кооперативних курсів у Луцьку 1928 року – другий справа. Четверта справа – моя мама Юлія, теж інженер-економіст, викладач курсів. А мій тато Омелян – перший зліва серед тих, які сидять. Модест Пилипович викладав курсантам українську мову й основи історії України.
Є ще групові фотографії слухачів і викладачів кооперативних курсів у Луцьку 1930 року, у Рожищах та в Ковелі 1928-го, у Степані 1929-го, кооперативних курсів Волинського селянського банку в Рівному з підписами учасників на звороті… Напевно, у викладачів кооперативних курсів, що проводили заняття в інших містах і містечках Волині, також збереглися фотодокументи. Хочеться, аби всі, що можуть висловитися на цю тему, надіслали свої матеріали чи спогади батьків.
Дуже важливо, щоб у майбутньому історію галицько-волинського краю інтерпретували якомога правдивіше.