Правдива історія буде відтворена! Історія Акція «Вісла» (28.IV.–29.VII.1947) Найактуальніше 

Правдива історія буде відтворена!

Відтворення правдивої історії людства, а це неминуче, змусить переписати фальшиві підручники, викреслити у небуття фальшиві ідеологеми про вибрані народи, передові демократії, зразкові унії та ін. Неминуче виявиться, що свідомо знищуючи упродовж століть найкращих представників українського народу, деформуючи генофонд, забороняючи мову, національну культуру, перетворюючи працелюбів у рабів, а часто політичний, мілітарний матеріал для експансії, загарбання чужих земель, наші сусіди таким чином не тільки збагачувалися за наш рахунок, але й своєрідним чином вивищувалися – принаймні у своїх очах. Але ні краденим довго не наситишся, ні брехнею не втримаєшся у моральній рівновазі. Якби не українські території, людський потенціал, наші багатства, чорноземи, висока культура співжиття, турбота про навколишнє середовище – ні Польща, ні Росія не стали б європейськими чи світовими потугами. Парадокс історії ще в тому, що обидві країни тричі нас розчленовували. А нині їхня доля величезною мірою залежить від України.

І поляки, і українці робили помилки у своїх політичних прагненнях. Результати відомі. Однак годимося з висновками Івана Лисяка-Рудницького: «…стороною головно відповідальною за минулі невдачі в польсько-українських взаєминах є поляки. Як правило, сильніша сторона завжди веде перед у визначуванні характеру взаємовідносин між суспільствами. Отже, сильніша сторона несе більшу відповідальність. Історична документація показує несхибно, що Польща від пізнього середньовіччя загалом була сильніша і більш розвинена, ніж Україна. Сила Польщі в порівнянні з Україною випливала не з якоїсь природженої нижчости українців чи природженої вищости поляків, а з вагомих геополітичних чинників, таких, як беззахисне положення України на межі степу, а пізніше її близькість до зростаючої у могутності Московщини-Росії. Поляки, на жаль, використовували свою відносну перевагу над українськими сусідами, виявляючи мало політичного чуття чи далекозорости» (Лисяк-Рудницький І. Досвід історії // Віднова. – 1985. – Ч. 3. – С. 210).

Антагонізми польсько-українські у минулому й доводили до падіння наших держав. Тому раз і назавжди треба зробити правильний висновок з цієї посутньо безглуздої конфронтації. Ніколи не треба забувати спонуку Тараса Шевченка:

Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.

(Шевченко Т. Г. Кобзар. – Донецьк. – 2007. – С. 257).

Якась частина так званої еліти і обивателів не позбулася й вочевидь вже не позбудеться комплексів. Однак на маршрутах ХХI століття вони вже нічого не вирішуватимуть. Якість наших суспільств, духостан (визначення Євгена Пашковського) вже інші. Образно кажучи, Карфаген тотальної ворожнечі й нерозуміння зруйнований. А Карфаген ординсько-імперський, тобто залишки імперії зла неминуче згине, саморозвінчання його вже відбулося. Світ переконався, що анархія, дикунство і цинізм путінської Росії, яка погрузла у гріхах, зарозумілості, водночас – страху, мають завершитися за давніми зразками: «Ceterum censeo Carthaginem delendam esse» («Крім того, я вважаю, що Карфаген повинен бути знищений» – слова сенатора Марка Катона Старшого).

Нам, українцям і полякам, не потрібні самозвані покровителі й вихователі, чи зі Сходу, чи із Заходу (на жаль, під сучасну пору Західна Європа «втікає» від християнської спадщини, національно-релігійного сумління).

Не докоряючи нікому, наважимося наголосити на найсуттєвішому: ні українці, ні поляки не втратили сенсу повнокровного життя, отож нам не потрібно його віднаходити. Аргумент? Обидва сусідні народи не змарнували посутньо своєї історії. Так, кілька століть поспіль ми мали свої імперії – Київську Русь, Польське Королівство у різних варіантах. Так, ми поборювали себе навзаєм, знекровивши свої субстанції на битих шляхах історії. І перше, і друге – позаду. Забути його? Боронь, Боже! Історія з великої літери – наш генеалогічний стовбур. Якщо ми, двієчники з моральності, й далі плекатимемо образ ворога (за під’юджування наших одвічних запеклих ворогів), то будемо відкинуті до архаїчного рівня. Якщо хитруватимемо – передовсім обдуримо самі себе: закон відплати не є порожнім звуком. Отже, мусимо освоїтися в переломовий період світової історії, коли комерційно-маніпулятивна цивілізація полишає арену, щоб вивільнити шлях до утвердження духовності як домінанти; духовність сприймаємо як синонім божественності. Навзаєм маємо загартувати свій розум, відшліфувати сумління, допомогти собі збагнути те, що минулі епохи донесли до нас також чудові квіти релігії та культури, тобто основне змістове ядро історії.

Отже, повторимося, подай чистеє серце! Немає більшого нещастя для нації, ніж зачинитися у порочному колі непогамованого егоїзму. Чому найбільший моральний авторитет ХХ століття Іван Павло II часто говорив про українців – «мій улюблений народ»? У виступі на Офіційній церемонії прощання у Львівському аеропорту 27 червня 2001 року після кількаденного перебування в Україні Святіший Отець зворушливо звертався до присутніх: «Прибувши сюди, я відчув на собі обійми золотоверхого, затопленого в садах Києва. Згодом я відчув на собі традиційну гостинність Львова, міста визначних пам’яток, таких багатих на християнські спогади. З великою тугою покидаю сьогодні цю землю, перехрестя народів та культур, з якої більше ніж тисячу років тому Євангеліє почало поширюватися та закорінюватись в історичній та культурній дійсності народів Східної Європи… Дякую Тобі, Україно, що оборонила Європу своєю невтомною та героїчною боротьбою проти загарбницьких орд». Чому Він недвозначно орієнтував нас – «Українці! В родючу землю ваших традицій заглиблюється коріння вашого майбутнього! Разом зможете його будувати; разом зможете вийти назустріч викликам сучасності, натхненні тими спільними ідеалами, які становлять незгладну спадщину вашої історії»? (Іван Павло II: «Дякую Вам за вашу доброту і щирість». – Світло. – 2001, липень-серпень).

Зустріч Івана Павла II у львівському аеропорту
Зустріч Івана Павла II у Львівському аеропорту 25 червня 2001 р. в рамках візиту до України. © razom.media

Прекрасно орієнтуючись у краєвиді світу, заваленого руїнами духу, Святіший Отець правильно розставив акценти: матеріал минулого, сучасні реалії допоможуть знайти ресурси для «соціального милосердя» і «цивілізації любові». Ці фундаментальні ідеї нашого часу вимагають нового концептуального інструментарію.

На нашу думку, варто автентичніше глянути на потребу орієнтації. По-перше, і Польща, і Україна впродовж сотень літ брали участь у моделюванні ідеологем європейськості як такої. Тим, що наполягають на тому, що ми переважно не є суб’єктами міжнародної політики, радимо змінити мірило. Сфера економіки, політики й «тусовок» надто важлива, але далеко не тільки вона вирішує про вклад народу у спадок цивілізації. Дуже переконливою вважаємо думку американського філософа Генрі Торо: «Нація повинна увіковічнювати себе пам’ятниками думки». Сотні й тисячі репрезентантів України і Польщі збагатили європейську, підкреслимо – християнську й національну – ідентичність у царині культури, літератури, мистецтва, педагогіки, філософії, науки і техніки, зрештою – й господарки. Скажімо, на українських сільськогосподарських технологіях виросло високопродуктивне фермерство у США, Канаді, Австралії, на Кубані та інших регіонах світу.

По-друге, без нас Європа неповна. Мусимо відтворити історичну правду в контексті європейської історії. Свого часу в журналі «Дзвони» (рік 1933, число 25) було вміщено статтю Дзеровича, яка доводила: поразку туркам під Віднем 12 вересня 1683 року завдали козаки під керівництвом полковника Апостола. Інші видання навели витяги з листів короля Яна Собєського до Марисенькі про те, що «я про ніщо так не думаю, як про козаків», саме вони здобули намет Великого Візира. Багато людей це знає? До честі нинішньої світоглядної публіцистики, зокрема газети «День», кілька років тому ґрунтовно відтворено усі перипетії цієї вікопомної битви між Османською імперією та християнською коаліцією країн – Австрією, Ватиканом, Венецією, Німеччиною і Польщею. Вона на довгі століття визначила історичну долю Європи. Так ось: доктор історичних наук Тарас Чухліб у розділі «Україна Incognita» своє дослідження ролі України у цій гучній перемозі назвав виразно, але також інтригуюче: «Це була і наша перемога. Подвиги «крилатої» гусарії з України у Віденській битві 1683 року» («День», 2013, 20-21 вересня). Всупереч твердженням польських істориків, у військових формуваннях Польської держави, створених для порубіжної оборони і пізніше перетворених на кварцяне військо, дві третини складали українці, причому протягом ХVI – першої половини ХVII століть. Загалом у складі коронного війська Яна III Собєського з османською армією Кара Мустафи під Віднем воювало 13 тисяч 353 українці (а разом з «пахолками», тобто помічниками гусарів) – 28 тисяч! З українських земель походило більше 50 відсотків командного складу піхотних та кінних підрозділів. Саме кіннотники, тобто «крилаті» гусари вирішили долю цієї битви. Османські втрати становили близько 10-15 тисяч убитими, натомість європейські союзники втратили близько півтори тисячі вояків вбитими і дві з половиною тисячі пораненими. Серед поранених був український священик зі Львова Йосиф Шумлянський, який невдовзі написав цікаву поему про Віденську битву та героїзував участь у ній українців. Висновок: в анналах світової історії про цю велику битву європейської коаліції з Османською імперією мають згадувати не лише як про австрійсько-німецько-польську, а й значною мірою і українську перемогу.

Ілюстрація з обкладинки книжки Саймона Міллара
Ілюстрація з обкладинки книжки Саймона Міллара (Simon Millar) «Відень 1683: Християнська Європа відкидає османів» (2008). Художник Пітер Денніс (Peter Dennis)

У Відні в Тюркеншанцпарку знаходиться пам’ятник королеві Собєському з написом «Rex Poloniae – Dux Ukrainae». Багато кажуть нам написи на старих штандартах короля Собєського – «Rex Poloniarum Magnus Dux Lithuaniae. Ukrainae ets». Ці титули, що їх в польських королів не зустрічаємо, вказують на те, що Україна і українці на ті часи були великим політичним і мілітарним фактором. Генеалогія роду Собєських засвідчує, що мати короля походила з роду Даниловичів – одним із найстаріших у Червоній Русі. Річ Посполита Польща була союзом держав, але не Корони і Литви, а окремих воєводств, які були продовженням давніх удільних князівств. Кількість українців у польському війську була дуже великою. Не забуваймо й про часи, коли польський король був також «загальноукраїнським королем» (Радимо прочитати дуже повчальну книгу Тараса Чухліба – «Відень 1683. Україна-Русь у битві за «золоте яблуко» Європи. – Київ, 2013. – 558 с.).

Пам’ятник українським козакам у парку Тюркеншанцпарк
Пам’ятник українським козакам у парку Тюркеншанцпарк, Відень. © avstrija.at

Нікому не вдасться затьмарити, переінакшити також інші достовірні історичні факти. Йдеться про Битву під Хотином 1673 року, де османи втратили 30 тисяч війська. Козацький літописець Самійло Величко описує, як 32-тисячна турецька армія загрожувала Речі Посполитій спустошенням. На початку листопада польсько-литовська-козацька й турецька армії зійшлися під Хотинською фортецею (нинішня Чернівецька область). 20 тисяч турків знайшли смерть у таборі, ще близько 10 тисяч потонули в Дністрі, коли втікали. Потім Ян Собєський змінив померлого Михайла Корибута Вишневецького – єдиного українця на престолі Речі Посполитого.

Також в кінцевому підсумку не вдасться викреслити з історії короля Данила Галицького, засновника княжого міста Холма (1237 рік).

Данило Галицький і Собор
Король Данило Галицький і Собор Різдва Пресвятої Богородиці (Холм, РП) – місце його поховання

Найбільшою окрасою міста стали збудовані в ньому величні храми. Надто промовистими вважаємо такі дані з газети «Україна молода»: «В унікальних крейдяних підземеллях, якими славиться Холм і які неодмінно пропонують відвідати туристам, є й куточки з археологічними знахідками. Дивує напис однієї з підземних міні-експозицій «Броня пращурів», а далі йдеться про те, що найважчий штурм Холм витримав під час Батиєвої навали, але взяти його монголам не вдалося. Споглядаючи наконечники стріл, рештки кольчуги чи сокири та вчитуючись у текст, необізнаний турист може подумати, що цією зброєю саме давні поляки (а не русичі!) боронили місто від Бату-хана. Єдина публічна згадка про Данила Галицького як засновника міста та Холмської православної єпархії – меморіальна дошка у православній церкві Св. Іоанна Богослова, встановлена у 2001 році на честь 800-річчя з дня його народження. Прихожанами церкви є 120 українських родин. Вони ж нагадали, чому українців у Холмі нині так мало: на протилежному боці висить інша дошка – «Вірним, замученим, переслідуваним Батькам і Братам нашим – у 55-ту річницю акції «Вісла» (1947-2002)». Саме тому свідомі українці обов’язково мають побувати у Холмі хоча б раз у житті. Тим більше, до цього міста, в якому народився перший Президент України Михайло Грушевський, від кордону трохи більше двох десятків кілометрів (Іван Леонов. Слідами короля Данила. – Україна молода. – 2012, 12-13 жовтня. – С. 19).

Православна церква Св. Іоанна Богослова
Православна церква Св. Іоанна Богослова у Холмі. © aleissandre

Щоб грамотно керувати динамікою суспільної свідомості, потрібно відтворювати цілісну історичну правду. Принагідно: засновником Кракова, колишньої полської столиці, був чоловік дочки Володимира Великого. А Данило Галицький був правнуком полського князя Болеслава Кривоустого. Ще один промовистий приклад: один з найвидатніших польсько-українських поетів пізнього Ренесансу Севастян Кленович у поемі «Роксоланія» захоплено пише про «Львів, те священнеє місто, про звичаї русів», про «Львів, скрізь відомий, святий, руського роду краса». Таким чином, якщо альтернативи співробітництву українців і поляків немає, з гідністю сприймаймо такі українофільські публікації, як стаття польського професора Анджея Романовського «Родинна Україна» («Газета Виборча». – 2006, 7 січня); вона містить не тільки раніше замовчувані факти, але й заклик: «Доля України повинна бути великим уроком покори – для світу, але, передусім, для поляків».

Стаття Івана Кедрина
Стаття Івана Кедрина «Еволюція стосунків польсько-українських» відкриває число №25(164) за 21 червня 1936 року

Наші поважні видання, зокрема газета «День» за останні десятиліття вмістила цілу низку ґрунтовних статей Оксани Пахльовської про українсько-польські взаємини у контексті європейської перспективи. Зі свого боку вважаємо: було б на часі відновити випуск знаменитого «Польсько-Українського бюлетеня» (Biuletyn Polsko-Ukrainski), який був заснований у 1932 році. Тут виступали такі емблематичні постаті як Степан Баран, Іполит Бочковський, Володимир Дорошенко, Богдан Лепкий, Іван Кедрин, Володимир Кубійович, Роман Смаль-Стоцький та ін. З поляків – Влодзімеж Бончковський, Станіслав Лось, Леон Василевський, брати Александр і Адольф Бохенські, Станіслав і Ян Папроцькі… Саме вони пропагували на сторінках часопису ідеї, які заклали основу для перебудови польсько-українських стосунків у дусі конструктивної співпраці. Пізніше легендарний Єжи Гедройць у «Культурі» значно розширив ідейну платформу співрозуміння, співдії двох сусідніх народів. Ми – прихильники усебічного, ретельного, наснажуючого діалогу, що спирається на взаємній симпатії. Вона, симпатія, є чимось більшим, ніж прихильність; це здатність взаємовідчування, тобто є поглядом на себе очима співрозмовника.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(1 голос)

Також буде цікаво: