Горизонти Вічності: Україна від Геродота до Ліни Костенко Найактуальніше Світоглядні орієнтири 

Горизонти Вічності: Україна від Геродота до Ліни Костенко

Найвидатніший оратор усіх часів Цицерон доводив, що історія є «свідком часів, світлом правди, життям пам’яті, навчителькою життя». Тому й утвердився орієнтир-істина: історична свідомість є найвищою духовною і етичною вартістю людини. Під сучасну пору, коли щораз більше українців переконується, що ми віддавна входили в Середземноморське культурне коло, шліфували обличчя Європи принаймні від трипільців, знову утверджуємося у центрі світових подій, Провидіння посилає нам дивовижні сигнали.

Один з них – поема-балада Ліни Костенко «Скіфська Одіссея» з енциклопедичними коментарями Оксани Пахльовської та Ярослави Франчески Барб’єрі, випущена видавництвом «Либідь». А розмислення з цього приводу Ігоря Сюндюкова «Бо тільки слово – пам’яті спасенність…» (День. – 2020. – 25-26 вересня. – С. 31) саме й спонукує вдатися до ширших узагальнень, нині доконечно потрібних. Бо ж не зрозуміємо себе, не усвідомлюючи нашої історії на всіх її рівнях, від пригод наших прародичів.

Поема-балада Ліни Костенко «Скіфська Одіссея»
Поема-балада Ліни Костенко «Скіфська Одіссея» з енциклопедичними коментарями Оксани Пахльовської та Ярослави Франчески Барб’єрі вийшла у київському видавництві «Либідь» (2020). Джерело зображення: day.kyiv.ua

Коротко про сенс поеми. Часто у факті бачимо явище. Так і в даному разі – свого часу на Черкащині знайшли свідчення контактів давніх греків із землеробським праслов’янським населенням наших теренів через Дніпро. Як відтворила цю подію Ліна Костенко? «Той грек, чиї останки знайдено неподалік від дніпровських берегів – що спонукало його відправитися «на край світу», «туди не запливав і сам Геродот», на північ «диких» скіфських земель, полишивши цивілізовану Ольвію, дружину, звичне життя?». За Геродотом, у цих краях мешкали «скіфи-землероби».

Славетна поетеса відтворює (вже не вперше!) «генетичний код» наших пращурів. Що ж бачить «Одіссей» – першовідкривач праслов’янщини – Північної Скіфії? Ось дивовижне прозріння автора:

А цій землі нічого не забракло –
Ні рік, ні моря, ні озер, ні трав.
Найперший скіф, молодший син Геракла,
Собі роздольне царство вибирав.
А скіфський бог розщедрився до того –
Із неба кинув плуга золотого.
А ще він кинув золоту сокиру –
Як часом з ними хто не хоче миру.
А для гостей на саму видноту
Бог кинув з неба чашу золоту.

Скіфська баба в степах Січеславщини
Скіфська баба в степах Січеславщини. Джерело зображення: dnipro.libr.dp.ua

Сюндюков акцентує справді «мистецьку історію творення України на стику західної і східної цивілізацій, причому України як невід’ємної частини середземноморської культури». Грецьке слово «історія» означає «дослідження, осягнення знання», а також «знання, здобуте через це дослідження». Фахівці наголошують на потребі зрозуміння минулого. Адже історія не тільки відповідає на питання «що було» і «як було», але намагається реконструювати події та формувати їх у сенсі причинно-наслідковому. І тому є потреба докладніше відтворити суть четвертої книги «Історії» Геродота – «Мельпомени», присвяченої Скіфії.

Геродот
Геродот

Вражає опис наших земель, постави наших предків, які завдяки винахідливості виграли війну з 700-тисячною армією персидського царя Дарія. Наводячи думку скіфських царів, які вирішили «воювати до останнього з ворогами», не дати плюндрувати «могил предків», паралельно змальовуючи побут (показовий факт: молоко вони зберігали в глибоких дерев’яних посудинах) і досягнення скіфів (володіння плугом, сокирою, ярмом, чашами), вміння доглядати землю, вирощувати пшеницю, цибулю, часник, гостинність вдачі, Геродот робить висновки:

  • «Скіфське плем’я дуже розумно винайшло щось, чого нема в інших, вельми важливе для життя людей» (Геродот. «Мельпомена» – «Історії в дев’яти книгах». – Київ, 1993. – С. 191);
  • «Четверта ріка – це Борисфен. Вона найбільша серед них після Істру і, на мою думку, вона найбільш корисна для людей не лише серед інших рік Скіфії, але і взагалі всіх інших, крім єгипетського Нілу, бо з ним не можна зрівняти жодну іншу ріку. Отже, серед інших рік Борисфен найбільш корисний людям, бо навколо нього найкращі і найбільш поживні пасовища для худоби і дуже багато в ньому риби, приємної на смак, і вода в ньому дуже чиста, порівняно до інших із каламутною водою, і ниви навколо нього чудові, а там, де не засіяно, виростає висока трава. А в його гирлі відкладається багато солі. І великі риби в ньому без колючих кісток, що їх називають антакаями. Для харчування ця ріка дає ще багато чого іншого, гідного всякої уваги» (Там само. – С. 192);
  • «Все найважливіше скіфи мають у повному достатку» (Там само. – С. 193);
  • «Вони всіляко уникають запозичати іноземні звичаї жодного народу, і зокрема еллінські звичаї, як це доводять випадки з Анахарсієм, який об’їздив колись більшу частину світу» (Там само. – С. 197).

Історична самоідентифікація завжди засвідчувала зрілість певного етносу. Коли людина переходила через поріг святині у Дельфах, її вітали словами «Пізнай самого себе» (Gnothi seaton). Малося на увазі, що людська істота спроможна пізнавати. Передовсім себе, тобто усвідомлення собі власної ідентифікації. Проблематика ідентифікації стала викликом для соціологів, антропологів, епістемологів, очевидно – і поетів. Фахівці віддавна переконалися у наявності двох понять ідентифікації: латинською – idem i ipse. Перше тлумачиться як «те саме», друге – як ідентичне. Перше стосується ситуації, за якої певна річ порівнюємо саму з собою, друге – коли порівнюємо її з іншою. Звернення до іншої речі є для мислення обов’язковим, адже поняття різниці є для проблематики ідентифікації проблемою ключовою. Водночас процес формування власної ідентичності не- можливий без усвідомлення належності до певної спільноти, без ідентифікації етнічної, культурної, суспільної.

Це особливо важливо нині, коли всюдисущий релятивізм знищує культуру свободи, розмиває чіткі поняття етносу, народу, нації, творчої реалізації.

Ярослава Франческа Барб’єрі та Оксана Пахльовська в редакції газети «День»
Ярослава Франческа Барб’єрі та Оксана Пахльовська в редакції газети «День». Джерело зображення: day.kyiv.ua

Ось чому дуже важливими розділами книги «Скіфська Одіссея» є пізнавальне «ядро» поеми-балади: «Енциклопедія «Скіфської Одіссеї» Оксани Пахльовської та Ярослави Франчески Барб’єрі. Аналізи, коментарі виконані на найвищому тлумачному рівні. Власні імена, географічні назви, терміни, етноніми, як підкреслює Ігор Сюндюков, доведені до читача кваліфіковано. Наприклад, необізнаний читач довідується, що прародителем скіфів був Папай. Зацитуємо таку сентенцію: «Не можна, звісно, оминути й прикінцеву статтю пані Оксани Пахльовської. Авторка запитує себе й нас: «Чому скеляста говірка античної Ольвії – це перший голос Європи в космосі української культури? Чому український Крим насправді грецький, і чому грецький Крим – невід’ємна частина української цивілізації?». Пані Оксана розглядає Україну як північний сегмент Середземномор’я. І вважає, що «над Кримом мав би височіти Пам’ятник Геродоту, першому європейцеві, що прийшов на ці землі – зі стилосом. Не зі зброєю. І не відняв долю у цих земель, а подарував їм Долю в історії».

А те, що Крим – український, що тавро-скіфи господарювали тут віддавна, довели найавторитетніші фахівці світу. Так само, як те, що українська мова старша від санскриту, грецької та латинської (див. Юрій Жук. Крим – український із давніх-давен // Українська газета. – 2005. – 29 вересня).

Подяки нашим пречудовим жінкам і творцям, вміщені на останній сторінці книги, славлять горизонт вічності України в цей критичний для її майбутнього час.

До відома усіх читачів газети «День». В «Україні молодій» 15 липня 2020 року було вміщено сторінку-дослідження Олеся Вахнія «Золоті хвилі Скіфії» – йдеться про чотири книжки директора Центру праісторичних студій Миколи Гладкого: «Золоті хвилі Скіфії», «Скіфські реліквії України», «Містерії скіфів та Знахар Еллади», «Заповіт царя Аріанта».

Микола Гладкий
Микола Гладкий

Золоті і бронзові артефакти зачаровують, є фундаментальним аргументом існування потужної й самодостатньої Скіфської держави (на чому, власне, й наголошував Геродот). Здобутки скіфів у всіх царинах творення, інші чинники засвідчують світові доказ власної первородності на Богом даній їм землі. Читаємо: «Геродот зафіксував у власній «Історії» факт бурхливого життя в праукраїнських степах…Можливо, нинішній світ свідомо не бажає, можливо, й боїться (оскільки це змусить інакше поглянути на минуле людства) визнати факт існування на теренах нинішньої України в часи сивої давнини потужних культур». Адже доказів скіфського життя збереглося найбільше.

Задовго перед доантичною Європою на наших землях розквітало Трипілля, що підтвердила Організація Об’єднаних націй у 1993 році. Ми вже не раз цитували програмну статтю Пола Річарда «Подорож до кам’яного віку» з авторитетної американської газети «Вашингтон пост» з приводу виставки Трипільської культури у Вашингтоні. Такі факти, оцінки вартують повторення, оскільки абсолютна більшість читачів і в Україні, і в країнах Європи, в інших регіонах досі не засвоїла такого історичного спадку, не кажучи вже про те, щоб розуміння правдивих історичних фактів стало постійно діючим фактором свідомості принаймні елітарної частини модерних суспільств. Отож вкотре нагадуємо.

Пол Річард: «Експонатам української виставки в Міжнародному Валютному Фонді 7000 років. Ці предмети створювалися у той час, коли ліси Європи були переповнені звіриною, а землеробство тільки зароджувалося, коли два образи сил Всесвіту, один – жіночий, а другий – без означення роду, поєднувались вперше в європейському мистецтві… Пізніше витончене мистецтво Месопотамії, Єгипту, Греції, Риму є часто крикливо патріархальним… Це непросте співіснування грубості й лінійності є вже традиційним у пізнішому західному мистецтві. Його можна бачити у тонкій дужці усмішки Мони Лізи, у сталевому скелеті Свободи, у кубічних фігурах Пікассо, у лазерних променях, що пломеніють над Мадонною. Але 7000 років тому це поєднання було ще новизною» (Paul Richard. Revisiting the Stone Age // The Washington Post. – 1993. – 7 sept).

До честі таких газет, як «День», «Україна молода», «Літературна Україна», «Українське слово», тижневика «Країна» та інших видань, а також багатьох організацій, вчених-істориків, культурологів – щораз частіше читаємо унікальні дослідження про унікальну спадщину нашого народу. Водночас, як скрушно давно писала емблематична постать нації Ліна Костенко, ми постійно, тисячоліттями віддавали іншим країнам свої таланти, винаходи, здобутки, створювали на основі українських технологій високорозвинені фермерські господарства у США, Канаді, Кубані, Австралії та ін.

На мою гадку, є в цьому й позитив – тільки високоталановитий народ, добрий, працьовитий, спроможний не випомповувати від інших усілякі добра, а ділитися з іншими ідеями, результатами різноманітних зусиль. Згадаймо Шевченкове: «Раз добром нагріте серце, вік не прохолоне». ХХI століття зарезервоване за нами – може, це наївний погляд, але наївність є святою (Богдан Ігор Антонич).

Володимир Панченко
Володимир Панченко

Ще на одній публікації, дотичній до теми наших розмислень, варто зупинитися. Йдеться про глибокозмістовне дослідження Володимира Панченка «Небо Марусі Чурай» (підзаголовок «Ліна Костенко як неоромантик»), вміщену в газеті «День» 15-16 березня 2019 року. Як один з найбільших моральних авторитетів сучасної України, Ліна Костенко у вирішальні моменти своїм вагомим словом радить, застерігає, спонукує націю мобілізуватися. Те, що вороги, недолугі прислужники колишньої імперії, а нині конвульсуючої Росії хочуть стерти нашу державу з політичної карти світу – очевидний факт. Але одне уточнення, Лінине – «руками наших ідіотів хочуть зруйнувати державу» пояснює найсуттєвіше, орієнтує нас мобілізуватися, не панікувати, отямитися, позбутися збайдужіння, відсунути від політики, гуманітарної сфери зарозумілих посередностей і зрадників.

Так само акцентуючими є філософські рядки з історичного роману у віршах «Маруся Чурай» про потребу написати «велику книгу нашого народу». Через аналогію з давніми греками і римлянами, які «на всі часи нащадкам запасли», навіть страшну дорогу з Риму – Аппіїв шлях знають повсюдно. Цитую: «Вже стільки тих віків минає, а в світі, певне, кожен знає, коли й кого там розпинали, про це написано аннали, про те писали так і в риму, зучили вздовж і вперехрест. Але ж ота дорога з Риму якихось кілька сотень верст. А тут до самої Волині лежать ці села удовині! Хто знає, що тут відбулося? Хто розказав це людям до пуття? Неназване туманом пойнялося. Непізнане пішло у небуття».

Повчальними є судження видатного вченого Володимира Панченка: «…над усім панує могутній поклик метафоричного неба, вічний порив душі людської, яка прагне чистоти й краси». Це підсумок фундаментальних розмислень про роман «Маруся Чурай»: про екзотику призабутої старовини, української історії козацьких часів, про апологію вільної, цільної особистості, суверенності «Я», неоромантичний дух свободи, коли «любов сягає неба», про поетичну душу своєї козацької нації, про те, як Маруся чує, як Полтавський полк, вирушаючи на війну, співає її «Засвіт встали козаченьки» – а це теж фрагмент великої симфонії історії, про живе уособлення роботящого українського роду, символічно-легендарний образ, що навіює відчуття неубієнності України.

Відтворимо повністю міркування мандрівного дяка: «Дяк і собі долучається до болючої теми: про руїни Трої знає кожний, бо ж був Гомер, – розмірковує він, – а хто ж у світі знає про Київ, про героїв української історії? І зітхає: «Велике діло – писані слова…». Не назване, не записане у «великій книзі» народу береться попелом, непізнане – переходить у небуття. Залишається хіба що зітхнути: «Хоч би які лелеки Гомера нам в колиску принесли!».

Ми, українці, не повинні сповідувати міфу сучасного світу про знецінення суверенності. Вона ж бо є умовою тривання народної спільноти, її культури як образу душі. Національне его – потреба не вирішальна. Так, ми опинялися в ситуації terra prohibita (земля заборонена), homo prohibitus (людина заборонена). Але це не повинно більше повторитися. І тому мусимо описати все, що трапилося з нами на маршрутах історії. У багатьох джерелах зазначено: поки Рим був Римом героїв, він процвітав. Досить було йому перестати шанувати вартості, що його породили, і він загинув. Теж доведено: життєздатні культури рідко піддаються нігілізмові. Мораль – це своєрідна дисципліна звичаїв. А дисципліна завжди протиставляється розкладові. Григорій Ващенко довів, що мораль – свідомість норм поведінки, або обов’язків людини щодо Бога, людей, самого себе й природи.

Якраз такі видатні постаті, як Ліна Костенко, допомагають покладатися на своє сумління, яке має бути належно навчене розрізняти добро і зло. Інакше схаотизуємо нашу здібність відчувати істину. Ліна Костенко випрацьовує сенси та ідеї, що базуються на системі цінностей своєї культури передовсім. Її поезія є живою субстанцією, яка безперестанку розвивається завдяки тому, що минуле, сучасне й майбутнє природно сполучені живим ланцюгом спадкоємних поколінь. Ми дочекалися здійснення щасливої долі, тому з благоговінням схилімося перед нею.

Поема-балада й завершується мобілізуюче: «Тече ріка велика Борисфен».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(6 голосів)

Також буде цікаво: