Пам’ятаймо: сила духу – незборима! Найактуальніше Суспільство 

Пам’ятаймо: сила духу – незборима!

Розмислення з нагоди 80-річчя Саліни

Нещодавно минуло 80 років страхітливого злочину сповідників більшовизму і російського імперіалізму – цинічної заглади у червні 1941 року в соляних шахтах коло Добромиля понад 3500 громадян України: їх «переганяли» енкаведисти з Перемиської тюрми до Соляноватки, долучаючи по дорозі до в’язнів тих українців, які спостерігали це несамовите дійство. Вже понад 30 років тисячі наших родаків (деколи до них прилучаються гості з Польщі та інших країн) віддають шану полеглим у неймовірних муках, черпаючи з соляних гробів, де спочивають закатовані, ту моральну силу, яка гартує націю, особливо у перехідний період історії, дозволяє зберігати вартості українства – святої правди-справедливості, соціального милосердя.

Пам’ятний хрест на вшанування загиблих у Добромильській тюрмі в 1941 році
Пам’ятний хрест на вшанування загиблих у Добромильській тюрмі в 1941 році. Фото Віри Антощак

І цьогоріч біля будинку колишньої тюрми зібралося сотні людей різного віку, священики відправили панахиду за вбитими. А потім пішки громада вирушила власне до Саліни, шахт і пам’ятника жертвам рідкісного у світі садизму. Зупинки і короткі молитви біля релігійних святинь, патріотичні пісні, зосереджені обличчя представників трьох поколінь, нові знайомства – усе це традиційно зосереджувало, згуртовувало… Ціла низка представників духовенства – від їх імені зі словами духовного усвідомлення виступили владики Григорій Комар, Яків, репрезентанти обласної Ради, держадміністрації – Ірина Гримак, Юрій Буцько, Добромильської міської Ради – Петро Куляс, депутат Верховної Ради України Андрій Лопушанський, депутат Львівської обласної Ради Михайло Гичка, – вшановуючи пам’ять наших людей, які стали жертвами мракобісся виродків роду людського, репрезентантів імперії зла, водночас апелювали до згуртованості українців перед новими викликами історії, переконливо й впевнено акцентували на важливості людського існування, відданості рідному народові, пошануванні багатотисячолітніх традицій українського способу життя.

Під час жалобної панахиди за вбитими біля будинку колишньої тюрми
Під час жалобної панахиди за вбитими. Фото Віри Антощак

Символіка 80-річчя трагедії Саліни, участь у солідарному дійстві представників трьох поколінь спонукують до глибших рефлексій. На нашу гадку, доконечно потрібно:

1. Потроїти зусилля – і через звернення до керівництва нашої держави, до відповідних міжнародних організацій, і використовуючи соціальні медіа, і організовуючи послідовні пропагандивні заходи впродовж усього року, – аби отямити збайдужілих, мобілізувати сумління усієї нації, від Кавказу по Сян і Тису, бо ж ми тратимо час і зусилля на другорядні речі замість того, щоб піднестися духовно. Результат має бути очевидним – окреслити Саліну як проблему світову. Звідси прийняття відповідних документів принаймні у контексті Європейського Союзу, упорядкування документації, наведення пристойного порядку на місці злочину та ін.;

2. Служіння Вищій Правді має стати життєво необхідною потребою усіх репрезентантів нашої пречудової України, адже доведено від прадавніх часів: служіння – вічна релігія живої істоти. Замордовані у Саліні за життя не мирилися з брутальними, дикими ордами московитів і вселенських шахраїв, дбали про гідність нації. Ось чому з вдячністю згадуємо тих, які берегли пам’ять про замучених у шахтах, тюрмах, а потім щороку в останню неділю червня збиралися отут на молитву, аби замислитися і колективно визначити шляхи утвердження відновленої державності. Більш як 30 років тому, коли тисячі солідарних українців збиралися в урочищі Саліна на щорічні мітинги-реквієми, своєю присутністю надавали ваги цій події: кардинал, Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський, Владика УГКЦ Юліан Вороновський, колишній член Спілки Української Молоді Канади Григорій Біян (родом з Добромильщини, спеціально приїжджав на мітинг-реквієм), голова комітету «Саліна», заступник голови Львівської обласної Ради, багаторічний в’язень сталінських концтаборів св.п. Іван Гель, Голова Старосамбірської районної Ради св. п. Володимир Горбовий, член правління Спілки політв’язнів України Ярослав Малицький, голова товариства «Надсяння» Володимир Середа, авторитетні професори зі Львова Дмитро Крвавич, св. п. Йосип Саляк, член правління «Просвіти» Ганна Іваницька, десятки інших авторитетних постатей.

Фото Віри Антощак

Уславлений хор «Дударик» виконував патріотичні пісні. Юна артистка Соломія Урбанович зачаровувала слухачів піснями, зокрема «О, Україно, о люба ненько». На усіх мітингах-реквіємах виступала напрочуд талановита студентка Лісотехнічного інституту Наталка Яцик з Добромиля – її бабуся (родом з села Військо, нині Польща) передала їй своє зачудування героїчними, тужливими, ліричними піснями нашого народу. Пригадується червень 1990 року, коли юна Наталка Яцик словами пісні передала безмежний біль, що відлунював тугою в серці кожної присутньої людини:

Шумлять сосни, шепчуть трави
І вітер шепоче:
Тут замучених кидали
В шахту серед ночі…

Фото Віри Антощак

Закономірно, що останнє велелюдне зібрання віддало належне видатній особистості, яка десятиліттями забезпечувала організацію мітингів-реквіумів – Марії Прокопець, вона недавно відійшла у вищі світи. Десятки книг письменниці («Саліна», «Дзвін Саліни», «Подих тривожного часу», «Відлуння у вічність», «За Україну, за її волю», «Хто до сонця виростає» та ін.) залишаться у золотому фонді пізнання національної історії, виховання молодого покоління, формування Людини-Творця. Андрій Лопушанський докладно обґрунтував роль Марії Прокопець у відтворенні правдивої історії нації. Стенди, розповіді про фундатора пам’яті про Саліну, «Пісня про Саліну», що її виконала хорова капела «Світанок» під керівництвом Галини Скірки, асоціативні факти про подію, наведені Любомиром Войтівим, Надією Спайкер, а також Тетяною Терлецькою – однією з організаторів нашого зібрання.

Скажімо, «Пісня про Саліну» у спорідненості з піснею «Пливе кача», виконані хором талановитої молоді, спонукує живу істоту служити Верховному Господеві з чистою трансцендентною любов’ю. Повернення до Його обителі є кінцевою метою людини.

Наведемо слова пісні:

Саліно, Саліно, впаду на коліна,
Впаду на коліна, Саліно моя!
Сльозами обмита, і кров’ю залита,
Ти – біль в моїм серці, Саліно моя.

Засмучені очі крізь темряву ночі
Заглядують в душу тривожно мені.
Немов промовляють, неначе питають –
Чи спогад про них живе в серці моїм?

А сосни шуміли, й вітрам розповіли,
Як в шахту кидали людей ще живих…
Лиш плакали зорі над тим людським горем
Й лунав в лісі тихим розпачливий крик.

За що нас вбивали, за що мордували
Катюги московські – усім розкажіть.
Живі, не забудьте ви нас пом’янути
Й за душі невинні молитву моліть.

Їх голос ще й досі у лісі лунає
Й здригається серце – Саліно моя!
Сльозами обмита і кров’ю залита,
Незгоєна рана – Саліна моя.

3. В історії вряди-годи трапляються дивовижні збіги. Коли українці віддавали належне 80-річчю пам’яті-скорботі невинно убієнних наших родаків катами НКВД, з’явилися «Липневі тези Путіна». Йдеться про статтю Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців», опубліковану 12 липня на сайті Кремля. Маємо ще одне підтвердження кількох речей: а) переважна більшість комуністично-російських злочинців спокійно дожили свої дні, нині їхні діти й внуки, окупувавши Крим, насолоджуються пречудовою природою, водночас лише одиниці серед високопосадовців у нашій державі – українці, решта чужинці; це найбільша ганьба нашої епохи; б) програвши війну ідентифікації у вселенському вимірі (світ нарешті збагнув, що Київська Русь і Україна – одне, а Московія-Росія цілком інший світ), неухильно зсуваючись в останній розпад, діставши нарешті «по зубах», не маючи жодних перспектив, путінська Росія шантажує Захід, назагал світ своїм ядерним потенціалом (але ж його не можна використати, хіба що влаштувати вселенський цвинтар). Але ж коли чортові приходить кінець, він починає казитися – останні роки «царювання» лжеросіянина Путіна, власне, і стають сповзанням у прірву.

Отже, тим катам, що свідомо вигублювали українців у революціях, війнах, голодоморах, Сибірських катівнях, тюрмах, салінах різних варіантів – вже не можна вірити категорично! Їх треба судити, рівно ж відверто орієнтувати: «В ім’я Господа Бога, забирайтеся додому з української землі!». А з чесними, розумними росіянами ми неодмінно знайдемо порозуміння, як рівний з рівним. У двох тижневих липневих номерах газети «День» (9-10, 16-17) вміщено багатовимірні роздуми московського професора Бориса Соколова. Самі назви публікацій промовисті: «Хто в Росії боїться стати кронпринцом. І Медведєв, і Володін, і Кирієнко, і Собянін, і Шойгу, та інші чудово усвідомлюють, що Путін нікуди йти наміру не має інакше, як ногами вперед», «Путін лякає, а Заходу не страшно. Одразу після публікації статті Конституційний суд України підтвердив конституційність закону про державну мову». Висновок Б. Соколова: «Найбільш же класичний приклад, що доводить, хто кого боїться, – це дзвінок Байдена Путіну з приводу нещодавніх атак хакерів-здирників, здійснених проти американських інфрастуктурних компаній із російської території, і особливо те, що після цього дзвінка було. Байден попередив, що якщо Росія не приборкає своїх хакерів, то США завдадуть удару не тільки по використовуваних хакерами серверах, але й по країні, яка їх укриває». Одразу після цього всі сайти як по команді зникли…

Відома публіцистка «Дня» Наталя Іщенко, аналізуючи липневі тези Путіна, доводить їх дивовижне незнання історії, абсурдні твердження про «єдиний народ», відсутність нашої держави посутньо. Але нас мають турбувати такі висновки:

Треба забути ідею, що російсько-українська війна не має етнічного компоненту. Битва за українську національну ідентичність є частиною цієї війни. Росії не потрібні Донбас та Крим, йдеться про гібридну війну за Україну, від Сум до Ужгорода, від Рівного до Херсона. Стаття Путіна – про ідеологію гібридної війни, ми на порозі нового етапу протистояння.

Для того, щоб укотре переконатися, що найбільше істин відкрила література, зокрема поезія, зішлемося на такий вірш Валерія Бойченка:

Це наша земля – не їхня. Встаємо уперто й нескорено,
Аж казиться в телеящиках презирство московських капел,
Будуймо свою державу – хай лишаться за кордоном
Імперський матюк, гулаги, Москва й двоязичний орел.

Рідні мої українці, мій непереможний народе!
Мене розтерзала ненависть, хай вам засвітить любов –
Любов до Вкраїни-матері, що вища за всі вигоди,
Що рівна лише свободі – волі без передмов.

Йосип Лось, Мар’ян Лозинський

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(5 голосів)

Також буде цікаво: