Що для мене Україна? Культура Найактуальніше Творчість наших читачів 

Що для мене Україна?

Цьогоріч ми всі святкуємо 30-річчя нашої держави. З юної і недосвідченої, пройшовши багато сходинок до свого повноліття, вона, як і ми, подолала нелегкий шлях до своєї зрілості. Паралель у порівнянні наведено не випадково. Адже кожен з нас і є Україна. Ми – маленькі клітинки її організму, завдяки яким вона живе чи помирає, вдосконалюється чи деградує, процвітає чи занепадає. Ми, як ті атоми, які створюють її: або велику, могутню і сильну, або маленьку, слабку і непримітну. Тому важливо, щоб кожен з нас задав сам собі запитання: «А що для мене значить моя Україна? Що для неї значу Я?»

Ми всі маємо плани на своє майбутнє життя: плануємо, де нам вчитися, як краще збудувати свою кар’єру, житло. Ми навіть знаємо, яку ми хочемо відпустку, нову кофту чи круасан в супермаркеті. Але, якщо нас спитають, що для нас Україна і що ми маємо для неї робити, то ми задумуємося, бо не маємо чіткої відповіді-плану в нашій голові.

А виробивши правильну стратегію мислення, виховавши себе, як «важливу складову» нашої держави, ми зможемо зробити її могутньою, процвітаючою і, найголовніше, щасливою. І тоді кожен з нас теж буде почуватися щасливим у своєму домі. Ми не будемо бігти до «чужої хати», на «чуже подвір’я»… Ми все найкраще створимо в себе вдома. Бо немає кращої землі ніж та, де ти народився. Нема кращої колискової, ніж колискова, проспівана рідною мовою. І немає кращого дому, ніж дім, який збудований своїми руками.

А всі ми повинні зрозуміти, що наш дім – то наша Україна! Тому, одягнувши вишиванку і заплівши в коси червоні маки, з духмяним хлібом і сіллю привітаємо свою Україну наймелодійнішою в світі піснею і… щирою молитвою. І побажаємо їй, щоб в цей день, кожен українець і українка зрозуміли, що для них значить їхня країна…

Задаю це питання і собі. Закриваю очі, дослухаюся до свого серця…

В уяві слайдами змінюються картинки з моєї країни. Ось в синьому небі відлітає журавлиний ключ. А ось жовтоокі соняхи підпирають тин старої батьківської хати… Село, вбране в вінок з пшениці та волошок, виглядає прибране вишитими рушниками… Криниця і лелече гніздо… Малюю в уяві дідів-козаків і згадую незліченні війни за волю… За неї завжди чомусь платили життям… Стіг жита і коромисло в руках кароокої молодиці, причепуреної віночком з синьо-жовтими стрічками… Як багато всього подарувала нам наша історія. Скільки зусиль вклали наші предки, щоб не тільки зберегти коріння, а й виплекати здорове родюче дерево, яке й надалі зможе продовжувати свій рід. А що зробили ми?

Автори творчої рубрики теж вітають нашу Україну своєю поезією.

«Що таке Україна?» – спитаєте Ви.
Україна для мене – безкраї лани.
Червона калина, батьківська хата,
Спів солов’їний і в полі маки.

Свобода в серці, свобода в слові;
Це двір гостинний у кожнім домі.
Це вишиванки, лелеки клекіт,
Це тополиний вечірній шепіт.

Тарас Шевченко, «Назар Стодоля»
Козацька шабля, незламна доля.
Це горді люди, що Правду знають,
Життя за волю своє міняють.

Це віра в Бога, вода в криниці;
Ікона в домі і лан пшениці;
Це добре слово і добре серце,
Тут не залишать, коли спіткнешся.

Пісні навколо і дружні діти,
Дівчата гарні, як в полі квіти.
Юнацька щирість і мужні кроки,
Коріння глибше, ніж пишуть роки…

Це код у серці, це код у мові,
Моя Вітчизна у кожнім слові.
Усім хай стане одне відомо:
Що Україна – коли ти вдома.

Я – Україна, матінка твоя,
Укотре я упала на коліна.
Я – Україна, я – твоя земля.
Я – Батьківщина прадіда і діда.

Заплакана, блукаю по стерні,
Поранена до крові і забута.
Летять у далеч журавлів ключі,
Несуть з собою щойно зняті пута.

Який їх шлях? Куди вони летять?
Хто із гнізда їх свого виганяє?
Хто в даль, відміряну уже не раз,
Синів і доньок наших відправляє?

А де брат Крим? В полоні задрімав…
У снах його блакить небес й пшениця,
Самотня мати, вже без журавля,
А у руках дарована синиця.

…Заплакав дощ, втішаючи з небес,
Доносячи нам Боже провидіння:
«Недовго залишилось нести хрест.
Засяє сонце й над Твоїм подвір’ям».

Заколосяться ниви у житах,
Злетяться журавлі до водограю,
Ти, вільна, крикнеш: «Україна я!
Я – Мати, Батьківщина твого краю!»

Україна

Вся Україна в вишиванках,
Вся Україна в рушниках…
Й старенька мати біля ґанку
Із хлібом й сіллю у руках…

Верба похила біля хати.
Червоні маки у житах.
Злітаються додому діти,
Як ластів’ята, під свій дах.

Приспів: (2 р.)

Не шукай, не шукай кращу долю,
На чужій, ще незнаній землі.
Україна – найкраща у світі
Батьківщина твоєї душі.

2)

Калина у дівочих косах…
Родина за одним столом…
Найкраща в світі колискова
І пісня ллється над селом.

У синім небі блякнуть зорі.
В гаях щебечуть солов’ї…
Немає кращої на світі,
Як Україна, ще землі.

Приспів: 2 р.

Оксана Лободяк

З неба сонце червоне сміялося.
Плакав дощ над мертвою долиною…
В двадцять п’ять сріблом скроні псувалися…
Я росла серед поля калиною.
І не вітер зривав дрібні ягідки,
І не бурі кружляли листочки –
Од війни ні стояти, ні падати –
Тільки лихо гойдати в куточку…
Од війни ні вмирати, ні мріяти,
Ані жити, ні ледве горіти…
Бабин Яр геть кістками засіяний:
Мати, батько і діти… і діти…

Перейшли, як пісні над колискою,
Чорним полем, як смерть, сновигаючи,
Дві війни, колючками тернистими,
Лиш гроби безіменні лишаючи…
Перейшли. Але пам’ять не вишкребти!
Вже й калина чорніє від холоду…
Хліб святий на столі, мабуть, висвятив
Тільки той, що світився від голоду…

Запитайте в бабусі старенької,
Чи смачна перемерзла стеблина.
Як у неї, ще зовсім маленької,
Відбирали гнилу картоплину
Запитайте! Ви й сліз не побачите!
Бліднуть губи, слова вимовляючи…
Перейшло. Треба було пробачити
Й навіть тим, хто вбивав, посміхаючись…
Подивіться, що стало з калиною:
Розцвіла, по-новому прибралася!
Над моєю живою Вкраїною
Ясне сонце так вільно всміхалося!

Тридцять років здіймаючи прапора
І єднаючи небо з пшеницею,
На добро, що себе ми не втратили!
Хай святиться подвір’я з криницею!
Хай святиться бабусина казочка,
Не зіпсована тяжкими роками.
Синьо-жовтою стрічкою зв’язана,
Ген за обрій старечими кроками
Перейшла. Тільки сповідь зосталася.
І калина рясна серед поля…
Тридцять років назад відізвалося:
«Воля! Воленька! Воленька! Воля!


«Мамо! А я, що ж, народилась в державі СРСР?» – ще малою одного разу запитала маму. Десь почула в свої 4 чи 5 років про таку дивну для мене назву. І не розуміла: ніби й Україна, а кажуть, що СРСР.

«Ти народилась саме на межі розпаду СРСР. Але ти народилась в Україні!»

І я, сама ще не усвідомлюючи, чому, була горда тим! В Україні!

Здається, в моєму дитинстві раніше починали з дітьми бесіди про українське, про рідне, про синьо-жовте, про дороге. Спонукали дитину думати про важливість її ідентифікації, про речі та події, які, мабуть, й не мали б хвилювати 5-річок.

Тато вчив співати українські пісні, бабуся – колисанки й латканки, щедрівки, гаївки та сумні-сумні воєнно-повоєнні. А мама вчила малювати прапор, що нібито розвівається від вітру, калину, вербу, маки й волошки, вплетені у вінок.

Яким гарним був для мене той малюнок! Зараз смішний, нерівний, без правил композиції та стилю. А тоді – мій!

Ми, маленькі, пишалися українським. Ми, маленькі, так урочисто розгулювали у вишиванках та віночках. Навіть перешита з бабусиної «шалінова» спідниця була для мене справжнім скарбом!

В такі моменти, думаю, я була більш свідомою українкою, ніж маленькою «україночкою» в образі.

А тепер?

Як сильно тепер ми прив’язані до свого, українського? Чи вміємо цінувати, чи навчилися любити, чи усвідомлюємо приналежність, чи хочемо змінити?

Кожен з нас, народжений в Україні, частина її. Немає зайвих, немає помилкових, немає невчасних.

Бо твоє українство заплановане Богом. Саме Він і саме тут дав тобі життя. В цій країні, в цьому місті, в цьому селі. З цією історією, з цією боротьбою, з цими здобутками, з цими перемогами.

Якщо ти відчуваєш себе чужим, відчуваєш себе зайвим на своїй землі, якщо хочеш більше піклувань, більше достатку, більше можливостей, починай із себе.

Прийми когось і стань йому рідним, створи середовище, де станеш «своїм», піклуйся про когось по-особливому, полюби працю та будь задоволеним. І, знаєш, у тебе більше можливостей, аніж говорить твоя уява, просто побач їх у всьому.

А якщо думаєш, що ти пригноблений чи принижений у своїй державі, то просто стань на коліна. Не перед людиною, не перед обставиною, а перед Живим і Вічним Богом, тоді Він простягне свою Руку, щоб підняти тебе.

Слова, які приписують одному з політиків, вже стали крилатими для кожного свідомого українця: «Україна підніметься з колін тільки тоді, коли стане на коліна перед Богом!»

А поки ти в пошуках себе й свого, згадай про тих, хто виборов для тебе твою державу, подумай про тих, хто ніколи не спитає себе, чи народжений я в Україні.

Ти знаєш історію, що писали для тебе твої батьки, дідусі й бабусі. І тепер…

Ти – частина історії, що пишеться для твоїх дітей. Що почують про твоє українство?

«Село! І серце одпочине»…
Обіймуть батько й мати сина
І стануть разом на коліна,
В молитві Богу принесуть
Свої турботи, біль, недолю.
Село! Село! Розрада! Воля!
Світає сонечко поволі.
І люди в клопотах ідуть

Село. Моє. Твоє. Багате!
Рясніє кожен дім достатком,
Сміються жовто-білі хати.
Та плаче осінь за вікном.
Вклонився день своїм мовчанням.
Стомилось серце у чеканні.
Не на весілля чи вінчання,
До гробу йде з живим вінком…

Село! О скільки пережито!
Поламано, а чи розбито.
Здавалось, вічно буде літо,
Та холод проситься дощем.
І вже ніхто спинить не в змозі,
А де надія, допомога?
Товчеться серце у знемозі
Півстогоном, напівплачем.

Село. Війна прошила груди.
Ще пам’ятають жахи люди.
Ще чути стогін звідусюди,
Бо батько сина не зустрів.
Не дочекався, не побачив…
Старий, а на колінах плаче:
«Куди тепер пішов, юначе?
Хто твою молодість згубив?»

Лягла печаль в селі на квіти.
Вже так не копошаться діти,
І чорнота глухого світу
Кладе печатку у життя.
Хтось ще згадав, що треба в небо,
Що там розрада є для тебе,
Що чує Бог твої потреби,
Він бачить кровопролиття.

Він бачить, як густіють хмари,
Як хлібом хтось в окопі марить,
Як автомат, а не гітару
Бере до рук своїх малий.
Село моє! Ти перед Богом.
Він відає твої тривоги,
В Ньому спокій і допомога,
І тільки в Ньому захист твій.

Його небес ясний окраєць
Понад тобою, земним раєм,
Свою хустину розстеляє –
Пильнує Бог життя твоє.
Якби не Він, то де б ти було?
Чи знали б люди, чи забули б?
Чи бігла б річка, чи заснула б?
Моє село! Село моє!

Господня воля – тут родитись,
Тут вчитися і тут трудитись,
Тут серцем Господа любити,
І тут свою любов знайти.
Куди піду від Його волі?
В якій землі, в якому полі,
В якім багатстві чи в недолі,
Я зможу ще куди піти?

І скільки б не було роздерто,
І скільки б не боролись вперто,
Ми принесем найкращу жертву,
Коли помолимось разом
За новий день у рідній хаті,
Де люди радістю багаті,
За матір, за сестру, за брата,
За батька. За усе село.

Село! Село! Молюся Богу
За твою радість й перемогу,
За твою силу і знемогу,
За все, що маю я в тобі.
«Село! І серце одпочине»…
Обіймуть батько й матір сина,
І буде мир на Україні,
Бо чує неба голубінь!

Людмила Досінчук-Тарасова

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(5 голосів)

Також буде цікаво: