Уникнути захаращеності помислів і дій Думки з приводу Найактуальніше Світоглядні орієнтири 

Уникнути захаращеності помислів і дій

«Цивілізація, обернена вверх пнем» – Іван Франко

Кожний перехідний період історії людства мав свої акцентуючі ознаки, як в сенсі руйнівному, так і конструктивному. Наприклад, епоха варварства, Середньовіччя – людина релігійна, Відродження – «відкриття» світу, природи і людини, ХIХ століття – ера прогресу, ХХ століття – століття Сатани. Нинішнє ХХI століття, яке вже набрало розгону, вартує визначити термінами: захаращеність і пробудження. І в буквальному, і в переносному вимірі. Маємо на увазі не тотальну безвихідь морально-екологічної кризи – з одного боку, не творення на наших очах якоїсь принципово нової системи – з другого боку. Йдеться про масовість явища, наповненого багатозначними фактами.

Крім коронавірусу, багатовимірності різнопланових пандемій – цілком очевидного сигналу «змалілій» людині нарешті отямитися, йдеться, на нашу гадку, ось про що:

I

  • Патологічний егоцентризм, сфокусований на нерозбірливому споживанні, підпорядкованість усіх аспектів буття вигоді (ключовий термін – «Скільки?», коли усе продається й купляється);
  • Сприйняття як норми цинічної всюдисущої політичної демагогії, зафарбованої словами-амебами – «толерантність», «політична коректність» та іншими банальними штампами;
  • «Смартфонізацію» буття, коли технологія-засіб перетворилася на мету, відтак гібридна маніпуляція свідомістю мас домінує;
  • Споганення віри, а в Західній цивілізації – християнського фундаменту Європи, на якому й виросли національні держави;
  • Орієнтири на домінування, у тому числі мілітарне; на диво – не цілком усвідомлені загрози, що всі можемо опинитися на вселенському цвинтарі;
  • Всюдисущу засміченість відходами неорганічних, так званих модифікованих продуктів і пластиком – континентів, включно з морями й океанами;
  • Свідоме винищення лісів, водних ресурсів, зелених зон у містах;
  • Різке пониження освітнього, культурного рівня більшості громадян, перетворення Людини-Боготвірного феномену, тобто «оригіналу» на second hand;
  • Сфокусовану поганцями теле-дупорекламу (вибачте за буквальну характеристику), нав’язування розгнузданого стилю життя;
  • Маніпуляцію історичною спадщиною народів, спотворення подій, суті цілих епох, чорно-біле, гравюрне мислення щораз більшої кількості необізнаних людей (воістину – «хто нічого не знає, мусить у все вірити»);
  • Орієнтацію виключно на інноваційність-вигоду, всупереч релігійному і національному сумлінню;
  • «Марсіанські» мрії та перспективи, уникаючи справжнього космічного бачення;


II

Ця захаращеність, водночас пробудження (знову!) стає постійно діючим фактором свідомості щораз більшої кількості людей на усіх континентах, особливо у тих країнах, які рекламують себе як «перший світ». Про це щораз голосніше і в мас-медіа, і в дискусіях вчених, літературній творчості, і на політичних «тусовках», і в релігійних проповідях. Ми на нашому сайті «Листи до приятелів» час від часу також наголошуємо на потребі очиститися від захаращеності помислів і дій, аби «в своїй хаті жить по-свому, не коритися нікому, лад найкращий завести» (Іван Франко). Не поділяємо намірів й діяльності тих, хто прагне накреслити усім безрадісну перспективу, а про свою Вітчизну з апломбом доводить, буцімто «держава, правда, весь час свого існування дихає на ладан» (Павло Вольвач, письменник: «Кониць». – «Країна. – 2020. – 22 жовтня). Про «воріженьків» нема потреби безперестанку згадувати – вони діють іноді напористо, іноді витончено, аби спровадити нас зі світу. Але свої, справді талановиті письменники, вчені, політики, які претендують на «володарів дум народних» – чому мимоволі (не вірю, що усвідомлено!) «розпинають» рідну матір, ототожнюючи її з чудернацькою, та ще й чужинецькою владою?!

Адже загальноприйнятий, неупереджений діагноз неминуче допоможе знайти ліки, аби здійснити прорив у новий світ, про який мріяли, який моделювали відповідальні, морально та інтелектуально оснащені речники усіх народів, у тому числі прадавнього українського.

Однак як прискорити цей процес, аби стрепенулися усі, аби мобілізувати колосальні ресурси планети для формування світу, коли «врага не буде, супостата, а буде син і буде мати, і будуть люди на землі» (Тарас Шевченко)? Водночас – як прискорити зусилля для усунення за історичний горизонт захланності, ненависті, збайдужіння? Тож почнімо із себе, бо ж ресурси правди, добра і краси, відтак очікуваної перспективи ми, дякувати Богові, зберегли. Аргументи?

  • Придивіться до наших діточок. Які вони гарненькі, розумненькі, пристойні, виховані, винахідливі, як швидко опановують найновіші технології, чужі мови, культурні цінності (тут і далі говоримо про абсолютну більшість, не шпортаючись у неминучих винятках, яких повсюдно доволі у світі). Як пречудово звучить в їхніх вустах пречудова українська мова, якою написано і проспівується світами найпопулярніша пісня «Щедрик» Миколи Леонтовича! А ще коли ці дітоньки йдуть поруч з нашими чарівними жінками-матерями.

 

Український стандарт – добро і краса
Український стандарт – добро і краса. Джерело зображення: 12kanal.com

Віддавна наш генофонд причаровував. Але далеко не всіх. Багато скажуть нам такі факти. Коли Йосиф Сталін призначив «нарком-голодом» Лазаря Кагановича, чужинці-енкаведисти та їх посіпаки свідомо винищили мільйони українських селян-працелюбів, маючи на увазі також генетичний фактор – паскуди не могли терпіти красивих і добрих людей. Коли Адольф Гітлер приїхав до свого бункеру коло Вінниці й побачив прекрасних українських дітей, своєму найближчому оточенню видав такий вердикт: «Наші німецькі діти у порівнянні з українськими виглядають деформованими; тому цьому народові не можна давати розмножуватися». Нинішні паскуди вже не можуть вдаватися до методів виродків роду людського Сталіна і Гітлера – вони знищують наш генофонд наркотиками, тютюном, алкоголем, другосортними модифікованими продуктами, дикунськими розвагами. А останнім часом моделюють такі умови в наших селах і містах, аби полегшено вербувати найдинамічніших українців до найтяжчої праці далеко від України.

У цьому ряду – зазіхання на наші землі. Сотні мільярдів доларів у банках «передових» країн сконцентровано віддавна, аби скупити українські чорноземи, ясна річ, з допомогою наших недалекоглядних «лідерів»-злодюг. «На нашій, не своїй землі» будемо рабами – невже історія нічого не вчить?! Та ж йдеться про те, щоб створити в нас «запасний окоп» для себе в разі нашестя інших цивілізацій.

  • Але поволі прозріваємо. Зверніть увагу на вміння пристосовуватися до різних обставин мільйонів українців, які з різних причин живуть і працюють за кордоном. Про роль 23-мільйонної української діаспори вже склалася майже одностайна позитивна думка. Про це написано десятки книг і сотні статей. Останнім часом, перечитуючи такі публікації, вкотре застановився на розповіді газети «День» про діяльність Комітету українок Канади, який від створення у 1944 році самовіддано працює над збереженням української ідентичності на чужині (Див.: Ірина Грабовська. Із Батьківщиною в серці // День. – 31 жовт.). Уникнути почуття приреченості постійно допомагають віра, рідна мова і сам спосіб мислення, зокрема традиції жіноцтва, які зберегти спорідненість з нормальним людським світом. За такої орієнтації краще розумієш життєве кредо знаної у світі віце-президента Союзу Українок Америки Марти Богачевської-Хом’як: «Якби я не задержала свого українського обличчя, то не була б повноцінною американкою».

 

Віце-президент Союзу Українок Америки Марта Богачевська-Хом’як
Віце-президент Союзу Українок Америки Марта Богачевська-Хом’як. Джерело зображення: svoboda-news.com

Найсвідоміші речники нації збагнули й усвідомлюють донині, що цілісність людства, інтегралізм свободи як серце і зміст історії допомагають збагнути визвольну місію ідеалів. Українці брали активну участь в освоєнні Індії, Сибіру, Америки, Близького і Далекого сходу, Африки, Австралії, тобто усіх континентів. Своєрідним збірним образом такої пасіонарності є фундаментальна публікація «Українець на краю землі. «Аляскоман» Андрій Гончаренко – козак у рясі». Директор Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського, письменник Данило Кулиняк у блискучому нарисі («День». – 2014, 17-18 жовтня), відштовхуючись від думки випускника Києво-Могилянської академії, ініціатора освоєння Аляски Михайла Антоновського про те, що «історія українців починається в Київській Русі, а росіян – з Московського царства за часів Івана Калити, це різні народи», правдиво й дохідливо оцінює життя й діяльність Андрія Гончаренка. Він народився на Київщині в родині священика, співпрацював з Олександром Герценом, який видавав у Лондоні журнал «Колокол», підтримуючи незалежність Польщі та України, з декабристом Сергієм Трубецьким, за революційну діяльність був ув’язнений у Константинопольській тюрмі, втік звідси, далі – революційна Греція, Ліван, Єрусалим, Єгипет, США (Бостон, Сан-Франциско), нарешті – Аляска, яку царська Росія продала США. Таке життя «козака у рясі» вартує кілька пригодницьких романів.

Андрій Гумницький (Агапій Гончаренко)
Андрій Гумницький (Агапій Гончаренко). Джерело зображення: meest-online.com

Пропоную оцінити такі факти:

  • «145 років тому в англомовному двотижневику «Аляска Геральд», що виходив під його редакцією з 1-го березня 1868 року до 1-го квітня 1872 року, надрукував свій прозовий переклад англійською мовою уривку з поеми «Кавказ» під назвою «Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка». Це була взагалі перша згадка про Шевченка в англомовному світі. У цьому ж двотижневику вмістив українською мовою уривки з творів «І мертвим, і живим…», «Кавказ», «Думи мої, думи мої…» – це була перша публікація віршів Шевченка в Америці мовою оригіналу».
  • «1 квітня 1861 року він помістив у «Колоколе» статтю на смерть Великого Кобзаря українською мовою. Там, зокрема, надруковано: «Від ієродиякона Агапія Андрія Гончаренка – І без того тяжко, важко нам блукати на далекій чужині, – та все була потіха, все-таки була надія. Був у нас вдома Кобзар. Він виспівував діла батьків наших, розказував про козацьку славу, хто ми, чиї діти, – коли самі не хочем знати… А тепер його немає, смерть скосила його. І на душі ще тяжче стало. – На кого тепер надія? Хто буде потішати наш люд в неволі… Є вірні діти України, треба правду казати; – та є далебі діти нерозумні, а ще більше перевертнів і недоляшків…» («Колокол» за квітень 1861). Нині перекладів самого тільки «Заповіту» англійською мовою існує двадцять варіантів».
  • «Варто наголосити на особливому ставленні А. Гончаренка до корінних жителів Аляски і прилеглих островів – алеутів, він вважав їх козаками. У своїх «Споминках» він зокрема пише: «Дай тільки, Боже, алеутам волю і науку, по натурі вони розумні і добрі, вони ж наші крівні… Учений чоловік народної просвіти витолкував розумним алеутам: ви звете себе козаками і не любите москалів, що вони вас окрадали… Скажімо, на Камчатці є чималеньке селище з назвою Запорожжя. Українці взагалі були одним із найвагоміших факторів християнізації та освоєння Сибіру. Царизм всіляко заохочував міграцію й широко практикував заміну суворих покарань (наприклад, смертної кари) виселенням в Сибір. Показовою в цьому є доля українського гетьмана Дем’яна Многогрішного, який 1672 року був засуджений московським царем до страти, згодом заміненої ув’язненням, засланням, а зрештою за кілька років після арешту призначений царським воєводою в Бурятії, у Забайкаллі, де увійшов в історію як бурятський національний герой. Про нього та його сина Петра, загиблого в бою з китайськими хунхузами, буряти навіть пісню склали, досі ії там співають. Років із тридцять тому я був на його могилі в Селенгинську. Разом із Дем’яном Многогрішним репресували всю його родину – було вислано в Сибір не лише його сім’ю, але й родичів». Принагідно: усі вони пізніше зробили успішну кар’єру – ще одне свідчення високого духу і живучості наших родаків.

 

У 1918 р. Кубанська Народна Республіка входила до складу Української Держави гетьмана Скоропадського
У 1918 р. Кубанська Народна Республіка входила до складу Української Держави гетьмана Скоропадського. Джерело зображення: qha.com.ua

Сибір значною мірою європеїзований саме українцями. Нині ми становимо принаймні третину усього населення нинішньої Росії. Але ці факти переінакшені, скриті. Подібне маємо з Кубанню. Перепис 1926 року засвідчив, що на Кубані більшість становлять саме українці. Взагалі, згідно з цим переписом у Північно-Кавказькому краї українців було три мільйони 106 тисяч осіб. А потім російські шовіністи та «інтернаціоналісти» переписали їх росіянами, закрили сотні українських шкіл, десятки технікумів, українські газети, радіомовлення. Колективізація, геноцид українських селян 1932-1933 років привели до того, що на Кубані вимерло близько 30 відсотків українців. Повнішу картину нашої Кубані відтворює історик Дмитро Білий із Донецька, кубанець за походженням – дуже радимо розповсюдити цей текст серед молоді. Адже наші етнічні землі неодмінно мусимо повернути, адже на початку ХХ століття була проголошена Кубанська Народна Республіка, адже цей край входив до складу України за часів гетьмана Скоропадського (Докладніше див.: Дмитро Білий. На Кубані всіх українців записали росіянами // Країна. – 2012. – 23 серпня. – С. 53-57).

Емма Андієвська і Йосип Лось в мюнхенській редакції «Радіо Свобода», 1995 р.
Емма Андієвська і Йосип Лось в мюнхенській редакції «Радіо Свобода», 1995 р. Фото з особистого архіву Й.Лося

І ще особисте: мені пощастило у 1995 році кілька годин докладно поговорити у Мюнхенській редакції Радіо Свобода з письменницею, поетесою, художницею Еммою Андієвською (40 років її феноменальний голос звучав у передачах української редакції Радіо Свобода на весь світ). Сама родом з Донбасу, вона не відразу прилучилася до української мови й культури. Але це сталося дуже швидко, коли довелося тікати на Захід від комуністичних «визволителів». Наголошуючи в розмові на потребі не скиглити, не звинувачувати безперестанку оточення, вона задекларувала свою позицію настільки щиро, що донині пам’ятаю слова і тембр голосу: «Навіть як я сама залишуся на світі, я не дам загинути Україні. Це моя найсокровенніша любов». Енергійний оптимізм Емми відчуваємо у таких поетичних рядках:

Тобі не вільно називатися власним ім’ям
Тільки тому, що інші безликі від ницости,
Тобі не вільно ходити на весь зріст,
Бо навколо закони пігмеїв.
Тебе позбавили навіть калюжі.
Ти, який роджений для океанів.
Та в день найтяжчої зажури
Усі потоки винесуть тебе назовні.

Скажімо, за останні роки ми, тобто 6-7 мільйонів наших родаків – пошукувачів пристойної праці та заробітку, зарекомендували себе на загал якнайкращим чином. Один тільки факт узагальнено про це засвідчує: німці переманюють українських робітників з Польщі до себе, гарантуючи вищу платню. А успіх господарки Польщі нині великою мірою залежить від майже двох мільйонів українців. Певна річ, таке вимушене «переміщення» кваліфікованих, найактивніших молодих людей має й негативні ознаки. Але ми акцентуємо на потенціалі, перспективі нації. Бо ж абсолютна більшість неминуче повернеться додому – найближчим часом до влади, тобто до диспетчерських пунктів держави конче прийдуть відповідальні, чесні й талановиті речники нашої нації – маємо вже їх достатньо, треба лише згуртуватися й позбутися нашої паскудної вади: де два українці, там три гетьмани. Та ще й неминуче діє одвічне – «Не гріє сонце на чужині» (Тарас Шевченко).

  • Гуманітарна сфера. День у день нарощуються факти упорядкування нашої невмирущої спадщини, появи нових талантів у літературі, культурі, мистецтві, усіх аспектах творчості. Наснажуючими є також останні повідомлення. Досі українська культура не мала повного адекватного видання творів Івана Франка, Лесі Українки, Василя Барки, багатьох інших наших геніїв світового формату, багато з яких досі «приписаний» до спадщини інших народів, передовсім російського. Але процес відновлення справедливості розгортається. Газета «День» в одному з останніх номерів (23-24 жовтня 2020 року) вмістила сторінку під промовистим заголовком «Нам принципово важливо повернути Україні справжню Лесю Українку». Розмова Наталії Малімон з проректором Волинського національного університету Юрієм Громиком, патронесою якого є наша геніальна поетеса, пропонує подію виняткової ваги. До 150-річчя з дня народження Лесі Українки (лютий 2021) нарешті підготовлено Повне академічне зібрання творів в 14 томах емблематичної постаті нації. Нарешті допитливі особистості зможуть розширити горизонти мислення постаті, портрет якої красується на банкноті 200 гривень з такими закликами Лесі: «За правду, браття, єднаймось щиро, Єдиний маєм правий шлях…».

Найавторитетніші сучасні фахівці повернули Україні справжню Лесю Українку. Вдумаймося у характеристики Юрія Громика: раніше було вилучено ряд художніх творів, науково-публіцистичних праць, листів; чимало текстів було скорочено, замовчувалися контакти Лесі Українки з багатьма громадськими, політичними, культурними діячами, письменниками, публіцистами, науковцями; заідеологізованими були наукові коментарі; знівельовано характерні для мови геніальної поетеси словоформи, фонетичні і словотвірні варіанти.

Ольга Драгоманова-Косач (Олена Пчілка) і Леся Косач-Квітка (Леся Українка)
Ольга Драгоманова-Косач (Олена Пчілка) і Лариса Косач-Квітка (Леся Українка)

Тепер усі твори Лесі Українки можна засвоїти в контексті кардинально переосмислених історичних подій. Це стосується також пасіонарності її матері Олени Пчілки (Ольги Драгоманової-Косач), якій випала тяжка місія Кассандри. Вона насамперед, як довели фахівці, перелляла свою душу і думки у дітей-інтелектуалів, які плекали найвищу цінність: людську та національну гідність. У складній політичній ситуації, за цинічного пригнічення українців вона своєю громадсько-політичною, літературною, публіцистичною, педагогічною діяльністю отямлювала і владу, і власних проводирів, і приплентачів-чужинців: «Час все розсудить!» – мовив Віктор Гюго. І вже настала пора роздивитися пильніше на наших «друзів» – усякої масті. Далі від лицемірів. Наших потайних ворогів! Нехай наші «Просвіти», та й інші гніздечка – тим часом малі, убогі, але краще нести хоч пір’їнку до свого кубельця, ніж посилювати заходи тих, що лише згори позирають на нашу гірку працю та розкорінюють каліцтво поміж нашим народом, засівши «на нашій, не своїй землі» (Див. докладніше: Олена Пчілка. Викинуті українці. – К., 2006. – С. 92).

Олена Пчілка. Викинуті українці (К., 2006, видавництво МАУП)
Олена Пчілка. Викинуті українці (К., 2006, видавництво МАУП). Джерело зображення: olx.ua

Упродовж усього життя Олена Пчілка діяла за принципом «Люби, Боже, правду», сповідувала найвищі ідеали національної доцільності. Здійснюючи те, що суттєве, вона за власні кошти видавала єдиний український дитячий журнал у Російській імперії «Молода Україна», єдина на відкритті пам’ятника у 1903 році Іванові Котляревському у Полтаві виступала українською мовою; саме їй маємо завдячувати утворенню прикметників «палкий» і «променистий». У 1920 році, за більшовиків, під час святкування дня народження Тараса Шевченка у Гадяцькій гімназії, Олена Пчілка огортає погруддя поета національним синьо-жовтим стягом. Оспалі й байдужі землячки стрепенулися.

Ще промовисті приклади: наприкінці 1905 року у Полтаві виходить перше число тижневика «Рідний край», з березня 1907 року Олена Пчілка стає редактором. Коли ж місцева влада забороняє вихід часопису, редактор негайно переносить редакцію до Києва. О. Пчілка першою серед українських письменників описала життя українських студенток і студентів під час навчання у Швейцарії (оповідання «Товаришки»). За її альбомом «викладали» у Паризькій академії мистецтв. Йшлося про український народний орнамент – вишивки, тканини, писанки, альбом з ґрунтовною передмовою був представлений на Всесвітній промисловій та індустріальній виставці у Парижі 1876 року. Фахівці відзначали самобутність нашої культури (Докладніше: Ірина Щукіна. «Будемо розмовляти по-українському». Як Олена Пчілка видавала єдиний український дитячий журнал у Російській імперії // Україна молода. – 2019. – 3 липня; Оксана Костантинівська. Тролі й Олена Пчілка // Україна молода. – 2020. – 6 жовтня; Василь Недільський. Перед допитом 71-річну Олену Пчілку прив’язали до коня… У Полтаві Петро 1 заслужив пам’ятник, а мати Лесі Українки – ні // Маловідома історія. – 2020. – № 11. – С. 10-11).

Леся Українка називала свою матір найкращою, найрозумнішою, найталановитішою жінкою світового рівня. До честі багатьох публіцистів, за останні роки опубліковано десятки матеріалів про геніальну матір і про геніальну доню. Світом рухають шляхетні ідеї й незнищенні ідеали. Духовна енергетика Лесі Українки облагороджує нас. Абсолютна більшість українців, від школярів до глибоких старців, увібрали в себе наснажуючі рядки з вірша «Contra spem spero»: «Буду жити! Геть думи сумні!». Ті, в кого вдячне серце, мають тривале щастя. Брак вдячності є виявом неправедності, або несправедливості. Саме вдячність Лесі до матері, родини, України, друзів допомагали геніальній поетесі творити такі шедеври як «Лісова пісня». Динаміка свідомості шліфує душу. Леся Українка допомагає збагачувати уми, серця і волю серед усяких обставин буття. Доведено: Правду не можна поховати, Добро не можна упідлити, Воскресіння не можна вбити!

Вже давно фахівці з інших країн відзначали, що винятковий здобуток української культури – наявність, скажімо, тільки у ХХ столітті таких трьох пасіонарних жінок-творців невмирущих сенсів, як Леся Українка, Олена Теліга і Ліна Костенко…

  • Маємо усі можливості згуртувати культурне середовище навколо споконвічних ідеалів української святої правди-справедливості. Передовсім навколо віри, оскільки солідарність з Небом формує надійність земного життя, переважно віруючі навіть за каторжних умов буття зберігали людську подобу, тобто найголовніше – совість. Отож треба частіше й глибше досліджувати джерела несхитної віри у Бога, Україну таких особистостей, як Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк (особисте знайомство й співпраця з ними допомагали мені цементувати світогляд). А чи часто знайдемо деінде таких героїчних проводирів нації, як патріархи Андрей Шептицький, Йосиф Сліпий? Вони зуміли знайти для національно-визвольного руху найвищу морально-етичну мотивацію. Десятки монографій, сотні дослідницьких статей, видання їхніх творів стали надбанням мільйонів українців, представників інших народів. Відтак колективна свідомість, яка постійно випромінює психічну вагомість свого ідеалу, допомагає робити добро. За їхнім прикладом силу духу, любов до мудрості, Божої істини втілювали патріархи Любомир Гузар, Мстислав (Степан Скрипник). Про такого морального авторитета нації, як Л. Гузар, пишуть щораз частіше, однак бажано, аби молодь конкретніше усвідомлювала міжнародний контекст його діяльності – саме тому доконечно варто засвоїти зміст книги Антуана Аржаковського «Бесіди з блаженнішим Любомиром Гузаром. До постконфесійного християнства» (переклад з французької мови. – Львів, 2007). Віра зсуває гори: у королівстві історії неодмінно будуть переборені хвороби, злидні, ненависть, експлуатація та упослідження людей.

 

Антуан Аржаковський та його «Бесіди з блаженнішим Любомиром Гузаром», перекладені й видані у Львові в 2007 р.
Антуан Аржаковський та його «Бесіди з блаженнішим Любомиром Гузаром», перекладені й видані у Львові в 2007 р. Джерело зображення: izi.ua

Вчить добру, застерігає від лихих вчинків, вселяє віру, що в житті не буває безвихідних ситуацій, що людина завжди має шанс стати і повинна ставати шляхетнішою, текст-квінтесенція з розмислень патріарха Мстислава, що його підготувала до тижневика «Країна» Олена Чебанюк (Країна. – 2020. – 12 листоп. – С. 47-50). Такі тексти мусять бути засвоєними максимальною кількістю наших співвітчизників.

Степан Скрипник (Патріарх Мстислав)
Степан Скрипник (Патріарх Мстислав). Джерело зображення: historyua.com

По-перше, сама постать приваблює. Степан Скрипник народився у Полтаві в 1898 році. Брав участь у Першій світовій війні, потім стає хорунжим УНР, під проводом полковника Петра Болбочана воює проти більшовиків у Криму. Згодом – ад’ютант Симона Петлюри, материного брата. Доставляє дипломатичну пошту керівнику Польської держави Юзефу Пілсудському. У Варшаві закінчує Вищу школу політичних наук. Стає послом до польського сейму. Відстоює права українців. Входить до президії Товариства імені Петра Могили у Луцьку, засновує товариство «Українська школа» в Рівному. 1933-го організовує «Почаївську маніфестацію», що збирає майже 20 тисяч прочан. Розгортають синьо-жовті прапори й гасла з вимогами українізації церкви. Згодом виступає за дружні стосунки з греко-католицькою церквою. У 1942 році приймає чернечий постриг з ім’ям Мстислав. В Андріївській церкві у Києві його висвячують на єпископа Переяславського. Але німецька окупаційна влада забороняє служити. Кілька місяців тримають у гестапо. У 1944 році перебирається до Варшави. Супроводжує через Австрію і й Німеччину евакуйоване духовенство з родинами. 1947-го року стає митрополитом Української православної церкви Канади, із 1949 року – митрополит УПЦ у США. Будує церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруку поблизу Нью-Йорка; тут збудували музей, бібліотеку, видавництво з друкарнею, на цвинтарі поховані визначні українці зі США, Канади та інших країн. Через деякий час, у 1963 році зустрічається з Патріархом Константинопольським і домагається повернення Українській православній церкві прав, які вона мала до 1686 року. У 1989 році проголошують патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. Наступного року на соборі в Києві обирають патріархом Київським і всієї України УАПЦ. 1992 року передав новоствореним Збройним силам України прапор 3-ї Залізної дивізії армії Української Народної Республіки. Помер 11 червня 1993 року в Канаді.

По-друге, передано гостроактуальні донині судження патріарха Мстислава, промовисті факти. Ось деякі з них:

  • «Наявність кількох православних церков – це нездоровий стан. До того ж деякі підлягають церкві, яка глумиться століттями над нашим народом»;
  • На інтронізації Мстислава 18 листопада 1990 року присутні звернули увагу на його зосередженість, простоту у поводженні, без пихи. Скромне облачення спорядили монашки 1942 року, коли висвячували в Андріївській церкві на єпископа Переяславського. Було в нього й пишне архієрейське. Але в такий день він одягнув полотняне, з вишитою калиною. Стільки років його беріг!;
  • «Церква повинна бути з народом. Стояти близько й до уряду, який служить народові. Уряд має виходити з крові і кості, з серця і думи свого народу. Серцевиною того народу є церква. Коло неї наростає, ширшає і буяє життя». Додамо принагідно: Церква допомогла українцям на еміграції не розчинитися в чужому середовищі. Вона стала до того ж своєрідним інститутом чистоти української мови, її Мстислав знав досконало – у розмові часто вставляв влучні афоризми, полтавські особливості вимови й наголоси. Приділяв велику увагу релігійним джерелам і перекладам українською;
  • У травні 1992-го їде до резиденції Вселенського патріарха Варфоломія на Фанарі біля Стамбула. Перед візитом на прес-конференції в готелі «Київська Русь» підкреслив: «Автокефалію церкви не випрошують, за неї борються і здобувають. Коли це вдасться зробити, залежить від кожного з вас». Для багатьох сучасників отямлюючими мусять стати такі орієнтири нашого патріарха: «Новий дух має прийти до церкви від народних глибин, не зверху. В чеканні того ми повинні тримати церкву нашу в чистоті, Не забуваймо, виросте те, що посіємо і як доглянемо. І не закриваймо очей на свої недосконалості. Говорім відкрито про них, але говорім культурно й чесно. Наявність кількох православних церков – це нездоровий стан…Нас хочуть бачити рабами, якими можна буде відбудувати втрачену імперію. Мусимо усунути такий ганебний і небезпечний для нашої нації стан».

Перший важливий крок для реалізації цих настанов зроблено – у 2019 році ми одержали томос (автокефалію). Ось оцінка Вселенського патріарха Варфоломія: «Митрополит Епіфаній – канонічний предстоятель Православної церкви в Україні. А ієрархи Російської церкви не є правлячими єпископами. Сприймаємо їх як титулярних або таких, що мають резиденцію в Україні. І сподіваємося, що незабаром вони об’єднаються з помісною церквою» (Країна. – 2020. – 12 листоп. – С. 6).

Беручи з історії, образно кажучи, вогонь, а не попіл, ми зобов’язані максимально використати плодотворний фактор нашого духовного життя, дотримання засад християнства як історії спасіння. Саме релігійний світогляд допоміг нам вистояти, упевнено йти безконечними життєвими шляхами. Недаремно найбільший моральний авторитет ХХ століття канонізований Іван Павло II, матір’ю якого була українка Емілія Качоровська і який постійно наголошував щодо нас – «улюблений мій народ», чітко наголосив: «Дякую Тобі, Україно, що оборонила Європу своєю невтомною та героїчною боротьбою проти загарбницьких орд… Українці, в родючу землю ваших традицій заглиблюється коріння вашого майбутнього!».

16 жовтня 1978 року 58-річний Кароль Войтила, Краківський Архиєпископ, зійшов на Петрів Престол
16 жовтня 1978 року 58-річний Кароль Войтила, Краківський Архиєпископ, зійшов на Петрів Престол. Джерело зображення: corriereobjects.it

Ці акценти-орієнтири ми часто повторюємо. Причина очевидна: національне є значно глибшим станом психіки, ніж соціально-класове і так зване демократичне. Настає такий період, коли неодмінно звільнимо і віру, і розум «із темниць їхньої однобокості». Динамічність історії дозволить «вести мову про синтез космічного та історичного сприйняття», про те, щоб ми «достойно прожили наше життя у присутності вічності» (Йосиф Рацінгер. «Цінності в часи перемін. Долання майбутніх викликів». – Львів, 2006).

Для «приземленості» завершимо наші міркування-дослідження такими двома промовистими прикладами:

1) Наприкінці ХIХ століття, коли почала виходити німецька соціал-демократична газета «Форвертс» («Вперед»), марксисти наполягали зберегти мотто соціалістичних видань – «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Німецькі журналісти обрали інший девіз: «Пролетарі всіх країн, залишайтеся вдома!»;

2) Нещодавно у віці 90 років відійшла від нас одна з найвиразніших постатей світового кіно – сер Томас Шон Коннері (Sean Connery) – Джеймс Бонд. Його слава сягала поза кінематографом, як політичний активіст він демонстрував свою незалежність, свободу вислову. А найбільш вражає такий вчинок: ще у юності зробив собі татуювання – «МАМА». «ТАТО». «ШОТЛАНДІЯ НАЗАВЖДИ!». Ніколи не усував цих святих для нього слів. 17 років перебував на пенсії. Підтримував Шотландську Народну Партію та шотландські інституції, матеріально допомагав їм. Однак не зміг взяти участі у референдумі про незалежність в 2014 році, оскільки його постійне місце проживання знаходилося поза Шотландією. Як символ певної епохи має певну ліцензію на вічність.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(9 голосів)

Також буде цікаво: