Незнайомець у дзеркалі Культура Найактуальніше 

Незнайомець у дзеркалі

Відчуття абсурду чи принаймні уявлення про абсурд відоме кожній людині, здатній мислити. Коли накочує хвиля неприйняття дійсності, і здається, наче довкола падають незграбні декорації, актори верзуть якісь несусвітні дурниці, розігруючи дешеву драму, а ти сидиш у напівпорожній залі, безнадійно випавши з контексту, прагнучи заволати: «Зупиніть цей фарс! Із мене досить!»

Однак слова чомусь застрягають у горлі. Напомаджені уста продовжують агресивно промовляти заяложені репліки з п’єси якогось нездари, силуети глядачів поволі втрачають обриси, декорації з гуркотом падають на землю і вмить стають руїнами… А ти все сидиш, не в змозі поворухнутися, уже не відчуваючи жаги опиратися грі чи тікати з театру. Абсурд поволі всмоктується в кров, паралізує й зістарює душу. Ти знемагаєш від внутрішнього мовчання і довколишньої бутафорії. Раптом глядачі починають із захватом аплодувати грі. Їхні обличчя стають по-ідіотськи натхненними, уста застигають радше в оскалі, ніж в усмішці… І на схвильовано-блювотному вигуку «Браво!», який воздав випадковий бевзь поруч, тебе нарешті вивертає. Ти вже не людина, так собі – грудка незрозумілої субстанції, мізерне «недоніщо», яке, проте, навіщось не позбавлене сенсу. Ба більше – патологічно не здатне розчинитися у часопросторі…

Альбер Камю (1913–1960). Фото зроблене 13 червня 1947 року. ® Gettyimages
Альбер Камю (1913–1960). Фото зроблене 13 червня 1947 року в квартирі письменника. ® Gettyimages

Ким є сторонній Альбера Камю? Напевно, ідеться про одного з глядачів описаного вище театру абсурду: його прикували до крісла та змусили дивитися виставу, яку він апріорі не здатен прийняти і зрозуміти, свідомість якого атакує побачену беззмістовність подібно до реакції імунної системи на чужорідне тіло. Чи то пак сама дійсність бачить у ньому вірус, який необхідно знищити? А може, немає ніякого протиборства? Є просто індивід і світ, а поміж ними – скляна перегородка, що всотує звуки й позбавляє жести змісту. І, якщо розглядати ці сторони окремо, жодна з них не буде абсурдною в своїй суті. Можливо, абсурдною є тільки тонка нитка зв’язку, яку хтось незграбно натягнув поміж ними?

Головний герой – сторонній насамперед перед обличчям світу. Випадковий подорожній у дійсності, народжений у вигнанні. Блукач без роду і племені, без сподівань знайти «справжню вітчизну», без допоміжних дороговказів, ба навіть без статичного шляху. Людина без обличчя, яка спостерігає за пантомімою світу й бачить у ньому лише німого клоуна. Сторонність цього глядача – його сутність і, як наслідок, відсутність. Дійсність відлунює у його свідомості образами й барвами, однак вона апріорі позбавлена семантичної річки. Камю наче створив кілька перегородок: одну для свого героя, другу – для читача. Мерсо без упину фіксує існування природних явищ і матеріальних предметів, однак усе це постає перед читачем цілком вихолощеним, беззмістовним, таким, що не знаходить відголосу в душі оповідача, перманентно вдаряючись об «скло» його сприйняття.

Стороннім Мерсо залишається і в контексті зв’язків із живими істотами. Люди можуть любити його за те, що він дивак – саме такий і не інакший; можуть вважати його справжнім за мовчання (чи то пак – за природний дар уникати пустослів’я); можуть ненавидіти, постаючи перед ним в образі суду присяжних, обираючи йому найтяжчу кару за претензію на абсолютну стерильність й звільнення від суспільних догм… Через свого героя Камю викриває нелюдську формальність так званого правосуддя, яке не бачить душі підсудного, траєкторії руху, ланцюжка, останньою ланкою якого став злочин. Воно сліпе та жорстоке, оскільки послуговується тільки голим фактом, часто ігноруючи тло, не прагнучи збагнути мотиви винуватця або роблячи це упереджено, зі заздалегідь визначеним вироком… Мерсо сторонній навіть як герой вистави власної страти. Сторонніми стають його знайомі, друзі, жінка, із якою він був близький… Героя судять за те, що він начебто не любив матері, однак що таке любов у розумінні Мерсо? Чи здатний він на неї – він, чий світ атомізований до абсурдної аморфності, де сталими є тільки речі, але не відчуття? Мерсо віддав матір до притулку, бо не міг її забезпечити, бо вони взяли одне від одного все, що могли взяти. Він не їздив до неї щонеділі, бо не відчував потреби гаяти на дорогу цілий день. Він не хотів дивитися на її бездиханне тіло і волів радше закурити поруч із труною, аніж оплакувати тлінну оболонку порожнечі. Світ погляне на нього, клятого виродка, та відправить на ешафот – за аморальність, жорстокість, цинізм… Читач спостерігатиме за ним і, скоріш за все, не намагатиметься засудити. Чому?

Мерсо хоче Марі – хоче її фізично, хоче в цю мить і, може, захоче завтра. Коли ж дівчина випадає з його інформаційного поля, зникають і всі внутрішні імпульси, що народжувалися від її образу. Вона вмить стає для нього сторонньою. А якось Мерсо погляне в дзеркало – і не впізнає в ньому себе. Перед ним постане тільки фасад людської постаті, потилиця й плечі незнайомця, що навіть не зволить відповісти на його сум’яття.

Героєві Камю не знайомі переживання як духовний стан, себто щось тривале, що акумулює в собі сотні різних емоцій і вражень, зведених до спільного знаменника. Навіть його мова строката, амбівалентна; кожна нова думка майже не пов’язана з попередньою, ніби не має від чого відштовхнутися, апріорі позбавлена опори. «З безодні мого прийдешнього протягом усього безглуздого мого життя підіймався до мене крізь роки, що ще не настали, подих мороку, він усе рівняв на своєму шляху, і від цього все доступне мені в моєму житті ставало таким самим примарним, як і ті роки, що їх я прожив насправді. Що мені смерть ближніх, материнська любов, що мені Бог, той чи інший спосіб життя, який вибирають для себе люди, долі, обрані ними, якщо одна-єдина доля мала обрати мене самого, а разом зі мною і мільярди інших обранців, усіх тих, що, як і він, називають себе моїми братами. Зрозуміло йому, зрозуміло нарешті? Усі довкола – обранці. Усі, усі – обранці, інакших не буває. Рано чи пізно їх теж засудять». Можна жити у світі, що стоїть на китах жорстокості, гріховності, несправедливості… Але як жити у світі без сподівань, усвідомлюючи власну конечність – вирок природи, оголошений ще до народження, безумовний імператив, якого ніхто не здатний уникнути? Як щодня йти кудись, не маючи цілі, торувати шлях у невідомість, наближаючись до пункту призначення абсолютного небуття? І як при цьому не говорити про абсурдність? Якщо для Кафки трагізмом наповнена недосяжність трансцендентного, то для Камю – те, що трансцендентного просто не існує…

«Якби я був деревом серед дерев… моє життя мало б сенс, або, скоріше, вже сама проблема не мала б сенсу, оскільки я був би частиною цього світу. Я був би цим світом, якому тепер протистою свою свідомістю… Саме мій, нехай і нікчемний, розум протиставляє мене всьому сущому». А як бути людиною серед людей, не відчуваючи себе частиною їхнього світу? Залишається хіба простувати мовчазним стороннім. Не просити нічого, навіть ковтка води. Гнутися під жаром вічного алжирського літа. Не відчувати ні любові, ні каяття. Повільно наближатися до власного небуття. Бути айсбергом із цівками поту на скронях. Всотувати шлях й одразу ж його губити. А з настанням ночі міцно триматися за власне серцебиття. Триматися з палкою готовністю пережити своє вигнання знову…

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(1 голос)

Також буде цікаво: