Музей збережених секретів
Іванна Головко – студентка факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка
Кількість статей автора: 11
За 70 км від метушливого міського життя у самому серці української природи, де гуркіт тракторів перегукується зі співом пташок, розташувалось таке скромне, але історично багате село Подвірне. Документальні джерела зберігають згадки про нього з 1790 року, а сільський краєзнавчий музей береже в собі ще тогочасні знаряддя праці та знахідки.
Музей є унікальним місцем, яке відкриває перед відвідувачем вікна в минуле села та його мешканців. А вони натомість виступають хранителями історії та зберігають безцінні «осередки вічності». Рішення про його створення було прийняте в 1968 році ініціативою правління колгоспу. Броніслава Предиткевич, вчителька історії місцевої школи, взялась за цю справу з великим захопленням, і в подальшому всі селяни долучилися до збору експозиції.
“Експозиція музею одна з найбагатших у нашому краї. Тут і археологічні знахідки, і документальні свідчення, і елементи побуту від стародавніх до пам‘ятних нам часів”, – розповідає колишня працівниця музею Тетяна Сильвестрівна.
Музей займає три зали у сільському Будинку культури. Час тут, ніби витікає із рук, адже споглядаючи предмети різних історичних епох, мимоволі стаєш свідком тогочасних сенсацій. Здається, тут не залишається “живого місця” – розмальовані та розписані стіни, безліч плакатів і фотографій, старовинні предмети побуту, вбрання та надзвичайно велика кількість різноманітних речей.
Нашу увагу одразу привертає яскраво розписана стіна, що поглинає в себе як малюнки, так і текстову інформацію. У цьому куточку розкривається вражаючий погляд на артефакти з часів палеоліту, які свідчать про витоки та давність життя людей на цих землях. Тут ближче можна розгледіти знаряддя праці первісних людей і прочитати історію заснування села. Опускаємо погляд нижче, бачимо один із архаїчних видів взуття, яке виготовлене з природних матеріалів. Шкіряні, гумові і навіть солом’яні постоли прикрашають полиці музею. Як відомо, плетене взуття на той час вважали ознакою бідності, на відміну від взуття зі шкіри. Проявом заможності в ті часи був також чистий одяг без складок. Впоратися з цим господиням допомагала жарова праска з порожниною всередині, куди завантажувалося розпечене вугілля. Таку праску розігрівали, вимахуючи нею вправо-вліво. При цьому повітря через отвори у прасці продувало вугілля і воно розжарювалося.
Найбільш виразним експонатом у музеї є макет хатини із солом’яною стріхою та глиняною піччю. На той час українська піч і годувала, і гріла, й лікувала. До неї ставилися, як до святині – такого собі хатнього вівтаря.
“На Великодні свята першою прибирали, білили піч, а тоді вже всю хату. Як ставили паски випікати, то бабуся говорила пошепки і нам з братом галасувати не давала. Ми знали, що коли кричатимемо, тісто не зійде як слід і здоба неодмінно пригорить біля вогню”, – ділиться спогадами жителька села Магдюк Марія.
Глиняний посуд, маслобійка, корито для замішування тіста, магівниця (прилад для прасування білизни), лляний одяг були атрибутами тогочасного побуту, а тепер із кожним днем все більше відходять у вічність.
“Подвірне здавна славиться своїми ремісниками, – розповідає Тетяна Данилюк. – Погляньте тільки-но, які гарні кутарі (великі гобелени – Авт.) ткали та вишивали наші господині”.
Тут одразу бачимо ткацький верстат, бердо (слугує для ущільнення ниток утоку – шляхом підбивання однієї до іншої), веретено (знаряддя для прядіння), прялка. Ще у середині минулого століття процес виготовлення тканин для особистого вжитку вважався справою звичною та зовсім буденною. Вміння прясти було обов’язковим для кожної селянської дівчини, яка мала власними руками надбати собі весільний посаг.
“З вовни плели і ткали пояси, виготовляли килими, налавники, сукно. Стрижену з овець вовну мили, сушили, чесали гребінкою, розпушували, а тоді пряли так само, як і рослинну сировину, – на веретені”, – доповнює Марія.
Не дивлячись на те, що цим ремеслом займались усі без винятку, багатими на велику кількість одягу ніхто не був. Наші предки наділяли одяг не лише матеріальними цінностями, а й духовними, вважаючи, що це своєрідні обереги людини. Святкова сорочка обов’язково мала вишивку, на якій розквітала вся краса, барвистість та індивідуальність національного костюму. У музеї є і повсякденне жіноче вбрання, яке своїм виглядом відображає важку історію власного існування. Тут бачимо горботку або фоту – поясний чорний одноплатовий жіночий одяг, тканий з овечої вовни. Мав багато варіантів малюнку, кольорів та способів носіння. А також верхній одяг і хустку.
Крім ткацтва та плетіння одними з найвизначніших подій в історії людства стали виникнення землеробства і скотарства. Завдяки цьому люди змінили довкілля і спосіб свого життя. Щоб полегшити працю, винайшли різні знаряддя: серп, ціп (щоб молотити пшеницю, квасолю), сівалку, плуг, у який впрягали коня. А для того, щоб керувати гривастим створили залізні пута, якими стягували ноги тварини, щоб обмежити свободу її пересування.
Українська історія – це епопея від архаїчних днів до сучасності, і кожен експонат є часткою цієї великої історичної мозаїки. Краєзнавчий музей у селі Подвірне не просто зберігає минуле, а дає можливість подорожувати у часі. Це місце, де історія стає живою, а пройдешнє взаємодіє з сучасністю. Музей став важливою частиною культурного спадку села і відкритою книгою для тих, хто прагне пізнати та поважати своє коріння.
