Сідаю, пишу, грає музика… Дайджести Найактуальніші 

Сідаю, пишу, грає музика…

forum-logoForum. 20 грудня 2016.

Оригінальний текст доступний за адресою: http://www.forumdwutygodnik.pl/artykuly/1687696,1,haruki-murakami-i-jego-winylowa-plytoteka.read. Переклад Олесі Мельник.


 

Бронзова скульптурка Гидкого Каченяти і півмільйона данських крон (~67 000 євро) – такою є нагорода ім. Ганса Християна Андерсена. Так званого «Малого Нобеля» здобув японський письменник Харукі Муракамі. Міжнародна рада з дитячої та юнацької книги дуже ретельно відбирає лавреата. Минулих років данські принцеси Маргарита і Мері вручали скульптурку Пауло Коельйо, Джоан К. Роулінґ, Салману Рушді та Ізабель Альєнде. Церемонія відбувається щодва роки в Оденсе – рідному містечку Андерсена, де спокій мешканців незмінно стереже Олов’яний Солдатик. Як виявилось, це улюблений казковий герой цьогорічного лавреата.

На підтримку свого вибору комітет премії написав: «Чарівнича проза Харукі Муракамі дарує радість мільйонам читачів», «сміливо поєднує в собі класичний літературний стиль з магічним реалізмом і філософськими роздумами», що наближає його до спадщини великого данського казкаря.

Колективне фото з нагородження
Нагородження відбулося в жовтні 2016 року на батьківщині Андерсена, в місті Оденсе. На фото: голова комітету з присудження премії ім. Ганса Християна Андерсена Йенс Олсен, Харукі Муракамі, Кронпринцеса Данії Мері та мер міста Оденсе Анкер Бойе. © cphpost.dk

Найпопулярніший японський автор, якого найчастіше перекладають за кордоном, розповів, що «маренням кожного письменника, вихованого на казках Андерсена, є не лише здобуття нагороди його імені, а й подорож на його Батьківщину». Муракамі залишиться тут надовго: його прізвище викарбують на пам’ятній дошці на стіні будинку, де народився Андерсен, біля прізвищ інших лавреатів (див. на фото вгорі).

У своїй промові Муракамі згадав казку Андерсена «Тінь» – у кожній людині співіснують темна і світла особистість. Темну варто тримати у руках, не можна дозволяти їй рости, щоб не знищила все навколо і саму себе.

Доступ ЗМІ до письменника був суворо регламентованим – жодних відеокамер, фотоапаратів, інтерв’ю. Представник Королівської бібліотеки пояснив, що «це почасти рішення письменника, але перш за все – його данського видавця».

У день, на котрий було заплановано інтерв’ю, до якого справа не дійшла, я поверталась до прес-центру Копенгагена. Було зимно і вітряно. Раптом дощ скінчився, я згорнула парасольку, і на розі – біля входу до модної крамниці із грамплатівками – зіткнулася з чоловіком, який безуспішно намагався віднайти двері, щоб увійти до цієї святині меломанів. Я допомогла йому, відчинивши потрібні двері, і промовила: «А знаєте, ви дуже схожі на Харукі Муракамі».

«Так, знаю», – кивнув він. І тихо додав: «Я і є Харукі Муракамі».

Вибухнула радісним потоком слів, розповіла, що просила про інтерв’ю, але мені було відмовлено. У підсумку він погодився поговорити зі мною під час пошуку потрібних платівок. На цьому й зійшлися.

«Sound Station»
Крамниця вінілових дисків «Sound Station» – місце, де відбулося позапланове інтерв’ю. © 32rpm.blogspot.com

Ще декілька слів про крамницю. «Sound Station» – це «вініловий рай» для витончених поціновувачів джазу і рок-н-ролу. Розташована в аристократичному районі данської столиці Фредериксберг. Знаменитий японський гість, вочевидь, із крамницею був добре знайомий. У всякому разі, він чудово орієнтувався у тамтешньому асортименті. А «Sound Station» має чотири просторих зали з ущерть наповненими стелажами. Муракамі самотужки вилізав по драбині, щоб досягнути найвищих полиць. Враження це справляло неабияке, зважаючи на те, що сам Муракамі – невисокого зросту (не більше 1,65 метра), але крутиться наче дзиґа. Мабуть, дається взнаки багаторічне захоплення бігом на довгі дистанції. Не забував він про ранкові пробіжки і в Копенгагені – по набережній біля готелю, в якому він зупинився, недалеко від парку та знаменитої «Русалочки».

– Ви ж не вперше у цій крамниці?

– Так, тут вибір хороший, і я був тут не раз. Навіть пам’ятаю ось цього продавця – роки зо два тому розмовляв з ним, коли востаннє був у Копенгагені.

– У вас, кажуть, божевільна колекція джазових платівок – мало не під 40 тисяч. А першу пам’ятаєте?

– Пам’ятаю. Це був альбом Хореса Сілвера «Song For My Father» (американського джазового піаніста), на який я зібрав гроші ще в школі. Коштував він мені всіх заощаджень. Хотів запропонувати дівчині, а вона тільки глянула на нього і сказала: «Гарна обкладинка». Потім, у студентські роки, я підробляв у джаз-барі в центрі Токіо. Тоді я відкрив для себе метрів старого джазу: від Стена Гетца до Мела Торме. Мабуть, мої смаки з часом дещо змінилися. Точніше, тепер вони залежать від настрою.

– Йдеться за той джаз-клуб, де наприкінці 70-х ви з дружиною працювали, а ночами писали?

– Ні, писав я на кухні, тому що там музику було чути приглушено, та й часу на це залишалося небагато. У ту пору джаз-клуб я утримував сам – це була моя робота. В таких умовах особливо не розпишешся, але мрія писати була в мене ще зі студентських часів. Тож починав писати вночі, на кухні клубу, а дописував вже вдома на світанку.

– Зараз працюєте так само – на світанку?

– Так, починаю зазвичай рано-вранці. Пишу до полудня. А далі щось таке, як з музикою пишу, коли є бажання писати.

– Про класиків джазу ви розповіли, а скажете, хто вас надихнув із класиків літератури?

– З російських – два прізвища «гігантів пера». Це Федір Достоєвський і Лев Толстой. «Війну і мир» я читав ще у шкільні роки, а «Братів Карамазових» перечитую досі. Тоді ж захопився Бальзаком, Діккенсом. В університеті запоєм читав Курта Воннегута, Джона Ірвінга і море науково-фантастичної літератури та містики англійською. Читати таке легше, ніж серйозних письменників. А коли був малим, зачитувався казками Андерсена, як і всі діти в Японії.

– Чи не тому у вас в романах так багато містики, якою несподівано обростає тривіальний та реалістичний сюжет?

– Як ви знаєте, я не пишу в стилі реалізму. Інша справа, що іноді важко віднайти межу. У того ж Андерсена всі історії видаються реальними, але в них теж багато темних сил, та й смутку вистачає.

– А чим все-таки зумовлено те, що у вашій творчості реальна основа практично відсутня? Є лише вигадка у чистому вигляді – «fiction». Прагнете перенести осмислення на емоційний рівень? Чи реальне життя сьогодні торкається питань, яким ви не хочете присвячувати свою творчість?

– Матеріал, який я використовую, є цілком реальним. Ось тільки подати його я можу інакше, обернути в щось. Ви розумієте? Скажімо, я беру те, з чим я знайомий, з чим стикаюся в буденному житті, а потім можу завернути це в сюжет, повний містики, непередбачуваних подій, і… почалося. Важливо захопити читача, заворожити сюжетною лінією, зробити його залежним від книжки, тоді він з нетерпінням очікуватиме на вихід наступної.

– До слова, коли чекати читачам ваш новий великий роман? І наскільки він буде великим?

– Він майже готовий. Наскільки великим? Це буде щось середнє між «Кафкою на пляжі» і тритомником «1Q84».

– В останніх книгах ви дедалі рідше пишете від свого імені, але в багатьох романах набір атрибутів не змінюється – бібліотека, колодязь, джаз-бар, і ще – самотній небагатослівний інтелектуал, який сам готує, «кохається» в джазі, віддається смутку, але незмінно приваблює дівчат…

– В багатьох? Я не замислювався над цим… Але так – самотність, самотній герой… Розумієте, людина повинна бути злегка самотньою, бо тільки тоді вона вільна. І хоч я не пишу від першої особи, я все ж і далі незримо присутній в моїх героях.

– Як ви поясните, що, незважаючи на всесвітню популярність, на батьківщині в Японії ви не настільки популярні?

– Мене це не чіпає. Я пишу для свого читача. Якщо в Японії мене будуть читати 5-10 відсотків населення, я буду щасливим.

Тут Харукі Муракамі взяв паузу: перейшов в інший зал і, як миша в сухарях, з захватом став порпатися в розсипах старих грамплатівок, витягуючи то одну, то іншу з пошарпаного конверта, щоб роздивитися, чи немає подряпин на чорному диску. Спостерігаючи за цим письменником, книги якого перекладені на півсотні мов і стали бестселерами в різних куточках земної кулі, я згадала, як кілька років тому в інтерв’ю «The Telegraph» він сказав про себе: «Я знаю, що я – письменник, а отже – знаменитість, якщо вже мої романи читають у всьому світі. Але те, як це сталося, для мене досі є загадкою. Просто у мене виходить писати, ось і все».

Нарешті вибравши платівки, Харукі Муракамі розплатився кредиткою Visa, попрощався і покинув крамницю, відмовившись від моєї пропозиції подивитись на будиночок Герди зі «Снігової королеви» в центрі Копенгагена.

Мене це здивувало і навіть трохи образило, але він теж має право на те, щоб відпочити від містичного реалізму. І навіть від премії за нього.

Зрештою, як зауважив ще один Андерсен (Торі Рай), викладач датської літератури в престижному Орхуському університеті: «Що популярнішим є письменник, то складніше його критикувати».

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(7 голосів)

Також буде цікаво: