Вахтанг Кіпіані: володар газет

Відомий журналіст вже понад 30 років колекціонує газети. Коли їх стало настільки багато, що зберігати вдома стало нереально, Кіпіані відкрив архів-музей преси у Києві. Про цінні видання та байдужість влади до унікальної колекції Вахтанг Кіпіані розповів журналістці «Листів до приятелів».

– Як почали колекціонувати газети?

– З дитинства був схильний до колекціонування. Багато радянських дітей щось збирали: хтось − марки, хтось − монети, хтось − машинки, а хтось пачки з-під цигарок. Це, щоб ви розуміли, були доінтернетні часи. Обмежене коло розваг, кордони були закриті. Тому кожна монетка з Болгарії чи марка з Чехії були цілою подією для людей. Її розглядали, показували друзям. Якось моя мама сказала викинути макулатуру. Я почав складати всі газети, які лежали вдома. Мене здивувало, що серед тих звичайних київських газет, які могли бути вдома – «Вечірній Київ», «Спортивна газета», різні радянські «Комсомолка», «Известия», була й газета «Советская Латвия» чи «Советская Литва», вже не пам’ятаю. Здивувався, як вона потрапила до нашого дому. Можливо, хтось був у відрядженні, то й привіз. Відклав її набік, щоб подивитися, що там написано. Пізніше в голові сяйнуло: а скільки ж у мене тих газет є вдома. Тоді я склав на купку «Правду», «Известия», «Вечірній Київ», «Спортивну газету», «Пионерскую правду», плюс ось цю «Советскую чи то Литву чи то Латвію», і вийшов добрий десяток газет. Відкрив Велику радянську енциклопедію і подивився, скільки там радянських газет: понад тринадцять тисяч. Вирішив, що буду збирати всі радянські газети.

– Скільки років Вам було?

– Тринадцять років.

– Скільки зараз у Вашій колекції найменувань? Певно, усі примірники полічити складно…

– Навіть найменувань не можу порахувати – у мене в каталозі їх близько 28 тисяч. Від А до О в мене каталог повний, а від П до Я заповнено тільки на вісімдесят відсотків. Думаю, що в колекції є загалом понад 30 тисяч найменувань.

­– Якою газетою пишаєтесь найбільше?

– Не існує такої. Є дуже цінні газети, які чимось унікальні. Маю перший номер газети «Зоря Галицька». Це є перша українська газета в історії. З неї почалася вся українська журналістика. Є газети, які були рукописні. Є газета, яка була тільки в одному примірнику випущена. Є газети, які вийшли з підпілля, які переховувались у криївках, які зберігалися в бідонах, за які людей карали тюрмами і розстрілювали. Є газети-одноденки. Дуже багато є цінних видань, які цінні для того, хто розуміє їх ціну. Це ж не ікона чи золота річ, якийсь золотий батон, користь якого очевидна для всіх (сміється).

­

– Чи є серед експонатів «Листи до приятелів»?

– Так. Майже всі номери.

– Як з’явилася ідея перетворити своє хобі на музей?

– Я до цього йшов давно, але довго не бачив можливостей для реалізації цієї ідеї. Лише приміщення й інфраструктура − вже немалі гроші. Почав говорити про це в інтерв’ю, на публічних лекціях. Після чергової публікації на Facebook мені написала листа жінка-підприємець, її звати Оксана. Сказала, що має приміщення на Подолі, якщо мені воно підійде, то вона могла б віддати його під музей.

– Безкоштовно?

– Безкоштовно. Ми домовились за одну гривню. Вже три роки я в тому приміщенні.

– Ви єдиний працівник музею чи маєте якусь команду?

– Один. Але останні кілька місяців зі мною працює дівчина, її привів мій колега, який почув, що я потребую такої людини. Вона архіваріус, її звати Настя. Я їй залишаю стоси газет, а вона вписує їх до бази даних. Іноді прошу людей, які є читачами «Історичної правди», моїми віртуальними або реальними приятелями, щоб вони допомагали сканувати видання.

– Як до вас добираються газети?

– Літаками, поїздами, пароплавами. Коли був у Канаді, назбирав дуже багато видань, а з собою можна везти лише 20 кілограмів. Решту залишив тодішньому послу України в Канаді Ігорю Осташу, який родом з Львівщини. Тоді він у свій дипломатичний контейнер включив мої 10 коробок з газетами. І через півроку цей контейнер приїхав до Києва.

– Невже держава досі не зацікавилася музеєм? Не виявила бажання зробити його державним?

– Ні…

– Чому так?

– Я вважаю, що у нас цілісної держави не існує, тобто існують якісь окремі елементи, окремі точки, окремі люди, системи. Я дав не одну сотню інтерв’ю про цей музей, постійно кажу, що в мене є дуже цінні експонати, які мають належати суспільству. Але я ніколи не відчував, що системи держархіву, якихось університетів, музеїв чи бібліотек зацікавлені в цьому. А якщо я завтра скажу, що втомився тягнути цей музей? Ясна річ, знайдуться люди, які скажуть давай сюди «Зорю Галицьку». А решту що, викинути? Допоки я маю можливості, поки маю сили, я, звичайно, відчиняю двері для відвідувачів. Не хочеться, аби країна втратила унікальну колекцію.

– Скільки відвідувачів щомісяця у музеї?

– Вхід є вільний. Але приходять небагато. Близько півсотні.

– Скільки зараз може коштувати «Зоря Галицька»?

– Кілька сотень доларів за газету.

– Надходила пропозиція продати?

– Ні. Бувають люди, які шукають щось конкретне, і воно в мене є, але я не продаю.

– Чому?

– Тому що я продовжую просто збирати. І якби стояло питання продати якусь там російську газету, і купити замість неї українську, я би це зробив. Але я можу собі дозволити купити і без продажу, хоча були, звичайно, певні видання, які я хотів би мати, але не міг собі дозволити. Була, скажімо, одна унікальна пропозиція. В Росії продавалась партизанська газета, зроблена на бересті, надрукована в лісі. Вона коштувала тоді 500 доларів. І поки я думав, її хтось купив.

– Газети Вам складно дістаються?

– На території Молдови є таке місто Бендери. Потяг стояв 5-10 хв, я пішов за газетами, бо тоді Молдова переходила з кирилиці на латиницю, газети вже виходили на латиниці. Стоянка була скорочена, і поки я дочекався, коли відкриють кіоск, поїзд вже поїхав. Опинився в капцях і без речей на вокзалі. Надворі − січень. Пішов до поліції. Зайшов у відділок, а там грають в карти. Втім, мені пощастило. Поліцейські посадили мене на потяг, і вже невдовзі я був удома.