Новий старий Любка

Коли на одному з творчих вечорів зустрічаєш харизматичного закарпатського балканіста Андрія Любку, просто не можеш стриматися, аби не поставити декілька запитань.

– Андрію, Вашим шанувальникам відомо, що за Вашим оповіданням «Королева рами» планують зняти короткометражку. Хто автор ідеї? І чому обрали саме цей твір?

– З такою пропозицією звернулася до мене режисерка фільму – Марина Лопушина. Їй сподобалось те, що оповідання має дві лінії. Коли одна дія відбувається сьогодні (розмова з ріелтором і очікування купівлі будинку), а інша – у період Другої світової війни (коли радянська влада увійшла в Ужгород). І там наприкінці така точка дотику – лише два слова…

– Не думаєте, що фільм може розчарувати публіку?

– Зовсім ні. Адже 99% тих, хто подивиться його, оповідання до рук так і не візьмуть. Ми також плануємо екранізацію «Карбіду», і я геть не боюся, що якийсь конкретний закарпатський міський голова може якось нашкодити мені, бо я описав його не в тому світлі. Чому? Бо вони книжок не читають. Переплетення цих двох світів – нереальне.

– Ми знаємо дорослого Андрія Любку. Цікаво, яким він був у шкільні часи?

– У молодших класах спочатку вчитися зовсім не хотілося, але я любив дуже читати. Виріс я в маленькому містечку, де єдиними розвагами для мене були книжки. Тобто ідеї для всяких дурощів я черпав з них. Особливо подобалась творчість Всеволода Нестайка та його «Тореадори з Васюківки». Коли читав, виконував все чітко за інструкцією – скажімо, якщо головні герої копали метро під городом, я також брав лопату до рук і приступав до справи.

– А як вчителі ставилися до Вас? Ще тоді хвалили за шкільні твори чи, можливо, зараз червоніють за те, що не покладали на Вас свого часу особливих надій?

– Одного року мене не залишили у тому ж класі, бо бабуся вчителювала у школі, і саме тоді померла. Ніхто вже не хотів здіймати галас, аби мене ще раз засмучувати. А десь у класі 7-8 я вже сам взявся за голову. У той період так званого «осяяння» я написав якось римований твір на 4 сторінки. Тоді моя вчителька, звісно, була приємно здивована, але щоб це якось полегшило мені шкільне життя – то ні. І далі мусив робити всякі стінгазети та інший непотріб.

– Цікаво, чи є у Вашому житті людина, якій Ви довіряєте читати Ваші свіжі матеріали ще до правок редактора?

– У моєму житті таких людей багато. Скажу більше: кожного разу вони різні. Зазвичай після написання якогось тексту я шукаю 5-7 людей з різним бекграундом – студент, технар, різні там хіпстери. Вони допомагають зрозуміти, як читач сприймає текст і вказати на певні «сирі» моменти, бо довіряти лише собі ніяк не можна.

– У кожного письменника трапляються творчі кризи. Як боретеся з ними?

– А я не борюся. Такі творчі перерви – це ж добре. Я взагалі рибалка. Тому ось таке правило: не пишеться – іди рибалити. Також я перекладаю. Коли хочеться взяти паузу у тому ж друкуванні перед лептопом (звісно, якщо я не починав нічого нового), а треба щось робити – беру добру книжку, яку читав в оригіналі іншою мовою, і сиджу з тими словниками, шукаю влучні синоніми… Працюю. Бо маю щось робити.

– І наостанок питання, яке цікавить, мабуть, усіх поціновувачів Вашої творчості. Коли чекати спраглим читачам нових аудіовіршів?

– Хотілось б зробити таку програму на радіо, яка б виходила щовечора, або хоча б щотижня. Це була б така начитка оповідань моїх із аудіоефектами, так звана радіоп’єса. Ось: ідея є – радіо ще не знайшов.