Країна, виставлена на розпродаж Найактуальніше Планета 

Країна, виставлена на розпродаж

У надрах невеликої тринадцятимільйонної Ґвінеї найбільші у світі запаси бокситів (сировина для виробництва алюмінію), понад чверть світових. Однак у національне багатство запхав загребущі лапи іноземний капітал на пару з корумпованим урядом. Як наслідок, країна невеликою мірою тяжиться своїми природними скарбами: за рівнем життя ґвінейці – один із найменш благополучних народів у світі.

Берег Слонової Кості – експортер какао номер один у світі. Какао – дешева сировина, із якої європейські компанії виготовляють дорогий шоколад. Типові івуарійські фермери, які вирощують какао-боби, ніколи в житті не пробували шоколаду.

Какао-індустрія в Кот-д’Івуар
Какао-індустрія в Кот-д’Івуар. © indykids.org

У Демократичній Республіці Конґо величезні запаси (80% світових) цінного, рідкісного мінералу колтану, необхідного в електроніці, зокрема у виробництві таких незамінних сьогодні цяцьок, як планшети і смартфони. Уже цей факт мав би перетворити Конго на одну з найбільш процвітаючих країн світу. Однак реальність, як ми розуміємо, геть інша: унікальні багатства надр стали причиною кривавих військових конфліктів; конголезці, задіяні у видобутку колтану (велика частина з яких – діти), працюють у нелюдських умовах, використовують примітивні інструменти, отримують мізерну платню, – усе заради постачання дешевої сировини виробникам дорогих товарів у розвиненому світі.

Видобуток колтану в Конго
Видобуток колтану в Конго. © allAfrica.com

Дайте Юнкеру почитати «Тіні забутих предків»

Президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер наполегливо просить Україну відмінити мораторій на експорт необробленої деревини, масштаби заготівлі якої і без «допомоги» єврохитрунів можуть обернутися екологічною катастрофою. В обмін на карпатський праліс Європа пропонує чергову кредитну дозу у 600 мільйонів єврів для нашої узалежненої економіки, та ще безвіз, жалюгідний ерзац євроінтеграції, яким нам роками набридають із телевізорів. Наші попередньо погодились. Вкотре дався взнаки сеньйорсько-васальський характер взаємин України з її західними союзниками. Останні, скориставшись із безвиході, в якій опинилася Україна з огляду на ікла та пазурі північно-східного сусіда-маніяка, вирішили нащипати трохи грошенят, – не лише з нашої господарки, але й – що суттєвіше – з нашої екології, з природного багатства.

Карпати, Синевир
«Тихо дзвонить хвоя смерек, тихо шепчуть ліси холодні сни літньої ночі, плачуть дзвінки коров, і гори безперестанку спускають сум свій в потоки» (М.Коцюбинський)

Ті бізнесмени, які нагузяли єврочиновника на наші ліси, не читали Коцюбинського. Вони й прізвища такого чудернацького ніколи не чули. І не пасли корів на карпатських полонинах. Для них Карпати – це лише кубометри дешевої деревини, із якої згодом можна буде робити дорогі європейські меблі. Їхні серця б’ються в ритмі капіталістичного розрахунку: прибуток!–зиск!–бізнес!–прибуток!–зиск!–бізнес!… Їм дивуватися, мабуть, не варто.

Натомість серйозно тривожить те, що статус глухої бананової республіки не проти почепити на свою державу українська політична еліта. На жаль, великий компонент цієї еліти складають примітивні бариги, які «за долЯри продадут всьо што угодно». У їхніх очах теж замаячив грошовий €квівалент карпат$ького лі$у, готовий так л€гко опинити$я в їхніх киш€нях в р€зультаті ч€ргової г€ніальної г€ш€фтяр$ької оборудки. Безконтрольно вирубувати карпатський ліс за 600 мільйонів. 600 мільйонів…

Мораторій на ліс-кругляк – не єдиний мораторій, який захитався в останні місяці. Деякі наші можновладці не проти уможливити продаж сільськогосподарської землі іноземцям. Земля – одне з останніх, що відстала тубільська економіка може продавати. Гірше – тільки продаж у рабство співвітчизників. Але й до цього може дійти, якщо у компрадорів не залишиться іншого способу наживати багатства.

Налагоджувати високотехнологічне виробництво в межах України – це туманна, непевна справа, – думають собі українські боси. – Результати розбудови стійкої економіки дадуться взнаки у майбутньому, у деяких сферах – за кілька десятиліть. Ніхто з нас так довго не сидітиме на керівних посадах. Ні. Нам відпущено кілька років, за цей час ми маємо награбуватися від пуза і непомітно змитися за бугор, де нас вже чекають євроінтегровані сім’ї і статки. А після нас – хоч Донбас…

Три корисні книги

Як багаті країни забагатіли
Темпора, 2015, 444 с.

У чудовій, оснащеній показовими прикладами праці норвезького економіста Еріка Райнерта «Як багаті країни забагатіли… і чому бідні країни лишаються бідними» доволі чітко окреслено перспективу, яка нам загрожує. Як показує досвід останніх століть, країна із сировинною (як в України) чи сільськогосподарською (як в України) економікою ніколи не стане заможною. У високотехнологічну промисловість закладена можливість постійного вдосконалення виробництва, збільшення прибутку, збільшення зарплат працівникам, формування середнього класу. Сировинна економіка позбавлена цих переваг. Її бенефіціаром є, як правило, невеличка група сировинних магнатів.

Крім того, Райнерт розвінчує догми ліберальної економічної теорії, згідно з якою запорукою успіху є невтручання держави у ринок. Показовим прикладом є Монголія, яка впродовж другої половини XX ст. успішно розвивала промисловий сектор, а у 1991–1995 рр. пройшла цілковиту деіндустріалізацію. Усе тому, що була «найкращим учнем» Світового банку та МВФ із країн колишнього соцтабору: вірно дотримуючись порад цих інституцій, вона цілковито відкрила свою економіку для світу. Як результат, за словами Райнерта, Монголію з індустріальної доби виштовхнули в пасторальну. Гіркий досвід, який корисно було б взяти до уваги перш ніж вірити обіцянкам-цяцянкам улесливих «данайців».

Confessions of an Economic Hit Man
Plume, 2005, 336 с.

Сценарій економічного поневолення бідної країни та перетворення її на сировинний придаток описав американський автор Джон Перкінс («Сповідь економічного вбивці»). Спершу крупні корпорації приглядаються до багатої ресурсами країни, дають їй кредити. При чому «гроші ніколи не йдуть країні, – підкреслює Перкінс. – Вони там передовсім для того, щоб зробити багатими наші компанії, які будують інфраструктурні проекти на зразок електростанцій, промислових парків, автомобільних доріг і портів. Крім того, кілька багатих сімей наживають на цих програмах великі гроші. Вони володіють промисловістю та торговими центрами. Однак більшість людей взагалі не виграють від цього». Навпаки, звичайні люди програють, адже чималі суми, призначені на охорону здоров’я, освіту та інші соціальні послуги, йдуть на спроби сплатити боргові відсотки. Але країна не в змозі виплатити борг, і тоді, продовжує Перкінс, «ми повертаємось і кажемо: «Оскільки ви не можете оплатити свої борги, продайте дешево свої ресурси нашим корпораціям без огляду на будь-які екологічні обмеження чи соціальні норми»». Еліти зазвичай погоджуються, а хто чинить опір, того проголошують країною-ізгоєм та намагаються різними способами задушити.

Чому нації занепадають
Наш формат, 2016, 472 с.

Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон («Чому нації занепадають: походження влади, багатства та бідності», 2012) підійшли до питання багатих і бідних країн з іншого боку, показавши, що ключовим фактором є характер економічних та політичних інститутів: якщо ці інститути відкриті для участі широких пластів населення (інклюзивні), країна стає успішною, якщо ж вони обмежуються вузькою елітною групою (екстрактивні), то розвиток і процвітання країні не світить. В опертому на Роберта Міхельса розділі «Залізний закон олігархії» дослідники розповідають про переворот 1974 року в Ефіопії та інші африканські прецеденти «народних революцій», які закінчувалися заміною одного корумпованого тирана на іншого: «Сутність «залізного закону олігархії», цієї специфічної риси порочного кола, полягає в тому, що нові лідери беруть гору над старими, обіцяючи радикальні зміни, але в результаті все залишається на своїх місцях». Не пом’янувши словом нашу Бальківщину, дослідники фактично пояснили, чому в Україні печальним результатом кожного майдану є перестановка бариг у владній верхівці. Слід розуміти, що у цих своїх хронічних розчаруваннях Україна – жертва не фатуму, а саме «залізної» закономірності: її економічна та політична система була і залишається екстрактивною, розрахованою на задоволення потреб олігархату, який змінює обличчя, але не змінює своєї паразитарної природи.

Треба також мати на увазі, що колонізаторам не потрібен Патріс Лумумба на чолі колонізованої країни, безкорисливий ідейний лідер, якого нічим не купиш, нічим не залякаєш. Навпаки, їм вигідно, щоб будь-які спроби колонізованого народу якісно змінити стан справ у своїй країні зводилися до заміни Мобуту на Лорана Кабілу, а Януковича – на Ліпєцкую Фабріку. Головне – аби нова еліта, успадкувавши від старої золотий батон, залишалася лояльною до колонізаторів бандою компрадорів, готовою розпродувати за безцінь національне багатство, розкрадати його нерозпродані рештки, колекціонувати гроші у західних банках, заганяти власну підконтрольну країну у кредитну пастку. Бідна, відстала країна повинна за будь-яку ціну залишатися бідною та відсталою, адже тільки в такому статусі вона буде постачальником дешевої сировини. У випадку Конґо – колтану, алмазів та цінних металів, у випадку України – деревини, землі та проституток.

Згадані вище праці авторитетно розставляють крапки над «і»:

1. Країни із сировинною економікою приречені на бідність, упослідженість, залежність від країн, у яких налагоджене високотехнологічне виробництво;

2. Протекціонізм та економічний патріотизм – головні перешкоди на шляху економічних кілерів, які задумали завоювати країну;

3. Роздавання кредитів – це ефективний метод економічного та політичного поневолення;

4. Для того, щоб зробити (залишити) країну сировинною та залежною від зовнішніх кредитів, потрібна продажна, зрадницька еліта всередині країни, орієнтована на власну кишеню, а не на народне благо.

Ці чотири істини мають закарбувати собі в пам’яті українці, аби не повторювати досвід жертв імперіалізму, а навпаки, наслідувати успішних борців із закордонною захланністю. У XVIII-XIX століттях прикладом таких борців були Сполучені Штати Америки. Батьки-засновники та їхні послідовники, всупереч нав’язливим рекомендаціям Лондона, зробили ставку на індустріалізацію. «Не чиніть так, як англійці кажуть вам чинити, а чиніть так, як чинили англійці», – говорили у США. Часи змінилися, тепер благородне дітище Франклінів та Лінкольнів саме стало економічним конкістадором. За зауваженням згадуваного Райнерта, сьогодні найкраща порада країнам «третього світу» Україні звучить: «Не чиніть так, як американці кажуть вам чинити, а чиніть так, як чинили американці».

Не про економіку

Такими є міркування авторитених у світі людей, які знаються на господарці. Але цього мало. Я не хочу думати про карпатські ліси винятково в економічних категоріях, як про них думають наші та забугорні бізнесмени. Карпати – це казка, слабо діткнута деструктивною цивілізацією, простір магічного умиротворення. Я маю право на Карпати. І мої далекі нащадки з прийдешніх століть – теж. Ми з ними не годимось обміняти Карпати на безвізовий режим – хоч би й із Країною Оз. В Індії кажуть: «Люби землю: ти не успадкував її у твоїх батьків, ти позичив її у твоїх дітей».

Міґель Анхель Астуріас
Міґель Анхель Астуріас (1899-1974). © elpais.com

У ґватемальського письменника Міґеля Анхеля Астуріаса (Нобель 1967 р.), який присвятив свою творчість розгадуванню таємниці душі корінних американців та «вимірюванню всього індіанською міркою», є роман під назвою «Кукурудзяні люди». У ньому автор відобразив, як європейський розрахунок і користолюбність витісняють світоглядні установки корінних народів. Майя надавали кукурудзі, базовому продукту в раціоні, сакрального значення (приблизно такого ж, якого українці надають пшениці), адже саме з кукурудзи, відповідно до їхніх вірувань, боги створили людину, – після невдалих спроб зліпити її з глини чи вирізати з дерева. А зайди із Європи почали вирощувати її на продаж, та ще й на полях, попередньо відвойованих вогнем у лісів. Астурісівський персонаж Ґаспар Ілом, один із вождів відсталих аборигенів, не хотів віддавати на осквернення утилітарним заокеанським прибульцям те, що вважав священним і недоторканним:

«Ліани злі, а торговці – зліші. Ліана смокче і сушить дерево багато років, торговець рубає його, розчищаючи землю, і спалює багато дерев за кілька годин. Дерева – одне іншого краще, цілющі, цінні, а він їх навалить купою і спалить. Він із ними воює, убиває їх, мов людей. Від них залишаються дим, вугілля, попіл. Адже й не з голоду він, не із користі, не для себе – для господаря, який поділиться з ним, а то й не поділиться. Земля від кукурудзи бідніша, ніхто не стане від неї багатшим – ні господар, ні працівник. Ростиш кукурудзу для їжі, вона – священна їжа людині, створеній із кукурудзи. Ростиш кукурудзу на продаж, вона – голод створеній із неї людині».

Ґаспар Ілом розумів, що економічні відносини мають межі, що є речі, які не можна ні купувати, ні продавати, ні заставляти під відсотки. До нас, українців, це розуміння теж повернеться. Тільки дуже б не хотілося, щоб це сталося надто пізно…

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(17 голосів)

Також буде цікаво: