Естетика символів Культура Найактуальніше 

Естетика символів

Під супровід квартету камерного оркестру у читальній залі починають збиратися люди, а по віконних шибках ковзають промені західного сонця й пробиваються крізь прорізи на папері. Сьогодні книгозбірня Львівської політехніки перетворилася на барвистий світ паперового мережива. Через кілька хвилин тут розпочнеться мистецький захід – відкриття виставки витинанок львівської мисткині Дарії Альошкіної.


«У центрі кожної роботи я зобразила жінку-берегиню на фоні певної атрибутики – квітів, трав і дерев. Відповідно, кожна витинанка має символічне значення, сакральний зміст. У чорнобривцях я втілила образ сильної, вольової жінки, який уособлює Україну. Кульбаба символізує прихід весни, рум’янок – чистоту й невинність, а яблуня – плодючість», ‒ ще перед початком презентації розповідає Дарія, пояснюючи сенс своїх робіт. «Рік тому я почала робити витинанки для галереї в Німеччині. Організатори виставки захотіли, аби, окрім витинанок, я привезла їм щось із України. Тому до кожної роботи підібрала засушені квіти, щоб іноземці відчули українську ауру через квіткові аромати, ‒ каже мисткиня. – А от у Львові я ще не мала змоги показати ці роботи. Коли пані Олена (Олена Харгелія ‒ заступник директора у Науково-технічній бібліотеці НУ «Львівська політехніка» – авт.) зателефонувала мені й попросила підтримати їхню акцію «Ніч у бібліотеці», я одразу погодилася, адже тут чимало вікон – затишне місце для моїх паперових дівчаток».

«Фіранки» ‒ 12-а персональна виставка Дарії. Створюючи витинанки, жінка вдихає нове життя в автентичне заняття й віддзеркалює глибини колективної душі людства.

«Людина взагалі мусить робити щось руками. Це своєрідна медитація, процес, який допомагає нам жити, ‒ мудро зауважує майстриня. – У витинанках збережені духовні коди нашого народу, а ще, витинаючи, ми естетично освоюємо дійсність, розвиваємо просторове мислення й художній смак. Тому хочу, аби цим займалося якомога більше людей. Планую створити спільноту, яка об’єднала б любителів цього виду образотворчого мистецтва. Тоді вдалося б зберегти величезний пласт культури, що бере початок із прадавнього джерела, і передати його нащадкам».

Однак не папером єдиним… Ця багатогранна жінка ще й створює скульптури із каменю й льоду, керує театром тіней «Див», а також виховує трьох дітей ‒ Росаву, Вакулу й Енея.

«Камінь-ножиці-папір»

Любов до мистецтва прокинулася в душі Дарії ще в дитинстві. Народжена у багатодітній сім’ї скульпторів, дівчинка завжди перебувала у творчій атмосфері. Батьки багато працювали, діти ж гуртом допомагали їм колоти й носити камінь, ліпили з глини, витинали…

«Нас ні до чого не спонукали: ми просто бачили, чим займаються наші батьки, і робили те саме, – згадує мисткиня. – Найважливіше ‒ бути гідним прикладом. Якщо читаєш книжку, дитина дивиться на тебе і також бере книжку в руки, а якщо бавишся ігри на телефоні, то й вона захоче це робити».

Своїх дітей Дарія разом із чоловіком Гордієм виховує так само, даючи повну творчу свободу.

«Наша семирічна донька любить експериментувати з папером і дуже багато малює. Вона завжди каже, що у неї все виходить краще, ніж у мене. Я не втручаюсь у її творчість. Вона розвивається сама».

Перша освіта Дарії – художник-ткач. Однак жінку завше приваблювала скульптура, тому після закінчення Вижницького коледжу прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкірбляка на Буковині вона вступила у Львівську академію мистецтва, аби розвиватися саме в цьому напрямі. Вибір своєї професії Дарія вважає фатумом.

«Я просто не могла стати кимось іншим. У мене досі перед очима образ матері, яка молотком обробляє камінь. Саме вона позбавила мене страху до такої, на перший погляд, нежіночої роботи».

А от витинанка повернулася у її творчість 2007 року, коли мисткиня організувала свою першу виставку скульптури.

«Мені треба було чимось прикрасити стіни, і я вирішила, що витинанка чудово доповнить інтер’єр. До відкриття залишався тиждень, тому я швиденько вирізала десять картин, і вони одразу гармонізували простір».

Першими у світі витинати з паперу почали китайці ще в VI столітті. Витоки української витинанки ‒ у трипільській культурі. Тоді роботи виготовляли зі шкіри, прикрашаючи ними одяг і предмети побуту. А паперові українські витинанки з’явилися в середині ХІХ століття. Найпоширенішим це мистецтво було на Поділлі, де й донині зосталося найбільше осередків.

«Щоби прикрасити домівку на Великдень чи Різдво, люди брали газети і робили з них витинанки на вікна. Папір складали удвоє, учетверо, увосьмеро, аби створити симетричні візерунки й надати виробу композиційної рівноваги».

Традиційно для витинання використовують ножиці, проте Дарія вирізає ножем. Позаяк робота копітка і одразу поєднати все на великому шматку паперу складно, жінка спершу створює маленький ескіз, який згодом переносить на папір, складаючи матеріал удвоє і наносячи на нього половину рисунка.

«Я довго роздивлялася живий полин, детально вивчала, як у нього сплітаються листочки, надихалася архітектонікою рослини, а потім відтворювала все це олівцем».

У творчому доробку Дарії понад 500 витинанок. Більшість із них розкуповують, деякі мисткиня зберігає у себе вдома. Оскільки папір – матеріал недовговічний, роботи з часом псуються.

«Якщо скульптура із каменю довговічна, то витинанка, навпаки, – виріб тимчасовий, однак у цьому й полягає її цінність: вона допомагає спіймати мить і насолодитися нею, – розповідає жінка. – Не треба сумувати, якщо витинанка порвалася або згоріла. Це як своєрідне очищення – ти відпускаєш щось старе і розумієш, що час створювати нові орнаменти, витинати наступні історії».

Окрім паперу, майстриня експериментує із синтетичними матеріалами, проте зізнається, що великого задоволення це їй не приносить, мовляв, любо витинати саме із паперу, адже він як жива матерія буття.

Наголошує Дарія і на суттєвих відмінностях роботи з каменем і папером. Оскільки кожен матеріал має особливу енергію, післясмак праці також різниться.

«Щойно завершу скульптуру, відчуваю сильне енергетичне виснаження. Особливо тоді, коли залишаю роботи в якомусь місці, а з ними ‒ і частинку себе. Із папером навпаки. Здавна вважали, що витинанка – це решето на вікні, що просіює все зло, натомість до хати потрапляє тільки добро. Можливо, саме тому, коли витинаю, відчуваю приплив сил та енергії. Ніби усе погане витяла, залишивши тільки хороше».

Побачення у темряві

Театр тіней «Див» – ще одне надбання, яке Дарія отримала, так би мовити, у спадок від батьків. Заснований художниками Олексієм і Людмилою Альошкіними 1982 року в селі Букатинці Чернівецького району Вінницької області. Від 2009 року театр діє у Львові під керівництвом Дарії Альошкіної.

Театр тіней «Див»
Вистава театру тіней «Див»

«Коли мої батьки його заснували, в Україні взагалі не було тіньового мистецтва. Зародилося воно в Азії понад півтори тисячі років тому. Тоді для вистави використовували великий напівпрозорий екран і кольорові плоскі маріонетки, якими керували за допомогою тонких паличок. Ми ж працюємо із фігурами людей».

Команда самотужки організовує художні перформанси на сцені. За білим полотном темні фігури виростають одна за другою, струменіють млою і сяйвом, змінюють розміри. «Тіні людських силуетів ‒ оголена естетика справжності. Це дуже чесне мистецтво. У ньому не можливо щось приховати. Аби глядач побачив на сцені ідеальну картинку, творцям слід здійснити дуже копітку роботу, – ділиться Дарія. – У мене немає освіти режисера – я працюю як митець. Творю те, що відчуваю. Один із наших найуспішніших проектів – робота з оркестром. Поєднання живої музики, темряви і мови рухів за ширмою створює магічну атмосферу».

Назва театру символічна: вона уособлює гармонію протилежностей – дня й ночі, світла й тіні. «Див – старослов’янський бог, якого вважали втіленням ясного неба, денного світла. Із плином часу це ім’я набуло значень «чудесний», «той що творить дива»«.

Свої витинанки Дарія використовує і в театрі. «Витинанка одразу збагачує виставу, адже дає можливість грати зі світлом і наповнює дійство народним колоритом. Коли ми виступали за кордоном, то всі одразу впізнавали нашу символіку, відчували українську душу».

Сьогодні театр перебуває на творчій паузі. Жінка зізнається: виховання дітей займає багато часу і все встигнути напрочуд складно. Однак вірить, що у неї обов’язково відкриється друге дихання, і театр засяє новими, несподіваними гранями.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(10 голосів)

Також буде цікаво: