Народжена вільною (Ч. 2)
Публікуємо продовження нарису нашої постійної авторки Анастасії Мозгової про відомого українського музиканта, концертмейстера, багатолітнього політв’язня, громадську діячку, членкиню Спілки політв’язнів України Олександру Блавацьку.
ГУЛАГ. У пеклі – прохолодніше
У камері очікування на етап Олександра Блавацька зустріла свою матір й дізналася, що та дістала 7 років таборів за переховування антирадянської літератури. Докази були смішні – у магазині пані Мирослави знайшли рештки журналу «Комар», у який вона пакувала різні дрібниці для покупців, але для радянської репресивної машини вони зробилися раптом вагомими. У той день мати віддала Лесі єдине, що у неї залишилося – свою золоту обручку. Мовляв, сама вона таборів не переживе, а у доньки ще є надія на вільне майбутнє. Жодна жива душа не знатиме про цей скарб, жодне гостре око табірної перевірки ніколи його не побачить, а тому не зможе відняти. Олександра надійно сховає дарунок, збереже на все життя, а згодом передасть вже своїй доньці, для якої прикраса стане символом стійкості й мужності її матері.
«При обшуках змушували роздягатися догола, піднімати руки високо, щоб чогось не затиснути під пахвами, заглядали до рота, також треба було низько присідати аж до землі, щоб і «там» чогось не запхати.»
У двадцять один рік життя щойно починається: завершення навчання, одруження, народження дітей тощо. Для юної Лесі Блавацької двадцять перший рік життя також став початком – початком кінця, як тоді здавалося. Її етапували.
«Етапи формувалися в пересильній тюрмі на вулиці Пелтевній (нині – проспект Чорновола), біля моста, де сьогодні шпиталь інвалідів вітчизняної війни. І з тюрми на «пересилку», і з «пересилки» на станцію до поїзду переганяли нас колонами під охороною конвою і псів тільки вночі, щоб ніхто не бачив. Поїзд «товарняк» стояв у тупику. Вагони ніби для транспорту худоби. Напихали нас туди, як оселедців у бочку. На землі не було ніякої соломи чи сіна. Посередині вагону була в підлозі невелика дірка, яка служила за туалет. Їсти в часі етапу давали по шматку соленої старої заіржавілої риби, по кусневі хліба, а деколи по горнятку води.»
Хворих людей конвой знімав з вагона і розстрілював з метою профілактики епідемії, а померлих просто викидали по дорозі. Їхали так два тижні.
Другий етап, до Естонії, міста Нарва, тривав 3 тижні. Тут Олександра вже мала дистрофію й останню стадію виснаження, через що навіть втратила пам’ять. Конвой був зобов’язаний вбити арештантку, всі очікували її смерті. Але Олександрі Блавацькій судилося вижити.
Пліч-о-пліч з убивцями
На початку 1947 року Олександру етапували втретє: засуджених повезли на узбережжя Фінської затоки, до Сіллямяе – великого табору, де було близько двадцяти тисяч арештантів, більшість з яких становили «битовики» – рецидивісти, які мали по 200 і 250 років присуджених термінів, тобто 10 вироків по 20 і 25 років.
«Ці самі «блатні» залюбки грали в карти, і один з них програв голову нашого начальника табору, капітана. Ми бачили, як цей, хто програв, волік за волосся голову капітана, відрубану від тулуба, а за нею лилася смужка крові з відрізаної шиї. Він притягнув голову на вахту і жбурнув цю голову під ноги оторопілим солдатам, повернувся і пішов «во свояси»… Мешкала з нами дівчина-битовичка, яка дружила з рецидивістом Вітьком. Цей Вітьок одного разу влетів у наш домик, зірвав свою дівчину з нарів, і, тримаючи її лівою рукою за волосся, правою порізав її лице бритвою. Вона знепритомніла, а він вдоволеним пішов геть. Їй в лікарні наклали 28 швів на лице. Однак, треба визнати, що «блатні» і себе не жаліли. Наприклад, коли треба було їхати на етап, а не хотілося, то могли легко себе покалічити, підрізували жили, а в північних таборах навіть відрубували руку або ногу.»
Праця у таборі була пекельною, але музичне обдарування полегшило заслання Олександрі. За добру гру на піаніно її «перекваліфікували» у табірних умовах на акордеоністку, тож довелося освоїти гру на новому інструменті. Однак і тут пригод не забракло…
«Найгірші і найстрашніші рецидивісти прислали за мною свого «шестьорку» і приказали мені з’явитися з акордеоном у їхньому домику. Нас всіх огорнула паніка. Ми розуміли, чим це грозить. До домиків цих бандюг навіть чергові солдати в часі «проверки» не відважувалися заходити. Остаточно я взяла акордеон, попрощалася зі всіма і пішла вже як на смерть. Але все скінчилося, слава Богу, дуже мирно. Уркагани зібралися зі своїми дівчатами і біля трьох годин я грала на акордеоні, а вони радісно танцювали. Після того на прощання дали мені досить сала і різних харчів, річ ясна, вкрадених з посилок наших людей, бо свого вони нічого не мали.»
Табірне кохання й материнство
Одного разу керівництво ГУЛАГу поділило табір на окремі зони – чоловічу та жіночу. Причиною стала велика кількість вагітних жінок, внаслідок чого виникали проблеми – втрата робочої сили і народження дітей, які вважалися вільнонайманими. Згодом тих, хто був засуджений за «легшими» статтями, «списували по акту» на волю. Але за спогадами пані Олександри, підкидаючи комусь своїх дітей, вони знову поверталися на зону, бо тут їм жилося набагато простіше і комфортніше, оскільки вони не були достатньо соціалізовані та пристосовані до життя на волі.
Табір – осередок зла, але навіть у таких місцях зароджувалося кохання. Олександра й естонець Іван Мец підтвердили це.
«Я з величезним здивуванням прийняла ствердження табірних лікарів, що я вагітна. В мої 23 роки я була наївна і зовсім необізнана в цих справах. Не було з ким порадитися, бо наші дівчата нічого в цих питаннях не розуміли, так як і я. Для мене це був стрес.»
Вагітну Лесю Блавацьку етапували у табір в Нарві, у спеціальний барак, де з естонських таборів було зібрано усіх жінок при надії. 17 грудня 1948 року народилася донька Віра. Оскільки закоханих розлучили, спілкуватися вони не могли. Після пологів «добрі» люди повідомили Олександрі, що її Іван вже знайшов собі іншу.
У таборі навіть материнство не могло принести щастя. Дітей тримали в окремому бараку, матерів впускали тільки для годування, деякі ховалися під ліжечками, аби залишитися зі своїм чадом на ніч, але солдати знали це, тож усіляко жінок виганяли. У цьому бараку Віра почала хворіти на сильний розлад шлунку й опинилася однією ногою на тому світі.
Табори в Мордовії
На початку 1949-го був етап до Мордовії до «спецлагеря особого режима». Табір був не у Сибіру, чи на іншому краю світу, а за чотири сотні кілометрів від Москви – це неабияк «гріло» душу Лесі.
«Таборів в Мордовії було багато, ніхто з нас не знав, скільки, разом вони називалися або Темлаг, або Дубравлаг. Всі відділення знаходилися в густих лісах, звідки попередньо, на просторі десятків кілометрів виселили цивільне населення. На їх місці поселилося наше начальство і наглядачі.»
У таборі була окрема зона для дітей, куди впускали лише тих матерів, які виконували на роботі 100% норми. Такі зустрічі були можливими лише раз на місяць і тривали дві години. Віра захворіла скарлатиною. Пізніше інфекцію підхопила сама Олександра: два дні без свідомості і вкотре однією ногою на тому світі. Потім хвороба дала ускладнення. Але жінка повинна була жити, і якась невидима рука знову витягнула її з потойбіччя.
Робота у таборах Мордовії
«При розвантаженні вагонів праця була ненормована, попросту треба було вивантажити мішки з 1, 2, 5, а часом і більше вагонів. Мішки, як правило, по 60-80 кг кожний. Одна з дівчат стояла у вагоні і закидала кожній іншій мішок на рам’я. З вагону з мішком треба було зійти на землю по вузенькому трапу, збитому з 2-3 дощок, а далі мішок занести до магазину, який був від залізничного полотна досить далеко, коло 300-400 метрів, і назад до вагону за наступним мішком. А все це бігом, бо хотіли якнайшвидше закінчити роботу, і конвой підганяв до душі.
Праця на піщаному кар’єрі також була не з легких. Подавали нам вночі склад вагонів, звичайно 10-12 і рано треба було навантажувати піску на кожний вагон 20 тонн. Ми знали, що пісок треба було вкінці загладити рівненько у формі стіжка висотою 80см, бо нижчий не давав потрібної ваги. На кожний вагон ставало 2 дівчини і за 3 години робота мусіла бути закінчена. Добре, коли ми стояли так, що наші голови були над вагоном і підкидати доводилось не високо, але коли ми підкопували пісок так, що ми стояли нижче вагону, праця була дуже важка. Час від часу доводилося кидати пісок згори. Стіна, під якою ми працювали, була 5-6 метрів висоти. То, ми вилазили нагору і звідти кидали пісок на вагони. Воно ніби легше згори набрати лопату піску і скинути вниз, але пісок з такої висоти утрамбовувася, збивався, що для стіжка висотою 80 см треба було скинути піску вдвоє більше, ніж знизу.»
Коли Віра мала один рік і вісім місяців, її відправили до дитячого будинку і це стало новим ударом для Олександри. Її двічі вмовляли дати дозвіл вдочерити донечку, мовляв, мати, «враг народа», зіпсує дитині долю, але та навідріз відмовилася.
Далі був шостий етап в робочий табір у Потьмі, де дві тисячі жінок працювали на швейній фабриці.
«Режим був строгий, але бараків на ніч не замикали на ключ, як це робили в північних таборах. Кожний в’язень мав свою букву і номер, що були виписані на казьонному одязі на цілу ширину плечей висотою на 10 см, над коліном, на голові, на хустині. Власного одягу не дозволялось носити. Черевики, як правило, були на кілька чисел завеликі. Арештантська маса була пригноблююче сіра, безбарвна, одноманітна. Жінки всяко приноровлювалися, щоб хоч трошки собі допомогти і оживити безнадійно сірий, сумний вигляд. Отже, з простирадл, що їх інколи давали, ми відривали полоску полотна і шили з того ковнірчики. Коци, що ми отримували з пряденої вати, ми навчилися пороти і в’язати з них шкарпетки. Дівчата вміли робити ґудзики і різні сувеніри з ручок від щіток до зубів.
Найдошкульніше ми всі відчували заборону кореспонденції. Дозволялося з табору написати 2 листи на рік, а отримувати пошту можна було при умові виконання норми на виробництві. В зоні працювали суворі та безсердечні цензори і часто навіть ці два листи могли десь загубитися. Я писала один лист до цьотки Ольги, з тим, щоб вона його пересилала в табір до мами, а другий лист в дитячий будинок, де була Віра.»
У північних таборах, у Сибіру, за спогадами нашої героїні, переважали українці, а в Мордовії, за спостереженням пані Блавацької, був інтернаціональний контингент.
«В цьому інтернаціональному таборі я зустрілася з явищем, про яке я дотепер не мала найменшої уяви, не знала, що щось подібного в світі існує. Це лесбійська любов. Оскільки я знаю, в північних таборах, де були тільки українки, цього не було. У нас було 15-20 пар лесбіянок. Табірним режимом це не тільки заборонялося, а й дуже переслідувалося, а тим не менше чужинки тим займалися. Але як не дивно, в нашому таборі мав місце і правдивий роман.»
Разом із Олександрою Блавацькою у Потьмі також відбували свій термін Наталія Шухевич – дружина генерала «Чупринки», Наталія Барвінська – дружина українського композитора Василя Барвінського, Платоніда Хоткевич – дружина Гната Хоткевича та чимало іншої інтелігенції.
«Вже тепер, по багатьох роках, спілкуючись з бувшими з/к у Львові, я довідалася, яку велику роботу проводили наші жінки в північних таборах, там, було 90-95% українок. Вони мали самодіяльність, робили Вертепи, складали пісні, писали вірші.»
Молоді москвички сиділи переважно за те, що виходили заміж за працівників закордонних посольств, коли це було дозволено радянським законом (в 1947 чи 1948 році). Згодом усіх цих чоловіків влада оголосила «persona non grata», а їхніх дружин заарештували на ґрунті підозри у шпигунстві. Тож сусідками Олександри були вельми поважні особи – дружини послів.
Початкова табірна робоча норма в Потьмі була на 100% більшою, ніж на швейній фабриці на волі, згодом її підняли до 200%. Але гра на акордеоні знову рятує Олександру від важких примусових робіт – її основною працею у таборі тепер є організація дозвілля. Під керівництвом Блавацької жіноцтво робить різноманітні концерти з піснями, танцями та власними костюмами, але у таборі навіть це є нелегкою справою:
«Віра Олійник відтворила чуперчуківський «Аркан». Хлопці (переодягнені дівчата) беруться за руки і рухаються в коло. За кожною музичною фразою хтось один вигукує: «за батька», за неньку», «за дівчину рідненьку». Танець мав великий успіх. Але «враг не дремлет». В таборі була така собі проста баба Роза Мратова. Баба двометрового росту, груба і з лиця дуже погана, а до того фатально зизоока. Їй здавалося, що вона має голос гідний щонайменше сцени столичного театру. Тимчасом з її ревом ніяк не могли її допустити до виступу. І Роза вирішила відімстити. Після концерту з «Арканом» вона пішла до оперативного уповноваженого і зробила на нас заяву, що наші вигуки під час «Аркана» «за батька» – це ми підрозуміваємо «за Бандеру», «за неньку» – це за самостійну Україну і т. ін. Після цього Радіонов мене викликав і дав відповідний «нагоняй» з погрозою. Не посадив мене ні в карцер, ні в «бур», ні в «шізо». Все це у нас на зоні було, але видно Радіонов не ризикував написати, що я покарана, бо програму концерту і провіряли, і оглядали всі начальники, отже насувається питання, де була їх большевицька «бдительность». Але після цього наші дівчата знеохотилися до дальшої участі в самодіяльності.»
1954: у пеклі – зниження температури
«В березні помер «вождь и учитель народов», батько Сталін. В таборі були москвички, які автентично ридали і тяжко переживали втрату. Але більшість воспряла духом. В скорому часі дійсно нам трохи полегшили строгий режим. Але, може, це було також до певної міри викликане повстанням в політтаборах у Воркуті, славнозвісним в Норильську і дуже кривавим у Кінгірі. Нам зняли з одежі номери, дозволили писати скільки завгодно листів, почали нараховувати за працю мізерні копійки, які ми отримували при звільненні», – пише у своєму щоденнику Олександра Дмитрівна.
Тоді в’язні навіть не підозрювали, що 14 липня 1954 року влада прийняла декрет про умовно-дострокове звільнення тих, хто вже відбув дві третини терміну і демонстрував у цьому часі чудове виконання роботи й зразкову поведінку у табірному побуті. Щоправда доля арештантів тепер була безпосередньо в руках керівників табору.
23 листопада 1954-го до табору прибула виїзна комісія Верховного суду Мордовської АРСР, за рішенням якої особи зі списку, який уклало табірне керівництво, були звільнені. До п’ятірки щасливців потрапила й Олександра Блавацька.
Але дорога додому, про яку раніше навіть мріяти було гріхом, виявилася непростою.
Далі буде…