Народжена вільною (ч. 1) Історія Найактуальніше 

Народжена вільною (ч. 1)

Скільки себе пам’ятаю, у нашій квартирі стоїть піаніно – стареньке «БЕЛАРУСЬ». На ньому ніхто не грає вже понад два десятки років. Розмови про те, аби його продати, віддати, подарувати чи, не приведи Боже, викинути, вмирають ще до першого розтуляння рота на цю тему – мама забороняє. У нашій квартирі нам п’ятьом категорично бракує місця, але піаніно все одно має свою частку площі – воно вже майже член сім’ї.

Піаніно як член сім’ї

«БЕЛАРУСЬ» належить мамі − це вона колись присвятила 8 років цьому інструменту.

Мама займалася балетом, а вимога вміти грати на піаніно була обов’язковою. Так у житті нашої родини з’явилася Олександра Блавацька – музикант, концертмейстер, керівник музичної студії, багатолітній політв’язень, громадська діячка, членкиня Спілки політв’язнів України.

Ніхто ніколи не підозрював, що пережила Олександра Дмитрівна, жодного разу вона навіть словом не обмовилася – завжди була весела, добра і любила пожартувати. Окрім цього, пригадує мама, – дуже інтелігентна, скромна, завжди дотримувала свого слова і дарувала подарунки на свята. «Вона була зовсім інакшою людиною, наче не з цього світу – у ній була якась магічна інтелігентність. Я не пригадую, щоб вона колись когось чи щось критикувала».

Страшна правда розкрилася 2010 року, у першу річницю по її смерті: Олександра Блавацька на 10 років була заслана у табори ГУЛАГу. Ця неймовірна жінка не лише змогла вижити, а й зуміла після стількох нелюдських страждань повернутись до мирного життя, не втративши доброти й любові до ближнього. Донька пані Олександри, Віра Білевич, запросила мою маму на презентацію книжки «Хроніка мого життя» – спогадів Олександри Дмитрівни, які та записала лише на вимогу дочки. Отже, якби не пані Віра – ніхто так би й не дізнався правди. Книжка не мала великого резонансу, не продавалася у книгарнях, а була створена як пам’ятник люблячої доньки своїй матері, як витвір, призначений для родини і близьких друзів.

І книжка, і піаніно...
І книжка, і піаніно… Фото Анастасії Мозгової

Я особисто ніколи не знала пані Олександри, але для мене вона є генієм мого міста, і я хочу, аби вона стала такою й для інших львів’ян. Такі історії не повинні залишатися на маргінесі, адже знати і пам’ятати правду про ті страшні часи – те єдине і надзвичайно мізерне, що ми можемо дати людям, які мали нещастя втрапити під каток безжалісної репресивної машини людиноненависницької системи СРСР.

Олександра Блавацька, 1925 року народження – уродженка міста Бережани Тернопільської області, але львів’янка за духом, яка походить зі шляхетних галицьких родин Яремовичів-Крушельницьких-Блавацьких, донька Дмитра та Мирослави Блавацьких. Це була сім’я інтелігентів, ідейних патріотів: батько – юрист, офіцер УГА, мельниківець, мати – пристрасна громадська діячка, голова товариства «Просвіта», яка всіляко підтримувала українських політичних в’язнів, брала активну участь у феміністичному русі і мала життєве кредо «я − українка, це − моя єдина партія. Працюю для України». Батьки Лесі дуже любили читати, тому мали велику бібліотеку, передплачували багато українських газет і журналів. Пані Мирослава займалася комплектацією бібліотеки часопису «Діло», тож цілком зрозуміло, якими були виховання і світогляд Олександри Блавацької.

Батьки Олександри Блавацької
Батьки Олександри Блавацької. Фото з книжки «Хроніка мого життя»

Знайомство з НКВС

Усе почалось із того моменту, коли відійшов у вічність митрополит Андрей Шептицький: 4 листопада 1944 року, у день його похорону, першокурсниці Олександра Блавацька та Ірина Глуховецька-Мошура несли у траурній процесії вінок з написом: «Незабутньому опікунові української молоді – вдячні студенти Інституту радянської торгівлі». Ініціатива цього вчинку належала Лесі. Наступного дня заняття студентів всього інституту були відкликані. На термінових інститутських зборах дівчат облили брудом, позиціонували як найнебезпечніших ворогів народу і виключили обидвох з інституту без права на вступ до інших радянських вишів. Навчання Олександри в Інституті радянської торгівлі протривало всього два місяці, і це був перший «привіт» від НКВС.

Але світ не без добрих людей: Василь Барвінський, український композитор, піаніст, визначний представник української музичної культури XX століття, тогочасний директор Львівської консерваторії, який був хорошим знайомим родини Блавацьких, звернувся до відповідних інстанцій з проханням відкрити у Львові клас арфи (спеціально для Лесі). До слова, на весь Львів тоді був лише один такий інструмент.

За декілька днів до помешкання Блавацьких завітав працівник НКВС. Юна Олександра довірливо відчинила двері. Розмова відбувалася під дулом пістолета і з вимогою співпраці – здійснення доносів.

Не зумівши вивідати від Лесі того, що їм було потрібно, енкаведисти вирішили «пришити» їй участь в атентаті на українських радянських поетів. А було це так:близька своячка родини Марія Ясеницька, давній і заслужений член ОУН, велика патріотка й політична діячка, влаштовувала прийом київських гостей: Максима Рильського, Остапа Вишні, Володимира Сосюри та іншої інтелігенції. Мирослава та Олександра Блавацькі, на прохання Марії, допомагали організувати прийом киян: готували застілля, а юна Леся ще й грала на арфі.

«Маму посадили на чільне місце, поруч з Рильським, і вони увесь вечір забавлялися розмовою по-французьки. Йшлося головно про те, щоб показати, що ми у Львові маємо українську інтелігенцію свідому, освічену, патріотично настроєну. Горілки було вдосталь, страви смачні, атмосфера щораз тепліша. Мені на все життя запам’ятався тост Остапа Вишні: «П’ю за те, що я хотів би вам сказати, а чого сказати вам мені не вільно». Сосюра сп’янів, бо пив багато, і стався з ним якийсь незрозумілий атак хвороби. Згодом вияснилося, що Сосюра був хворий на епілепсію і пити алкоголь йому було категорично заборонено. Не знаю, які добрі люди повідомили НКВД. 5 лютого 1945 р. Маню заарештували».

Справа була сирою, але тоталітарна система не вгавала – почались неодноразові нічні допити Олександри в НКВС на вулиці Пелчинській (тепер – Вітовського).

«26 грудня 1945 р. рано я йшла до консерваторії на лекцію фізичної підготовки. На розі Академічної і Хорущини (пр.Шевченка і вул. Чайковського) до мене приступило двоє молодих людей в цивільному і сказали, щоб я з ними перейшлася в кінець вул.Академічної у відділ міліції для вияснення, бо мовляв, вночі щезла касієр з банку з дуже великою сумою грошей, а я дуже до неї подібна».

Олександра Блавацька напередодні арешту
Олександра Блавацька напередодні арешту. Фото з книжки «Хроніка мого життя»

Арешт і тюремні порядки

18-річну Олександру заарештували 26 грудня. Дві доби її тримали на Пелчинській, де одразу обікрали. 28 грудня перевели до тюрми на Лонцького.

«На Лонцького прийом нового арештанта починався від ревізії. Треба було роздягнутися догола, а вони обшукували докладно всі речі. Відкривали і конфіскували всі пояси, бо на них, мовляв, можна повіситися, відривали всі металеві пряжки від пояса до панчіх, бо металом можна порізати собі жили або напасти на охоронця. Але при нагоді конфіскували все, що їм подобалося. Ревізію проводили і жінки, і мужчини. Тривало це довго. Потім заповнювали різні папери, робили відбитки пальців рук, і щойно тоді арештант був готовий».

Далі була страшенно брудна камера – комірчина без вікон, розміром до 5 м2, у якій не було нічого, окрім цементної підлоги. Простояла дівчина у цій клітці близько трьох діб.

В такому карцері провела три доби Олександра Блавацька
В такому карцері провела три доби Олександра Блавацька

«Мірилом часу були… щурі. Вони виповзали з різних дір цієї пивниці, як мені здається, тільки в нічний час. Страшні, бридкі, великі та голодні… Скільки я пробула на Лонцького, ні з ким з бувальців Лонцького не зустрічалася, ніхто в цій камері не сидів».

Допити проводили лише у нічний час, аби знесилити в’язня, вдень спати було суворо заборонено – охоронці за цим слідкували. Допити проводили не лише на Лонцького, а й на Пелчинській:

«…коли мене вели вночі на Пелчинську, то конвоїр, що йшов з собакою, кожний раз інший, приказував зняти черевики і нести їх під пахвою, а йти по снігу босими ногами. А до того ще «любезный» конвой щохвилини командував «короче шаг» і приставав відпочити».

Наступна камера, у якій тримали Олександру, мала ширину два з половиною-три метри і довжину у розмірі семи кроків, була висока, ясна, з вікном, свіжа – аж занадто: вікно було лише заґратоване, і в час суворої зими січня 1946 року, сніг летів просто на підлогу, де моментально замерзав. Для спання були призначені три дошки, збиті докупи, але про яке спання може йтися у такому холоді?..

«Їсти давали, якщо це можна назвати їдою, 2 рази денно. Вранці горня кип’ятку для миття, але хто би мився в такому холодильнику; горня кип’ятку до пиття і 300 грамів липкого, сируватого хліба; вечором тільки кип’яток».

Цей «холодний карцер», за словами Олександри Дмитрівни, «пощастило» пізнати лише декільком в’язням.

Камери «Тюрми на Лонцького»
Камери «Тюрми на Лонцького», де поневірялася Олександра Блавацька

«Старий «банщик» невизначеного віку не тільки розпоряджався водою, але також «осуществлял санобработку», тобто тупою бритвою голив під пахвами і в більш інтимному місці. В мої 20 років і з моїм відносно пуританським вихованням це був правдивий шок».

В ту ніч, у лазні, Олександра нарешті отримала довгоочікувану можливість зігрітися, але, не маючи рушника, натягнула на мокре тіло одяг і прибула назад до свого «холодильника». Це було не виявом доброти, а підступним планом слідчих, з метою «розколоти» незламну дівчину. Як наслідок – Леся дістала запалення суглобів. «Преступникам в карцере медпомощь не полагаєтся» – тож наступного ранку з камери її винесли вже на ношах, бо ноги відмовили. Ця страшна біда стала «рятувальною шлюпкою» із того моторошного карцеру, у якому Олександра пробула 18 днів. Згодом на допиті вона почує, як один слідчий прошепотів іншому: «она была 18 суток в 127-й, не все мужики столько выдерживали».

Далі була камера на вулиці Коперника (тоді Томіцкого).

«В камері зобов’язував свій внутрішній режим і свої закони: спільна молитва, розподіл всіх передач і ін. В той час у камері не було ніяких нар, всі спали на підлозі. Наша камера була мала і вузька. Коли лягали, то з боку на бік поверталися всі рівночасно, лежали в три ряди, так що в ногах першого були голови наступного. По закону, хто прийшов в камеру останній, спав на найгіршому місці біля «параші». «Параша» – це великий баняк з накривкою, який на камері служив за туалет. По черзі двоє людей кожний вечір виносили парашу під ескортою солдатів до кльозету в коридорі. Мене спання біля параші обминуло тільки з огляду на хворобу».

За допомогою дрібних шматків дроту, що Олександрі та її співкамерницям траплялися у часі прибирання коридорів, жінки просвердлили діру у стіні сусідньої камери, яка слугувала засобом зв’язку з сусідами.

«Праця та тривала довго, була мученицька, та ще й небезпечна, бо якщо б чергові щось зауважили, то всім грозив карцер. Дірка ця була в куті камери на висоті 10-15 см від підлоги, отже ця вся робота виконувалася в лежачому положенні вночі. Дірку затикалося корком, зробленим з хліба, і обтертим з усіх боків вапном зі стіни».

Талант до гри на фортепіано подарував Лесі та її співкамерницям поблажливе ставлення чергових і привілеї, недоступні іншим ув’язненим – Олександра акомпанувала на танцювальних вечорах для слідчих, і це був перший раз, коли музика рятувала її життя.

Слідство і суд

Слідство Блавацької вели тринадцять слідчих, хоч зазвичай до справ приставляли одного-двох, максимум – трьох. Найгіршим слідчим, який назавжди врізався у пам’ять, був лейтенант Солоп у 39-му кабінеті.

«Биття виглядало так, що треба було лягти животом на табурет і Солоп валив по плечах і крижах, а зрештою як був трохи п’яний, то «грів» куди попало гумовим шлангом від печі (довжиною півметра, діаметром 3 см). В такий спосіб Солоп повідбивав одній нашій дівчині все нутро і вона померла… Солоп властиво навіть не проводив ніякого допиту. Він тільки бив з перервами до тої пори, поки арештант не підписав протоколу. А протокол це у Солопа був чистий листок паперу, на якому другий слідчий писав усе, що йому було потрібно».

17 червня 1946 року відбувся суд, за рішенням якого Олександра Блавацька була визнаною винною у приналежності до ОУН, хоч це й не було правдою, та у зв’язках із членами УПА – а все через те, що закоханий упівець, Влодко Юркевич, передав Лесі ліричного листа, який НКВС перехопило і «пришило» до справи. Зіграли свою роль і «зізнання» на допитах Солопа, а також радянський лад, згідно з яким, слідчому, за кожного «підопічного», який таки поставав перед судом, виплачували 1000 карбованців. «Штампувати злочинців» було вигідно.

Судове засідання закінчилося вироком про 10-річний термін виправно-трудових таборів, 5-річний термін позбавлення громадянських прав і конфіскацію всього майна. Апеляції не існувало.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(8 голосів)

Також буде цікаво: