Гетсиманський сад Івана Багряного Історія Найактуальніше 

Гетсиманський сад Івана Багряного

Нам іти разом з тобою прирекла любов.

І. Багряний

Іван Багряний не вернувся в СРСР, але повернувся в Україну. Як і для багатьох інших, 1991 рік став роком повалення усіх анти- й узаконення святості. Як і для багатьох інших, 1991 рік став наслідком боротьби та жертовності. Більшість із них повернулися в Україну лише, на жаль, після своєї смерті фізичної, але увіковічнились у Слові. Людина у постійній боротьбі, Людина, що бунтує, Людина, що біжить над прірвою, зуміла створити світ без прірви, уявити його для інших та узаконити це уявлення. От тільки багато тих інших живуть у світі післяуявлення, баналізуючи явища, які баналізувати не можна. Прирікають себе розкопувати прірву, як данину «світлому майбутньому». Повертають собі безпечну наївність закритих очей і повертають себе у русло ностальгії.

Багряний не хотів повертатися в СРСР. Проте до того, як стати рупором усіх емігрантів (і не тільки) та написати свою відому публіцистичну працю «Чому я не хочу вертатися в СССР?», у Багряного було життя в СРСР, що і спровокувало його до майбутнього неповернення, як і до втечі.

Між «Тигроловами» і «Садом Гетсиманським»

Часто постать Івана Багряного обмежують значеннями двох слів: «еміграція» та «Тигролови». А що друге – тобто роман «Тигролови» – у літературознавстві визначається як роман пригодницький, то і Багряний став пригодницьким письменником. Але це не так. Однак спочатку про еміграцію.

Може здатися, що Багряний сховався за безпечною завісою «психологічної Європи» (цитуючи Хвильового), насправді ж перебувати поза Радянським Союзом ворогові Радянського Союзу, в’язневі сталінських концтаборів було так само ризиковано, як і перебувати у ньому. Багряного переслідували, провокували, йому погрожували, викликали на суди, засуджували на смертні кари його і його сім’ю («смертні кари» в множині, бо це була вироблена традиційна провокація радянської влади). Смертною карою чи, радше, свідомим самогубством було б повернутися.

Іван Багряний з родиною
Іван Багряний з родиною: дружиною Галиною та дітьми Роксоланою і Нестором (1950-ті рр.)

З 1944 року, коли розпочалося емігрантське життя Багряного (спочатку декілька місяців перебував у Словаччині, а звідти вивезений у Німеччину як остарбайтер), він розпочинає, точніше, продовжує свою боротьбу за свободу та незалежність. В еміграції заснував газету «Вільна Україна», створив організацію МУР (Мистецький Український Рух), став ініціатором, а згодом лідером Української Революційної Демократичної Партії (УРДП), його обрали головою Української Національної Ради (УНРади). Створення УРДП було відповіддю Багряного на остаточне розчарування у політиці ОУН, а також політичною платформою для боротьби за відтворення єдиної української держави. У вигнанні він пише основні твори: «Сад Гетсиманський» (1948-1950), «Огненне коло» (1953), «Розгром» (1948), віршований памфлет «Антон Біда – герой труда» (1956).

Тому Іван Багряний – це не лише «Тигролови», а «Тигролови» – це не лише пригоди, не лише вміння кмітливого головного персонажа вийти зі складної ситуації. Це, зрештою, бути Людиною в тій важкій ситуації. І коли ми зациклимося на тому, що Багряний був письменником-емігрантом, який написав «Тигролови» (до речі, цей роман з’явився у Моршині до еміграції), тоді антиутопії Орвелла, Гакслі чи Бредбері стануть для нас єдиним спротивом тоталітарному режимові. Але це буде спротив книжковий, який не виходитиме за межі художньої дійсності, який матиме сторінковий початок і кінець. Ми переказуватимемо один одному сюжет і уявлятимемо, як би це могло бути. Але так було. І в рази жахливіше. Коли Орвелл і Гакслі вигадували свої антиутопії, українці намагалися вижити в антиутопії. От тільки це була реальність.

І про цю аморальну, безглузду дійсність, що ховалася за поняттям «велика держава», пише Багряний у романі «Сад Гетсиманський». Одного разу Володимир Винниченко сказав, що це «великий, вопіющий і страшний документ», і після нього вже ніхто правдивіше чи правильніше не міг назвати художній, на перший погляд, твір. Бо Багряний не вигадував, не додумував, не перебільшував і не переказував почуте. Він не шукав очевидців, а був ним. Це перший твір-документ, що розкриває всю суть радянських концтаборів. Іван Багряний свідомо не змінює прізвищ слідчих НКВС, тюремних працівників та в’язнів. Пам’ятати імена катів та катованих, бо що безіменне з часом може здатися неважливим, а неважливе – забутим. «Сад Гетсиманський» Івана Багряного як данина святості усіх закатованих. І Гетсиманський сад як власний, жахливий досвід Багряного.

Одне з українських видань роману «Сад Гетсиманський»
Одне з українських видань роману «Сад Гетсиманський». Фото із сайту besplatka.ua

Публіцистика Івана Багряного та українська ідея

В еміграції, окрім написання своїх основних художніх творів, Іван Багряний продовжував громадську та політичну діяльність. Публіцистика стала основою для пропагування ідей творення української державності, а також для розвінчання нелюдського режиму радянської влади. Вже неодноразово згаданий памфлет «Чому я не хочу вертатися в СССР?» став сміливим, болісним відгуком Багряного на вимушено чорні сторінки української історії. Він вперше говорить в позарадянському просторі про геноцид українського народу, про те, що ховається під такими поняттям, як «колективізація», «українізація», «Вітчизна» і «любов» до тої «Вітчизни», ті викривлені значення слів, які призводять до масового спотворення або спротиву у суспільстві. Багряний пише про Голодомор, про розкуркулення, про знищену інтелігенцію, що увійшли в нашу історію як «Розстріляне Відродження». Ренесанс нашої нації, знищені, закатовані, кожен і кожна з брехливо приписаним пороком і вироком смерті. «Я вернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська…».

Перше видання памфлету «Чому я не хочу вертатись до СССР?»
Перше видання памфлету «Чому я не хочу вертатись до СССР?»

Ідея відокремлення України від чогось чужорідного та штучно створеного спостерігається і у таких працях, як «На новий шлях», «Шовінізм», «Росія і ми», де в останній навіть у назві бачимо чітке розмежування двох різних понять. У праці «Шовінізм» Багряний пише: «Відбувається великий двобій між метрополією та колоніями. І колонізатор втрачає рівновагу, войовничо й зухвало, «суто» по-московськи, здирає маску і ощирює справжнє своє лице – лице неприкритого хижого шовінізму і демонстративно ричить з своїх завойованих терором позицій: Рррроссія! Матушка рррроссія! Моя родная русская земля!». Оце скидання масок в ім’я схибленій ідеї панування у світі. Панування заради панування, заради нелюдської цікавості, заради віри у безвір’я і у велике ніщо поза шкалою радянських «цінностей». Панування проти. Багряного. І його віри у Людину. Наївна безсвятість фальшивого існування! Бо коли в людини, яку нещадно нищили і катували усіма можливими способами, залишається віра в Людину, то хто зуміє перемогти її?!

Виступ проти редакційної політики радіостанції «Голос Америки»
Виступ проти редакційної політики радіостанції «Голос Америки», в якому Іван Багряний стверджував, що ця політика сильно узалежнена від російського еміграційного середовища й демонструє російський імперський погляд на «українське питання»
  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: