Салам Сарван: «Я не хотів би бути поетом. Це наче трапунок у моєму житті. Щось на кшталт того, як автомобіль збиває людину» Культура Найактуальніше 

Салам Сарван: «Я не хотів би бути поетом. Це наче трапунок у моєму житті. Щось на кшталт того, як автомобіль збиває людину»

Надгробок померлого силача –
останній камінь, піднятий над головою.

Салам Сарван, «Вага»

Література Сходу – величезний материк творчості, який, проте, уже багато років залишається поза увагою українських літературознавців і перекладачів. Горизонт їхніх інтересів зазвичай обмежується доробками письменників Заходу, а вікно у країни Азії, через яке ми могли б дивитися на мистецтво і культуру народів цього континенту, так і залишається зачиненим, а отже, чимало вартісних творів – непрочитаними, а геніальних авторів – невизнаними.

Але бувають приємні винятки. Два роки тому в Україні вийшов номер журналу «Всесвіт», присвячений азербайджанській літературі. У виданні опублікували поетичні й прозові твори азербайджанських класиків і сучасних авторів. Серед них – десять коротких віршів, які вирізнялися особливою оригінальністю і справили на мене дуже сильне враження. Цьогоріч я мала нагоду побувати в Баку й поспілкуватися із самим поетом.

Салам Сарван пише вже 30 років. В Азербайджані його знають як поета високого рівня, публіциста, яскравого представника покоління 90-х, але в Україні він чомусь досі не відомий. Зізнаюся, до інтерв’ю я також мало знала про свого співрозмовника. Однак це був випадок, коли поезія описувала автора краще, ніж будь-яка біографія.

Знайти спосіб поговорити з ним виявилося напрочуд важко. Урешті-решт вдалося встановити контакт, як-то кажуть, через десяті руки. Салам погодився на зустріч одразу.

Одягнутий у темно-вишневу сорочку, він курив сигарети одну за одною, нагадуючи головного героя фільму «Хрещений батько». Про його запальний темперамент свідчили різкі жести й емоційність. З «общепонятним» дружить погано, довелося залучити до бесіди перекладача. Однак у процесі розмови зʼясувалося, що ми чудово порозумілися б і без слів. Із такою людиною почуваєшся комфортно, незважаючи на складність і глибину її думок.

Я планувала, що розмова триватиме не більше години, однак вона виявилася настільки цікавою, що врешті я перестала зважати на час.

Ми зустрілися за чашкою чаю незнайомими людьми, а розійшлися вже хорошими друзями.

У приємному товаристві Салама Сарвана
У приємному товаристві Салама Сарвана

‒ Саламе, в одному з ваших віршів є такі рядки: «На столі не вистачає однієї страви ‒ чорнильниці». У зв’язку з цим маю запитання: яке місце в сучасному Азербайджані, серед цієї урбаністичної розкоші, займає духовна пожива?

‒ Нас може оточити рай, але всередині буде пекло. Те, що ви бачите, – тільки наше облицювання, сутністю ж є поезія.

‒ Яка роль поезії в Азербайджані?

‒ У нас поетів шанують. Мабуть, ви вже помітили, скільки пам’ятників встановлено на їхню честь, скільки вулиць названо іменами Нізамі, Фізулі, Насімі в Баку. Це творці, що подарували нам глибинний поетичний вогонь, заклали плідний ґрунт для розвитку сучасної літератури. Наприклад: у нашій культурі одним із поетичних символів є вино, і чимало поетів писало про цей напій, вкладаючи в нього дуже глибокий сенс. Вино в класичній поезії називали «мей». Коли у віршах писали: «Я п’ю мей» чи «Мей мене сп’янив», мали на увазі не звичайне вино, а любов. Однак любов не земну, а божественну, любов до Бога. Якщо поет свої вірші присвячував конкретній жінці, використовуючи слово «мей», отже, він вважав свою кохану Богом. А мейхана ‒ місце, де зберігалося вино. У поезії ж це слово вживали для означення Всесвіту, наповненого любовʼю. Це своєрідний філософський символ, адже ‒ якщо відмежуватися від доктрин ісламу чи християнства ‒ існує пантеїстичний бог, який уособлює Всесвіт. Він є всюди. У кожному предметі є його частина. Значить, мейхана ‒ це вмістилище Бога. Щодо поетичної класики – вона розвивається й досі у формі газелей (газель – найпоширеніша система віршування на Близькому й Середньому Сході. – О.П.), однак погляди на поезію і тенденції її розвитку змінюються, стилі оновлюються, з’являються нові течії, виникають поетичні школи… І це прекрасно, адже поезія не стоїть на місці, а постійно, так би мовити, насичується свіжим повітрям.

‒ На ваш погляд, творчість має відповідати вимогам суспільства чи, навпаки, базуватися тільки на інтимних переживаннях поета?

‒ Поет пише поезію лише для себе. Віршами він висловлює свої почуття. Думки поета не можуть збігатися з думками суспільства. Суспільство думає як маса, поет ‒ індивідуально, і якщо їхні думки тотожні, то це вже не поезія. Але варто зауважити: хочемо ми цього чи ні, кожен із нас, зокрема й поети, є носієм генетичного коду свого народу. У нас живуть фольклор, енергія і поезія народної мови, тож і наші вірші творяться цими деталями. Коли я пишу, читачі розуміють мої думки по-різному: у кожного туга чи радість специфічні, але кожен знайде в цій поезії хоча б крихту своєї душі.

‒ Є таке прислів’я: «Коли говорять гармати, муза мовчить». Мистецтво під час воєнного протистояння Азербайджану й Вірменії відійшло на другий план?

‒ Я вважаю, що війна породжує мистецтво. Про цей конфлікт було написано дуже багато творів і знято безліч фільмів. Він є проблемою як суспільною, так і моєю. Я й сам писав про нього як публіцист, але як поет не можу розкрити цю тему в своїх віршах. Мабуть, тому, що висловлюю в поезії свої щирі почуття і не вмію вимушено описувати що-небудь. Якщо намагатимуся таке робити, нічого доброго з цього не вийде.

‒ Ви памʼятаєте, як потрапили на поетичний шлях?

‒ Я не хотів би бути поетом. Це наче трапунок у моєму житті. Щось на кшталт того, як автомобіль збиває людину. Це відбулося спонтанно і абсолютно не залежало від мене. Якщо чесно, я навіть не пам’ятаю, коли написав свого першого вірша.

Олександра Присташ і Салам Сарван – чаювання з користю і не без задоволення
Олександра Присташ і Салам Сарван – чаювання з користю і не без задоволення

‒ Як зазвичай відбувається процес написання?

‒ У моїх віршах декілька ліній. Перша – я сам, мої почуття й переживання. Друга – мої спостереження, але я ніколи не зможу, як фотограф, достеменно відтворити їх на папері. Усе побачене змішується з моїми почуттями, я пропускаю дійсність через свою поетичну сітку. Наприклад: у житті кожного буває такий настрій, ніби ти помер. Немає тебе. Усі тебе забули, ти всіх забув. Лежиш на ліжку, як труп. На фоні лише холодильник зрідка запускає свій мотор. І от якось, коли така ситуація була в моєму житті, у голову прийшли рядки: коли забуваєш про всіх, то перетворюєшся на мерця, і тільки гудіння холодильника нагадує тобі – життя є! Цим коротким віршем я хотів сказати, що ми не живемо постійно – ми живемо періодично.

‒ Про життя нам найкраще нагадує подих смерті…

‒ Я не вірю у смерть. Не вірю, що людина взагалі здатна померти. Ось подумайте лише: один народжується і живе сто років, а другий доживає до п’яти і раптово помирає. Як мені повірити в те, що, у такому ранньому віці життя людини закінчується? Це ж не Божа справедливість. Я переконаний ‒ це тільки свідчення того, що людина вічна, безкінечна, вона продовжується в іншому житті.

‒ Вразив ваш вірш «Любов» ‒ про безхатченка, який шукав у сміттєвих баках викинуті зів’ялі квіти своїй подрузі у подарунок. Оригінальна поезія про кохання, зовсім не схожа на ту, яка траплялася мені раніше…

‒ Інтимна лірика, яку пишуть сьогодні у світі, мене не влаштовує. Я перечитав багато любовної поезії, але щоразу бачу одну й ту саму картину ‒ чоловік завжди плаче перед жінкою, мотив незмінний: «Повернись! Повернись! Мені сумно!..». Та годі її повертати, хай іде вже (корчить гримаси. – О. П.). Усі втомилися від віршів, у яких немає почуття міри. Я сам романтик, однак не люблю романтичного пафосу. Це не природно. У творчості слід дивитися на любов по-іншому. Підхід варто поміняти, бо це література, вона завжди вимагає нових комбінацій. Світ і так живе шаблонами, тому читачеві потрібна поезія, яка проймала б його, як холодний душ.

‒ Вам вдається творити таку поезію… Можете прочитати ще щось зі своєї любовної лірики?

‒ Дасть Бог, помреш, одна жіноча рука заплющить тобі очі, і нехай це буде твоя перша жіноча ласка.
Якщо чоловік може вдарити жінку так само красиво, як і погладити, ‒ для жінки немає різниці.
Щоб до тебе доторкнутися, немає іншого виходу, ніж вдарити тебе.
Я прийшов у твої обійми не тому, що люблю тебе, я прийшов туди, щоб сховатися від тебе.

Я писав свої любовні вірші дівчині, яку не люблю.

‒ Різкий підхід…

‒ На перший погляд, це виглядає грубо. У житті так і є. Однак у поезії це дуже красиво.

Ви не подумайте, що у мене якесь зневажливе ставлення до жінок. Навпаки, в Азербайджані дуже поважають жінку. Так було з давніх-давен. Якщо колись воїн хотів убити свого ворога, він брав кинджал і їхав уночі на коні, щоб здійснити свій задум. Однак побачивши, що поряд із ворогом спить дружина, він ніколи не наважувався зарізати його, просто клав зброю поруч і йшов геть, демонструючи таким вчинком повагу до жінки, мовляв, я міг тебе вбити, але не зробив цього при твоїй дружині. Таке шанобливе ставлення до жінки збереглося до сьогодні. Приміром, уявіть картину: я різко відчиняю двері кімнати і бачу, що на ліжку спить жінка, а з-під покривала видніються її ноги. Так-от, я ніколи не дивитимуся на неї, а прикрию її ноги і піду.

‒ Але водночас чоловіча поезія – це передусім оспівування краси жінки.

‒ Те, що я бачу сьогодні, свідчить про одне ‒ природа відходить на периферію. Кожну жінку Бог створює унікальною. У кожної є свої специфічні риси, які її роблять красивою. Коли жінка використовує косметику, вона приховує свою привабливість. Тоді всі жінки стають схожими одна на одну. Вони роблять це, тому що чоловіки довкола мають таке уявлення. Ці чоловіки люблять блиск, а я хочу любити жіночі очі. Проте жінка не дає мені це робити. Вона відкриває своє тіло, одягає прикраси, фарбується… І я, хоч-не-хоч, дивлюся. Мода перемагає…

‒ Але хтось диктує цю моду…

‒ Це комерція, а ми раби, що стоять перед нею навколішки. Погрузли в самообмані, і саме він рано чи пізно знищить нас.

Розмова тривала кілька годин. «На столі не вистачало однієї страви ‒ чорнильниці»
Розмова тривала кілька годин. «На столі не вистачало однієї страви ‒ чорнильниці»

‒ Поезія – це також вшановування рідної землі, батьківщини.

‒ Я противник патріотичного пафосу. Вважаю, що батьківщину треба не тільки вихваляти, але й критикувати. Якщо мільярдер і бідняк, який не має навіть шматка хліба, однаково скажуть: «Я люблю свою країну!», я не повірю у щирість цих слів. Це лицемірство. Якщо держава не дає хліба тобі, якщо ти не маєш там власного куточка, як можна її любити? Ці почуття не справжні. Мене дивує, коли якийсь народ ‒ вірмени, азербайджанці, українці тощо ‒ завзято горлає: «Моя Батьківщина найкраща! Мій народ найдревніший! Я пишаюся ним!». Краще було б, якби такі люди дивилися вперед і будували майбутнє, адже саме через цю псевдолюбов до минулого, через цей національний егоїзм і виникають усі конфлікти у світі.

‒ Чому така тенденція існує, на ваш погляд?

‒ Головна проблема – примітивність душі й свідомості. У світі не вистачає інтелектуальності. Люди не заглиблюються. Вони люблять своє минуле, адже в теперішньому і майбутньому в них нічого нема, ба більше – вони навіть не намагаються це змінити. А ще релігія ‒ вона не виконує в житті ніякої функції, окрім протистояння. Заберімо релігію, щоб віднайти шлях до Бога. Можливо, такі думки простого поета комусь здадуться напівфілософськими, однак я справді вірю в це.

‒ Ви знали про українські переклади своїх віршів?

‒ Ні, це для мене велика несподіванка. Мені було відомо лише про переклади російською, але я не думав, що і в Україні про мене знають. Це стало для мене своєрідним імпульсом задуматися про те, щоб вийти на світову арену і цілеспрямовано перекладати свою поезію.

‒ Ви знайомі з творчістю українських письменників?

‒ На жаль, українську літературу знаю погано. Читав поезію Тараса Шевченка – він головний український символ в Азербайджані. Пам’ятаю, коли працював у видавництві, у нас вийшов друком його «Кобзар» азербайджанською.

‒ Чим для вас є Україна, які асоціації пов’язані з нею?

‒ Багато моїх товаришів живе в Україні, зокрема у Львові. І в мене завжди були дуже теплі почуття й сильна цікавість до цієї країни. Не знаю чому. Якось підсвідомо, мабуть. Було навіть таке, що під час літньої відпустки ми з друзями сиділи й роздумували, куди поїхати, і перше, що спало мені на гадку, – Україна.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(15 голосів)

Також буде цікаво: