Мікронації – феномен на межі між грою та політичним експериментом

Чи можна в наші дні заснувати власну державу і стати в ній одноосібним правителем? Засновники мікронацій або ж віртуальних держав доводять що так! Вони проголошують незалежність на клаптику землі, у власній квартирі чи навіть у мережі Інтернет, вигадують прапори, конституції, уряди; випускають паспорти та власну валюту. Мікронації — це скоріше гра в суверенітет, соціальний експеримент або спосіб самовираження. А щоб знайти хоч якісь юридичні підстави для їх існування, засновники шукають лазівки в міжнародному праві й прогалини у договорах й офіційних документах.

Здебільшого суверенні держави просто не реагують на існування віртуальних. Та попри всю комічність деяких мікронацій, вони не є лише розвагою. Хтось використовує їх як сатиру на бюрократію, хтось протестує проти державної системи, а хтось просто створює власний світ за власними правилами.

Таких утворень існує вже тисячі. Колись свою віртуальну державу Нову Атлантиду на половині бамбукового плоту розміром 2 на 9 метрів створив молодший брат Ернеста Гемінґвея Лестер. На території Антарктиди проголосили вже стільки віртуальних держав, що у 2008 році створили Антарктичний союз мікронацій, а з розвитком інтернету такі утворення з’являються навіть у відкритому космосі та у вигаданих галактиках.

Які мікронації стали найвідомішими у світі та чому деякі з них виглядають як сюжет для комедійного фільму? Чи є подібні утворення в Україні? І головне — чи можна вважати мікронації проявом сепаратизму?

Республіка Молоссія

У 1977 році двоє американських підлітків Джеймс Спілман і Кевін Бо проголосили свою державу Велика Республіка Вулдштейн, яка сьогодні зветься Молоссія і розташована у селі на Півночі Невади. Ця республіка здобула повагу від низки інших фіктивних держав і у 2000 році навіть організувала Міжмікронаціональні олімпійські ігри, а у 2015 році Кевін Бо започаткував дворічний саміт мікродержав MicroCon, що є свого роду пародією на сесію Генеральної Асамблеї ООН.

Звичайно, у Молоссії є національна символіка, газета, пошта, органи влади та громадяни. На сайті мікронації, який є досить наповненим, можна прочитати про насичену історію з усіма військовими конфліктами, культуру, територію та офіційні звернення очільника держави, а також придбати фото президента та першої леді з автографом, авторський бальзам для губ, військові облігації та валюту.

У Молоссії неодноразово велись війни (принаймні, так стверджують її засновники). Їхнім найвідомішим конфліктом є війна зі Східною Німеччиною, яку проголосив чинний президент, тодішній прем’єр-міністр Молоссії Кевін Бо під час служби в американські армії на території Західної Німеччини у 1983 році. Офіційний документ проголошував таке: «Враховуючи, що уряд Німецької Демократичної Республіки відкрито і приховано змовився порушити спокій цієї нації, діями, які навмисно дратують і порушують сон, встановлено, що між Великою Республікою Вульдштайн і НДР існує воєнний стан з 2 листопада 1983 року». Попри те, що Східна Німеччина вже давно не існує, війна триває і досі. Адже, на думку керівництва Молоссії, Східна Німеччина продовжує існувати у вигляді крихітного острова поблизу Куби, який Фідель Кастро колись подарував НДР. Цей острів не був згаданий у договорі про об’єднання Німеччини, а тому фактично є останнім осередком суверенітету НДР. До того ж, як кажуть очільники Молоссії, острів є безлюдним, за винятком ігуан і птахів, а тому просто немає з ким підписати мирний договір.

Республіка Острова Роуз

Наступна історія досить нетрадиційна, бо це один із небагатьох прикладів, коли з мікронацією суверенна держава розправилась фактично збройним шляхом. В кінці 1960-х років італійський інженер Джоджо Роза побудував в Адріатичному морі власний острів, який проголосив незалежною державою і назвав «Республіка острова Роуз». Його метою було створити мікронацію, яка мала бути символом свободи й вседозволеності, така собі утопія, яку майже вдалось втілити в життя. Цей острів мав вигляд платформи на опорах площею 400 квадратних метрів, яка розташовувалась за 500 метрів від територіальних вод Італії. На будівлі розмістили ресторан, бар, сувенірну крамницю і пошту, на острові була питна вода зі свердловини і навіть вбиральні. Офіційною мовою мікронації була есперанто.

За короткий час існування цього утворення надійшли сотні листів із проханням надати громадянство мікродержави. Джоджо активно домагався визнання Острову Роуз незалежними державами і навіть надсилав листи в Раду Безпеки ООН з проханням допомогти його країні у конфлікті з італійською владою.

А конфлікт цей був досить гострий. Переважно італійська влада скаржилась на те, що Острів Роуз звели без дозволу й отримували вигоду від туризму, одночасно обходячи податкові закони. Крім того, політики стверджували, що платформа використовувалась для пиття та азартних ігор, дехто навіть говорив, що острів становив загрозу національній безпеці і міг прикривати радянські атомні підводні човни.

Загалом Республіка Роуз проіснувала 55 днів, бо у лютому 1969 року італійська влада відправила військові сили, аби взяти острів під свій контроль. Вони знищили будівлю за допомогою динаміту, а через кілька днів залишки мікродержави змило штормом і сьогодні це утворення спочиває на дні Адріатичного моря.

Князівство Зовнішньої Балдонії

У 1948 році відомий бізнесмен, один зі співзасновників компанії Pepsi та затятий рибалка Рассел Арундел під час вилову тунця натрапив на безлюдний Зовнішній Лисий острів Таскет у канадській провінції Нова Шотландія. Одразу закохавшись у природу острова, Рассел прийняв рішення купити його за 750 доларів і заснувати свою державу рибалок. Так на площі трохи більше одного гектара постало Князівство Зовнішньої Балдонії. Невдовзі на острові побудували невелику кам’яну будівлю для відпочинку рибалок – єдину споруду у державі. Сам Рассел проголосив себе Принцом принців, призначив міністрів і послів, разом із якими сформував Хартію Зовнішньої Балдонії, що проголошувала таке:

«Рибалки – це окрема раса… наділена такими невідчужними правами: правом на свободу від сумнівів, причіпок, гоління, перебивання, жінок, податків, політики, війни та заборон… Правом лаятися, брехати, пити та грати в азартні ігри… Правом спати весь день і не спати всю ніч… Отже, тепер ми прив’язуємо себе до нової нації, назавжди незалежної від усіх інших націй… яка назавжди буде поважатися і визнаватися як Князівство Зовнішня Балдонія».

У державі існувала своя валюта «тунар», прапор, герб, паспорти і флот із 70 місцевих рибалок. Рассел Арундел надіслав пропозиції стати принцами острова 20 своїм близьким друзям. Як відомо, бізнесмен мав зв’язки із впливовими представниками влади, тому подейкують, що громадянство Князівства Балдонії отримали 35-й віце-президент США Олбен Барклі (який до того ж хотів стати міністром фінансів у Балдонії) та навіть 33-й президент США Гаррі Трумен.

У 1952 році у Балдонії виник конфлікт із радянською пресою. Журналістка видання «Літературна газета», очевидно не розуміючи жартівливого призначення мікронації, розкритикувала «дикунські порядки» на острові та порівняла балдонську ідеологію з фашизмом. Рассел Арундел надіслав у редакцію лист із вимогою перепросити, проте газета проігнорувала повідомлення, через що Зовнішня Балдонія оголосила війну всьому Радянському Союзу та пригрозила розірвати з державою дипломатичні зв’язки. Втім, збройних сутичок не було, бо СРСР проігнорував і саму війну.

Таке «протистояння» вигаданої країни з найбільшою державою планети отримало чималий розголос у пресі, проте невдовзі забулось. А вже у 1973 році Принц принців почав втрачати інтерес до свого володіння і продав острів за один канадський долар Товариству птахів Нової Шотландії.

Мікронації на території України

«Свобода, чесність, добро», – такий девіз має Об’єднане Королівство Кастран – одна з небагатьох віртуальних держав, що розташована на території України. Вона займає площу кількох приватних ділянок на околиці Луцька і була заснована у 2016 році як конституційна монархія на чолі з принцом або князем, прем’єр-міністром і віцепрем’єр-міністром. Кастран має прапор, герб, сторінки у соцмережах і навіть власний сайт. Конституція мікронації проголошує, що Кастран є автономною і частково залежною від України державою, де люди, собаки та коти є рівноправними в одному суспільстві та мають однакові права на життя, захист та здоров’я і повну свободу дій. Офіційними мовами є українська, англійська і вигадана кастранська, а своєю валютою засновники вважають євро. На сторінках держави можна знайти публікації з кастранськими автомобільними номерними знаками та документами про реєстрацію авто, а також навіть кастранське свідоцтво про народження.

Так, діяльність такої організації може викликати підозри у сепаратизмі. Проте засновники Кастрані не прагнуть від’єднання чи окупації території України, а хочуть «створити європейську мікронацію, аби залучити більше туристів до Луцька».

Втім підозру в сепаратизмі одного разу отримали засновники іншої фіктивної держави. Ще у 1996 році у селі Бакаївка на Чернігівщині невелика група людей вирішила створити свою незалежну країну під назвою Титульний Суверенний Народ України. На чолі цього монархічного утворення стояв імператор (государ), також були Кабінет Міністрів та навіть свій Військово-польовий банк та Генерал Армії, а громадяни називались «людьми корінного народу України». Також у віртуальній державі створили власну валюту, органи місцевого самоврядування, судові та правоохоронні органи, фінансові установи, представництво у Чернігові, а своїм односельцям виготовляли паспорти і навіть автомобільні номерні знаки. Власне останні і стали причиною припинення її існування: у 2016 році поліція зацікавилася власниками автомобілів з дивними номерами. Після обшуків правоохоронці вилучили у представників ТСНУ статути об’єднання, бланки паспортів довільного зразка, водійські права, банкноти власного виготовлення та вже згадані автомобільні номери.

Як виявилось, члени організації відмовлялись дотримуватись українського законодавства, не визнавали українських державних органів та ухилятись від служби в Збройних Силах. Після цього інциденту Титульний Суверенний Народ України привернув до себе чималу увагу преси. Журналісти дізнались від місцевих, що «титульні» мають незаконний незареєстрований бізнес і не сплачують податки.

Після викриття незаконної діяльності ця мікронація продовжує своє існування в інтернеті. На їхньому сайті досі публікуються звернення у всі можливі інстанції: Президенту України, СБУ, вищим судам, Посольству США тощо, з метою визнати їхню незалежність. Що показово, титульний суверенний народ України комунікує в Мережі російською мовою. Попри значну увагу журналістів, найвищого «правителя» ТСНУ знайти так і не вдалося, через що це фіктивне утворення пов’язували із квазідержавами «ДНР» та «ЛНР».

То чому мікронації – це (не) сепаратизм?

Віртуальні держави часто викликають плутанину через свою риторику про «незалежність» та використання атрибутів суверенних держав — конституцій, урядів, паспортів, валют. Проте, попри зовнішню схожість із політичними рухами за незалежність, мікронації не є реальним сепаратизмом.

Головна відмінність полягає в цілях та засобах. Сепаратистські рухи зазвичай виникають у межах реальних етнічних, політичних або історичних конфліктів і спрямовані на зміну наявних державних кордонів. Вони прагнуть реальної незалежності чи відторгнення територій, часто мають підтримку певних соціальних груп, а їхні дії можуть включати політичний тиск, дипломатичну боротьбу чи насильницькі методи.

Мікронації ж не мають ані достатньої території, ані реального контролю над населенням, ані міжнародного визнання. Важливо, що вони не загрожують територіальній цілісності держав, у яких існують, адже їхня незалежність здебільшого носить символічний і декларативний характер. Держави зрідка вдаються до юридичних заходів проти них, хіба що в разі шахрайських схем або спроб ухилення від податків.

Зрештою, мікронації здебільшого слід розглядати як культурні феномени, форми самовираження чи навіть соціальні експерименти, а не як спроби дестабілізації державного ладу. Вони не є політичними утвореннями в традиційному розумінні і, на відміну від сепаратистських рухів, не ставлять під сумнів систему міжнародного права.