«…Я в серці маю те, що не вмирає…» Світоглядні орієнтири 

«…Я в серці маю те, що не вмирає…»

Життя прожити — не поле перейти. Як багато загадкового приховано у цих словах. Адже ніхто з нас не знає, яким шляхом йтимемо і що приготував нам Господь на нашій життєвій дорозі. Але кожен, хто усвідомлює сенс свого життя, хто прагне прожити його щасливо, завжди прагне досконалості, не втрачає духовне начало.

Помилка всіх людей у тому, що засоби для досягнення щастя вони приймають за саме щастя. Та щасливими є не ті, кого всі навкруги вважають щасливими, хто має матеріальний достаток, а лише ті, хто вирізняється стійким та піднесеним духом, хто цінує в людині лише те, що робить її людиною, хто добрим словом зуміє допомогти, врятувати від духовного занепаду, хто чинить милосердя, хто не втрачає найвищу людську цінність — любов, віру, доброту, надію на Боже милосердя.

Місія кожної людини полягає в тому, щоб залишити щось добре після себе, бо інакше життя прожито надаремно. Чимало з нас нарікає на труднощі, на відсутність матеріальних благ, та ми не замислюємось над тим, що є люди, які не можуть фізично самореалізуватися, є безпомічними, і впродовж життя відчувають свою залежність від інших. Це велике терпіння, великий тиск, який, здавалося б, зводиться до того, що опускаються руки, німіє душа, зникає жага до життя. Але ні. У них завжди є віра на краще, відкрита, щира душа, чисте серце, скристалізовані помисли, ушляхетнена свідомість.

Щодня чуємо на вулиці нарікання на життя, озлоб­леність на долю. Від цих постійних скиглінь мене охоплює жах, звідки у людей взялося стільки злоби, нелюбові до людей, до самого життя. А чи знаємо ми насправді, що таке біль, безвихідь, відчай. Таку людину я дуже добре знаю. Це моя студентська подруга Наталя (див. світлину), яка не має нічого такого, що викликає скигління: здоров’я, матеріальні статки, не має змоги приходити на зустрічі зі своїми колегами і як її ровесники жити динамічним життям.

Це ідеал людини внутрішньо сильної, яка пережила неймовірний біль, страждання, приниження, насмішку в очах оточуючих. Але ця дівчина зуміла залишити у своїй душі вогник надії, ясну думку, світло в очах, яке допомагає кохати і бути коханою. Виникає неймовірне відчуття, коли двоє таких людей дивляться в очі одне одному. Їхні погляди ніби пронизують усе тіло, і здається — навколо все завмирає, коли бачиш як ніжно, щиро, віддано, по-справжньому люблять. Любити — це найвища нагорода від Бога. І заслуговує на неї лише той, хто в очах Божих не втратив віру.

Так розпорядилася доля, що моя дорогенька подруга Наталя народилася на світ неповносправною. Треба схилити голову перед її батьками, які привели її на світ, як Божий дар, очікуваний, бажаний і бентежний.

У юні роки Наталя втратила найдорожчу, найближчу, люблячу людину — маму, яка була для неї справжнім живильним джерелом духовної енергії, оптимізму, наснаги до життя, фізичних можливостей. Відтоді вона залишилась з татом Михайлом Івановичем і братом Андрієм.

Основною опорою і підтримкою став для Наталі батько. Ви можете собі уявити, що, маючи нелегку роботу в одній із будівельних організацій, він встигав нагодувати, одягнути її. Щодня, рік за роком. У неї паралізовані ноги, і тому усі шість років батько привозив її в інвалідному візку до Університету на лекції. На своїх руках піднімав її на третій поверх, а потім, після занять, приїздив за нею. Велика повага Михайлові Івановичу за те, що він підтримав дочку у її намаганні здобути освіту. І вона цілковито виправдала їх.

Коли повертаюсь думками у студентські роки, то часто згадую випадки, коли студенти, не опрацювавши матеріал, часто нарікали на брак часу, домашні проблеми, догляд за дітьми та інше. Але жодного разу Наталя не поскаржилася на труднощі, на те, як важко їй вести конспекти, бо не дуже вправно володіє руками. Та нерідко ми, здорові, повноцінні, просили у неї її конспекти, радились, як правильно вирішити потрібне завдання, і завжди отримували гідну відповідь чи пораду.

Часто бувають такі моменти, коли важко на душі, опускаються руки, коли серце охоплює тривога, коли здається, що бракне сил, аби побороти усі труднощі і негаразди. Наталя — це людина, яка вміє не лише комусь допомогти добрим словом, але й сама вміє боротися за життя, підніматися з колін і йти далі дорогою нових випробувань, мрій, ідей.

Це надзвичайно цікава особистість, яка любить ходити в театр, і, як справжній критик, може оцінити хід вистави, гру акторів, декорацію сцени, яка любить читати не лише художню літературу, історичні романи, любовну лірику. Саме лірика спонукає Наталю до творення власної поезії, до видання невеликої збірки поезій. Її життя і творчість можна порівняти з долею великої Лесі Українки, яка творила відповідно до власних переживань. Мавка, героїня незабутньої «Лісової пісні» влучно говорить: «Я жива, я буду вічно жити, я в серці маю те, що не вмирає». Справді, невмирущою і віч­но живою може бути лише добра душа, яка ніколи не втрачає почуття любові, світлих надій на краще майбутнє, віри у добро, у прекрасне людське начало.

Зустрівшись з Наталею, ми часто згадуємо університетські роки, одногрупників, наших педагогів, пережиту біль, радість, щасливі моменти життя, нездійсненні мрії. Але жити треба хоча б заради того, щоб ці мрії здійснилися. Для цього потрібна неабияка сила волі, терпіння, та основне — довіра до Бога.

Коли мрієш — живеш, живеш надією, що колись вона здійсниться. Наталя теж живе своєю мрією. Вона мріє народити дитину, побачити, як вона росте, бігає, мріє почути найтепліше, найрідніше слово — мама. І це реально, адже за кожну хвилину страждань має бути очікувана винагорода.


ПОТЕНЦІАЛ ДУМКИ

«Ані комуністичний деспотизм, ані західний гедонізм, активізм, індиферентизм, ані закриття в поцейбічності, не буде смертним вироком для релігії… Жага догледіти Творця та поринути в безодні Його Милосердя жеврітиме безперестанно в почуттях, бажаннях, думках, словах, діях та в житті людини всіх часів».

д-р Іван ОРТИНСЬКИЙ


  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(0 голосів)

Також буде цікаво: