Саліна – трагедія світового виміру Історія Найактуальніше 

Саліна – трагедія світового виміру

Цього року минуло 75 літ відтоді, коли в соляних шахтах коло Добромиля речники і слуги більшовизму та російського імперіалізму знищили понад 3500 невинних людей, абсолютна більшість яких була українцями.

Вже 16 років поспіль тисячі наших громадян збираються коло Добромильської тюрми на Службу Божу, а потім пішки кілька кілометрів йдуть до місця, де й сталася ця трагедія. На могилі було запалено свічку пам’яті, відслужено панахиду, освячено пам’ятний знак. Організатори зібрання відтворили симфонічний диптих О.Рожака «Саліна»; глибоко в серця тисяч людей запали слова цього твору: «О браття і сестри! Ровесники й друзі! Скорботну молитву відмовмо за них, схилімо сьогодні чоло своє в тузі – героїв згадаймо і мертвих й живих».

Вшанувати пам’ять закатованих прибули депутати, представники обласної і районної властей, делегації районів Львівщини, Перемишльського повіту (Польща).

Польська делегація поклала квіти до пам’ятного знака жертвам більшовицького терору

Мітинг-реквієм за участю церковних хорів, а також окремих талановитих виконавців, репрезентація творів славнозвісної Марії Прокопець, яка, власне, була одним з чільних ініціаторів відзначення цієї посутньо вселенської трагедії, а також виступ владики Ярослава (Приріза) – єпископа Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ – велелюдна громада сприйняла з глибокою релігійною смиренністю, відчуттям своєї причетності до історії рідного народу, водночас з обов’язком берегти пам’ять про цю трагедію та стійко, захоплено, відповідально розбудовувати відновлену Українська Державу.

Виступає владика Ярослав (Приріз) – єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ
Виступає владика Ярослав (Приріз) – єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ

Подаємо повністю виступ Владики:

«Паломники до оцього скорботного, стражденного місця нашого народу приходять, щоби віддати шану, повагу і прославу мученикам української держави, героям української нації, невинним жертвам більшовицького режиму. Але сьогодні, у 75-ту річницю мученицької смерті закатованих дітей, матерів, братів і сестер, тих, які віддали свої життя, бо вони мали вищу освіту, любили свій народ, що вони хотіли вільної й незалежної своєї держави, тільки через те, брати мої, що вони були активістами соціальної спільноти.

У 1939 році два режими – нацистський і більшовицький – підписують пакт Молотова-Ріббентропа. Відтак розпочинають війну. Більшовики захоплюють наш край. А потім на нашій землі саме й зустрічаються ці два людиноненависницькі режими – нацистський і більшовицький. Вже тоді якраз активісти, люди освічені були запроторені до тюрем – там були освітяни, лікарі, духовенство. І коли в 1941 році нацисти розпочинають другу фазу Другої світової війни, то комуністичний кат, втікають перед німцями, власне з 22 червня по липень 1941 року жорстоко катує наших людей у тюрмах.

Коли читаєш спогади, відкриваєш хроніки цих подій, то кожна клітина нормально здорової людини здригається, довідуючись про дії більшовицької орди. Одне з таких місць власне є тут – у Саліні. Свідки розповідають нам про майже 3600 осіб. У соляних шахтах наші люди зазнали каторжних тортур.

Я хочу в 70-ту річницю цієї трагедії подякувати всім, хто спричинився до воскресіння пам’яті цих мучеників. – активістам Народного Руху, Меморіалу. 1989 року завдяки Божому провидінню я служив у цих краях. Пригадую собі як хлопці приходили ночами, і ми думали, як увіковічнити пам’ять наших героїв. Ці ентузіасти найперше прочищали просіки, робили стежки. Тому вперше у 1989 році тут були прибрані могили, освічені хрести, чинилася молитва за увіковічення пам’яті українських героїв. Дякую всім за подвижницьку працю. Відтоді сюди приходять люди, тут чиниться молитва. Зусиллями громадськості прибраний цей пантеон. Але моє питання до нинішніх представників влади на різних рівнях: чи не є достойним це місце бути пантеоном на рівні Української держави?

Знову ж таки, коли читаємо хроніки подій 1941 року, ми переконуємося, що власне у Саліні найбільше поховано жертв. За тиждень більшовицькі кати знищили в Галичині 24 тисячі невинних людей. Переважно це були українці, але жертвами більшовизму стали теж представники інших національностей, зокрема поляки. У Добромильському костелі, який щойно минала наша скорботна процесія, був розіп’ятий священик, йому вирізали язик. Про це старші люди пам’ятають. Подвижниця, педагог, письменник Марія Прокопець у своїх книгах описує ці страхітливі події. Нині ми всі повинні стояти пліч-о-пліч і відроджувати пам’ять невинно убієнних. Звертаючись до Священного Писання, знаходимо там такий спогад про Неопалиму купину. Йдеться про те, що Мойсей побачив палаючий кущ і здивувався видовищем: листя зелене, охоплене вогнем, але не згоряє. Він підійшов ближче і побачив чи, радше, почув голос: «Зніми сандалі! Місце, на якому ти стоїш – святе».

Дозвольте найсвідомішій громаді, духовенству та інтелігенції перефразувати ці слова. Сьогодні вони лунають з вуст людей, які пролили тут свою кров, які посіяли своє життя тут, на Саліні, де кожний клаптик зрошений кров’ю. Прислухайтеся до голосу Священного Писання – «Зніми сандалі! Місце, на якому ти стоїш – святе».

Тому, можливо, ворог сьогодні хоче, щоб ми забули, що вони витворяли на нашій землі, щоб ми не пам’ятали своїх героїв. Проста статистика ХХІ століття переконує, що протягом двох років війни, яку нині розгорнув реанімований більшовик в особі путінізму і Московії, забрав життя вже понад 10 тисяч наших людей. Народе мій! Це молоді хлопці. Це – патріоти, які в перших рядах, за покликом душі пішли захищати свій народ, свою рідну землю. Десятки тисяч поранених: у них випалені очі, нема кінцівок. Ці герої свідчать про нинішню трагедію рідного народу. Нехай нам допоможе їхній дух, їхня сила. Хай кожен вийде звідси зі Саліни вільною людиною, здатною повторити героїзм тих людей, які полягали, щоб ми жили».

Записали Олена Польова та Мар’ян Лозинський

Буклет із проектом меморіального комплексу «Біль Саліни»
Буклет із проектом меморіального комплексу «Біль Саліни»
Обкладинки деяких книжок, присвячених трагедії Саліни
Обкладинки деяких книжок, присвячених трагедії Саліни

Щоб глибше осмислити специфіку цього злочину і трагедії українського народу, подаємо статтю Йосипа Лося «Простір смерті. Розгульна кривава завірюха більшовизму», вміщену в книгах, які вийшли українською мовою.

Простір смерті

Розгульна кривава завірюха большевизму

I

Кожного разу, коли автобус чи машина спускається з гори коло цвинтаря у Добромилі – у напрямку до Нижанкович, інстинктивно повертаю голову ліворуч і прикипаю очима до пасма пагорбів – передгір’я власне Карпат. Пречудовий краєвид! Либонь, невипадково знаменитий Гумбольдт у захваті писав: «Об’їздивши світ, я ніколи не бачив нічого привабливішого, ніж Галичина». Око милується прегарними обрисами гір і довкілля, а серце … здригається від болю. Напружую уяву, намагаючись відтворити той пекельно-заціпенілий день, коли Вони – наші люди, кревні й дорогі, спроквола долали кілометр за кілометром від Перемишля до Саліни. Від буття, хоч і каторжного, до страхітливої миті, коли у неймовірних муках переходили до небуття у цьому грішному, але неповторно бентежному світі. Вони не йшли, насолоджуючись – повінню літа, вбираючи аромат рідної землі й снуючи мрійливі виднокола. Ні! Вони посувалися метр за метром у страшенному сум’ятті, не можучи збагнути до пуття: що діється довкруги? їх гнали вперед під дулом гвинтівки чи автомата. Гнали якісь дивовижні істоти з людською (чи людською?) подобизною: оздоблені серпом і молотом та кривавою зіркою, зі затьмареними ненавистю і страхом очима, параноїдальними вигуками і нервовим сіпанням зголоднілих скелетів. Їх було небагато, але вони почували себе господарями становища. Бо знали, куди ведуть оцих змордованих у тюрмах українців, що мають вчинити з ними, як замести сліди і чкурнути геть із цієї ненависної для них землі, де буяло цілком інше життя, ніж там, звідкіля приволоклися сюди.

Не лише уява вихоплює з 1941-го оцей несусвітений день і цю вічність. Ще й очевидці, ті, які через свої віконечка і через плоти вхоплювали очима і карбували у душі бачене, доповнюють чи корегують уяву…

Намагаюся віддавна збагнути кілька принципових речей:

1. Чому кілька тисяч людей, які вже мусили у тюрмах збагнути, з ким мають справу, не кинулися врозтіч, не накинулися на цих паршивих енкаведистів врешті-решт? Адже по очах цих звірюк чи сліпих виконавців прочитувалося надто виразно: пощади не буде! І не до іншої тюрми переганяють – адже вибухнула війна!

2. У чиєму запаленому мозку і здичавілому серці виплодилася воля знищити в’язнів і усіх, кого вдалося впіймати в селах і містечках, саме у соляних шахтах? Які витоки зла, хто насправді був архітектором цього безтямного свавілля і кривавої завірюхи?

3. Чи засвоїмо нарешті уроки історії, чи навчимося розпізнавати фальшивих пророків, чи зуміємо одностайно стати перед лицем загрози, чи зникне розсвареність, заздрість, захланність і байдужість з нашої пречудової землі?

Мусимо усі разом, але найперше кожний зосібна, шукати відповіді на ці питання. Летаргії більше не повинно бути!

Отже, спробую висловити деякі судження щодо першого питання. До війни Галичина всупереч міжнародним домовленостям про автономію, залишалася напівколонією Польщі. Гірке було життя, хоч не таким рабським, як за комуни на Великій Україні; Утиски – боротьба. Приниження – спалах гідності, людської й національної. Тортури щодо найактивніших – акції відплати. У такому протистоянні гартувався дух нації, шліфувалася національна свідомість.

І все ж десь на глибині цієї свідомості залишався «спогад» про прадавню кревність зі східними братами, жевріла надія на злуку, можливо, вже остаточну, і воскресіння нації. Звідси – певні сподівання й прихильне (на самих початках) ставлення до «визволителів» у 1939-у. Ілюзії почали швидко танути після перших арештів, катувань, «полювання» за найсвідомішими, національно активними, виселення – до «білих ведмедів». Це мало б виробити чіткий, недвозначний імунітет на большевицьку пропаганду, далі – спричинити пильність, обачність, як наслідок – згуртування сил опору. Не сталося. Розуміли це десятки. Тисячі – «дрімали»: боротьба за шматок хліба відсунула на периферію свідомості національне самоусвідомлення, активізм духовного плану. Та ще й взаємне поборювання, хитромудро спроектоване отим третім, який виграє, коли двоє чубляться.

Результат? Непідготовленість до ситуації, що її можна назвати – «хлопці, наших б’ють!». Били поодинці, загал жив сподіваннями: «може, мене обмине большевицька «мітла»? Знищивши, або ізолювавши найсвідоміших і найактивніших, нагнали страху на всіх. А страх – поганий радник.

Якби ми добре знали свою історію, переосмислили свою поставу у вирішальні, доленосні періоди, то раз і назавжди засвоїли б:

  • Україна – то «пасовище» для кочівників, під якою б личиною вони не репрезентували себе; якщо виникає непорозуміння (ба! – навіть ворожнеча) між своїми, то самі ж з’ясовуймо їх – не потрібно нам посторонніх «арбітрів»;
  • якщо й надалі послуговуватимемося правилом – «аби в сусіда корова здохла», та здохне вона і в того зловмисника, неодмінно!; якщо керуватимемося принципом «моя хата з краю»; то ця хата з краю загориться першою. Отже, допомагаймо чим можемо один одному;
  • під сучасну пору, в умовах державності, коли хтось (хіба ми досі не втямили – хто?!) диктує нам, як розпоряджатися нашою власною зброєю, комунікаціями, ресурсами, яким чином проводити приватизацію, приймати закони, взагалі влаштовувати життя, знову повторюється старе: один працює за трьох в ім’я утвердження такою дорогою ціною здобутої держави, другий – користає з моменту і «латану сорочку з каліки знімає», третій – продався шубравцям і всесвітнім волоцюгам-гендлярам, та й розпродує наше українське добро кому попало «з-за бугра», четвертий – імітує українця (бо свого часу його вихрестили й тепер створюють йому образ оракула, Який для всіх сфер життя чужих йому – по-суті, українців створює програми, мета яких: зробити з України Латинську Америку, продати нашу землю й заводи іноземцям) і збирає оплески в недолугих примітивів-інтелігентів, п’ятий – пиячить, краде, ледарює, злословить, скімлить…

Тільки високодисциплінований народ може завоювати і зберегти свою свободу. Усім варто замислитися над тим, де ми пошпорталися, проґавили момент, ба – навіть збараніли. Мусимо стрепенутися і взятися за розум. Стогін безсилля нам не поможе. Давно були сказані такі слова: «Всі визвольні надії треба зв’язувати лише з краєм. Тому з усіх «міжнародних» питань найцікавіше лише одне: чи у боротьбі з пануючими націями в краю український народ зростає в силі чи занепадає?… Колотнеча всіх проти всіх – це теж доказ політичної некультурності і непідготовленості. Відомо, що чим нижче людина стоїть на щаблях культури, то більш зоологічно і безпосередньо реагує, то вибухаючи між своїми щохвилини з деструктивними вчинками, які проходять безкарно, то плазуючи перед найнікчемнішими чужинцями … Ніякі сприятливі кон’юнктури таким людям не поможуть, міжнародні комбінації не врятують: безсилих ніхто не визволяє» (М. Шаповал).

Чи ж подібною поставою допомагаємо нашій українській справі, чи самі ж не розпинаємо України гірше за чужинців? Найголовніша сила – сила духу, воля діяти! Гідність і відповідальність – ось ключові слова! Вистачить хитрувати і відсипатися. Інакше може нас спіткати одна велика Саліна на всю велику Україну…

II

Зло – супутник історії людства. Це однозначно! Так само, як і однозначним є зборення зла у власній душі людини, суспільних, міждержавних взаємовідносинах. Правда неодмінно перемагає! Вже сам факт цього спонукує виробляти імунітет проти зла, сповідувати гуманні засади життя. Одним словом, керуватися абсолютним принципом: «Міра всіх речей – Бог». Те, що XX століття вибрало собі за емблему тероризм, змушує подвійно замислитися, до того ж надовго, ось про що: чому повсюдно бачимо повну втрату критеріїв дозволеного і недозволеного, нормального і ненормального? «Простір смерті» – не просто панування зла в суспільстві. Коли зло панує над добром, це жахливо, але тоді ще не все втрачено. Повне царство насильства і зла настає тоді, коли втрачається критерій, здатність розрізняти добро і зло … Коли дозволено саме все – це і є найстрашніше: зникає можливість порядку. Космос-порядок перетворюється на хаос» (М. Попович).

Фантом вседозволеності, крайнього цинізму у ставленні до дійсності, до інших людей з’являється і поглинає все тоді, коли людина вражена гординею – найстрашнішим гріхом. Якщо нема Бога, а людина сама є Богом, то нема людини. Якщо в душі світло – то світло попереду. Якщо ж людина наставлена матеріалістично – неодмінно запановують егоїзм і насильство. І ще таке: якщо певний народ сам себе визначає вибраним – неминуче порушується рівновага у спільноті народів, адже, за логікою речей, усі інші мають ставати «тяглом у поїздах їх бистроїзних» (Іван Франко). Власне, тому й насильство, успадковане людством з глибин віків, закоренилося у нашій підсвідомості й періодично вибухає вулканами патологічного озлоблення і масової заглади «невибраних». Щоправда, дуже часто люди, спільноти, народи, цілі материки винищують себе заповзятливо, навіть не здогадуючись про справжніх архітекторів-зачинателів «танку смерті». «Зовнішню» людину найлегше озвірити, бо ж вона керується принципом раціональної організації життя. «Внутрішню» – важче, бо вона сповідує принцип органічного ходу історії, тобто довіряє Творцеві, намагається зменшувати відстань між Ним і собою, щоб у кінцевому підсумку повернути собі втрачений рай.

На превеликий жаль, лише на зламі тисячоліть починаємо шукати автентичних витоків зла. Саліна, отже, не є лише «епізодом» масової заглади людей певної категорії й певної нації. За цим фактом бачимо явище. Назвемо його так: «революціоналізм». Уточнюю: не маю на увазі того Франкового революціонера, що його рве до бою дух! За правду-справедливість, а не з мотивів вигоди і помсти. Маю на увазі концепцію перманентного збурення існуючого порядку речей, щоб через масове кровопускання наблизити час свого тріумфу над світом». Можливо, не всі аспекти вловлює Д. Мережковський, але надто промовистою є його характеристика: «Революція є сформульована брехня, сумлінно виявлена гнилизна, підведення підсумку попередньому розкладові. Нагромадження творчих і моральних ідей, нагромадження творчої та моральної енергії само по собі ніколи не веде до революції, а веде до розвитку; до революції ж веде нагромадження зла, брехні, аморальності, соціальної несправедливості. Ось чому революція так по-рабському залежить від реакції і може бути такою реакційною за своєю психологією…»

«Зовнішня» людина, яка відкинула Христа, ті фарисеї та садукеї (первосвященики вигоди й достатку) обороняли свій інтерес, а не інтерес духа. Вони не вірили в ніщо, крім вигоди і розуму. Христос же виганяв гендлярів з храму, доводив, що не хлібом єдиним живе людина. А це означає шукати щастя у площині «бути», а не «мати». Христопродавців це не влаштовувало, тому вони заповзятливо стали нав’язувати людям плаский матеріалізм. Оскільки зло прилипає до людської істоти легко (хто виробив ясний християнський погляд на світ – опирається злу, обирає шлях служіння істині, а не Мамоні), то «вибраним» вдалося закаламутити розум і сумління мільйонів. Ще крок – і утверджується переконання, що людський розум спроможний інженерно вивірено влаштувати щасливе життя. Відтак кривава, насильницька революція стає для певної категорії політиків, філософів, «професіоналів» єдиною вартістю. Чи є дивиною те, що всі людиноненависники були атеїстами, безбожниками?

Обравши собі ремесло катів, підбурювачів, руїнників природнього ходу історії, мета якої – моральний прогрес, революціонери-фахмани взяли на озброєння войовничу доктрину, згідно з якою боротьба – природній стан людини, а насильство – універсальний регулятор людських відносин. Таким чином усе воєнізується – політика, економіка, ідеї, суспільні відносини. Мораль опиняється на периферії свідомості, десь за історичним горизонтом. Царство тіней і хаосу може мати лише тіньову економіку, спрощену освіту, змаргіналізовану культуру, демагогічну пропаганду, фальшиву політику. Хто правитель нього царства? Істоти, які зреклися Бога і рідної матері. Тим часом досвід історії вчить: людям з вигаданими прізвищами довіряти не можна! Так само, як не можна довіряти тим, хто кличе руйнувати, вбивати, грабувати, ненавидіти без будь-якої причини. Вічні пошуки ворога передбачають вічний терор. То є мораль кримінальника, тобто безкінечне чергування перемог, що завершуються помстою, і поразок, що породжують відчай і озлоблення.

У новітні часи філософи-атеїсти і масони спричинили криваву Французьку революцію. Вона виявилася тією раковою пухлиною, що роз’їдала суспільство у XIX і XX століттях і «вимоделювала» Жовтневий переворот у Росії й прихід до влади найпотворніших виродків людства – большевиків. Невипадково французька газета «Фігаро» у номері за 30 листопада 1984 р. писала: «До першого ГУЛАГу додумалися терористи 1793-1794 рр.». Основоположний злочин якобінців полягав у тому, що вони «штурмували Небо», пробудили енергію варварства, підійшли до суспільних явищ «механічно», насолоджувалися вбивством.

Марксизм-ленінізм виявився набагато войовничішою доктриною. Світогляд цього руху був сформований соціальним дарвінізмом, тому війна і безперервні «покоси» (за термінологією Бронштейна-Троцького – «перманентна революція»), розпалювання ненависті між класами, націями, руйнація «старого світу до основ» стали нормою життя. Вожді з вигаданими прізвищами поставили собі за мету не лише зруйнувати людину як особу, переписати історію під свою людиноненависницьку доктрину, а й нагнати страху на майбутні покоління. І в кінцевому підсумку змусили усіх коритися СИСТЕМІ – або у вигляді великого голодного і холодного концтабору, або у варіанті трибу-функції у машинерії виробництва-споживання, тобто «гуманнішого», бо принаймні ситого, способу життя. Засобом розкладу в одному випадку є пропаганда і катування, в другому – теж пропаганда (витонченіша) і матеріальна приманка.

Большевизм став натхненником і організатором катастрофічного свавілля. За якихось 70 років внаслідок геноцидів, голодоморів, воєн, організованих безбожними пройдисвітами-«інтернаціоналістами» Леніним. Троцьким, Свердловим, Зінов’євим. Каменевим. Бухаріним. Сталіним, Бела Куном, Кагановичем, Молотовим, Мехлісом, Вишинським, Єжовим, Ягодою, Берією та іже з ними, зі світу спроваджено у муках і відчаї майже 110 мільйонів людей! То був суцільний «воєнний комунізм» – втілення абсолютного атеїзму. Несамовитий Маркс виявився пігмеєм у порівнянні зі своїми учнями. Невипадково, коли А. Мікояна запитали: «Чому ви відразу не реабілітовуєте всіх «політичних»?, він відповів: «Це було б справедливо, бо вони не є жодними ворогами. Але тоді злочинцями виявимося ми. Зрештою, ми і є ними».

Щодо України, то ревно виконував завдання Лєніна-Сталіна. які хотіли знекровити і виселити нас з одвічної нашої землі, дарованої нам Богом, Лазар Каганович. Відомий історик А. Авторханов у книзі «Технологія влади» докладно пише про цього «талановитого організатора». Діяв він терором і конспірацією. Каганович «винищує українську комуністичну інтелігенцію», «розправляється із селянством»; «де треба було «ліквідувати», «розгромити», «знищити» – одним словом, де потрібний залізний «організатор розгрому», туди призначається Каганович»; «де б Каганович не появився, він всюди знаходив «шкідників», ліквідацію «вузьких місць» починав з ліквідації людей» (с. 607-616). Відомий російський письменник Володимир Солоухін у своїй праці «Читаючи Леніна» дивується: «Гаразд, нехай Леніним, большевиками керувала банальна ідея світового панування. Але чиє панування? Невже лише власне? Чи своєї групи? Але ж Леніну залишилося п’ять-шість років життя … Нехай Сталін панував ще тридцять років. Та хіба ж заради цього треба було випотрошувати народи, фізично знищуючи найкращу частину кожної нації, виморювати голодом, тримати у тюрмах і таборах, заганяти до колгоспів, позбавивши землі?..».

«Інтернаціоналістам» якраз і потрібно було періодично влаштовувати масове кровопускання, щоб підрізати під корінь генофонд насамперед українців, щоб згодом заселити «класово свідомими» «громадянинами світу» наші чорноземи «(тепер, до речі, вони це намагаються здійснювати через так званий ринок, стисло приватизацію землі і продаж-купівлю її; про це докладно пише В. Мазорчук у тижневику «Україна» (1994, ч. 15-20). Ясна річ, Солоухін побивається про своє, російське – нижче ми ще з’ясуємо роль у винищенні українців «старшого брата». Рацію він має в одному: Ленін – найзловісніша фігура XX століття, бо – зачинатель! Принагідно назвемо ще одного із вигаданим прізвищем – Гітлєра. Його страшенно обурювало те, що в Україні він бачив гарних дітей, людей без окулярів і т. п. Тому перед своїми підлеглими ставив завдання: «Ми жодним чином не зацікавлені у зростанні чисельності місцевого населення». Тому «доведеться вдаватися за допомогою до євреїв, щоб форсувати розвиток подій в цьому напрямку» (див.: «Знамя», 1993, ч. 2, с. 172). Як нацисти, послідовники большевиків, працювали у «цьому напрямку», знаємо з фактів масового терору окупантів і вивезення на каторжні роботи до Німеччини близько трьох мільйонів українців. Власне, руками Гітлєра ставилася мета знекровити інший генетично сильний народ в Європі – німців і змусити їх «американізуватися» (великою мірою це «інтернаціоналістам» вдалося, та ще й мають «навар»: психологічна вина німців перед світом і матеріальні побори). Але це, звичайно, тема окремої розмови.

У контексті дальшого розвитку подій, появи архівних матеріалів, можливості вільно свідчити очевидцям маємо можливість збагнути сокровенну суть того, чому Рузвельт після страхітливого голодомору 1932-1933 pp. в Україні визнав СССР, а Клінтон наприкінці 1994 р. «дав добро» Росії на розбійницький напад на Чеченію. Зішлемося ще на знаного у світі, теж з вигаданим прізвищем, Жана-Поля Сартра: «Щоб зберегти надію, ми повинні визнати очевидну вищість соціалістичного табору, незважаючи на його помилки, жахіття і злочини». Фантастично! Однак дякуємо космополітові Сартрові, який послідовно закликав створити «всесвітній уряд». Чий, якого штибу – ясно, як білий день. Чому дякуємо? Він мимоволі розкриває карти отієї вселенської гри різними варіантами і підходами, ошуканства народів, заплутування слідів – гри, мета котрої чітка: запанувати над світом і нав’язати йому матеріалізм! Цікаві факти з цього приводу можемо знайти у книзі французького історика Франсуази Том «Кінець комунізму», яка вийшла у 1994 р. (газета «Вісті з України» у числі 5 за 1995 р. подає витяги з цієї праці).

А тепер відповімо на частину загального питання: чому саме Росію взяли як політичний, мілітарний, біологічний матеріал для розгульної кривавої завірюхи? Відповідь криється у історії Росії, психології кочівництва та експансії, азіятській ментальності, претензіях на місію «собирателя» і тому Подібних речах. Лєнін і усі інші «волоцюги історії» як символ большевицької ненависті до Бога цілком припасувалися до «виняткової жорстокості російського народу» (М. Горький). Росія упродовж століть жила поглинанням горизонту на основі ідеології агресивного й нігілістичного месіанізму. Багато європейців віддавна спостерегло те, про що говорив пізніше М. Чернишевський: «Нація жалюгідна, нація рабів, згори до низу – всі раби!». Брутальна сила імперії, гігантська машинерія брехні та демагогії, безоглядний терор – для Росії найхарактерніший стан. Оскільки ця тема вже доволі розпрацьована в українській історичній, політичній, соціологічній науці, в публіцистиці, обмежуся до кількох витягів з мало відомої загалові книги французького письменника і публіциста Астольфа де Кюстіна «Росія 1839 року»:

  • У народі – давке відчуття тривоги, в армії – неймовірне звірство, в адміністрації – терор, що поширюється навіть на тих, хто тероризує інших, у церкві – низькопоклонство і шовінізм, серед знаті – лицемірство й святенництво, серед нижчих класів – невігластво й крайні злидні. І для всіх і кожного – Сибір. Ось така ця країна, якою її зробила історія, природа чи Провидіння;
  • Милосердя вважається слабкістю у народу, вихованого тероризмом;
  • Лише крайнощами деспотизму можна пояснити пануючу тут моральну анархію. Там, де нема законної свободи, завжди є свобода беззаконня;
  • В Росії панує одна-єдина ідея – ідея війни, підживлювана вічним страхом;
  • Величезна втіха росіян – пияцтво; іншими словами – забуття. Нещасні люди!;
  • Росіяни … донині залишаються візантійськими греками – по-китайськи церемонно ввічливі, по-калмицьки – грубі…, по-жидівськи – хитрі, по-холопськи – пронирливі, … по-варварськи – жорстокі…
  • В російській церкві не вистачає того ж, чого не вистачає в цій країні повсюдно, – свободи, без якої відлітає дух життя і блякне світло розуму.

І ось сплав безтямного егоїзму, лицемірства, динамізму, аморальності одних з рабським духом, жорстокістю і дикістю других (не маю на увазі народів в цілому) – витворив потвору, що має ймення «гомо совєтікус». За таких умов, як хвалькувато заявив Зінов’єв, «Надзвичайна Комісія є красою і гордістю комуністичної партії». А в збірнику «Посмішка ЧЕКА» читаємо таку декларацію принципів:

Нет больше радости, нет лучших музык,
Как хруст ломаемых жизней и костей.
Вот отчего, когда томятся наши взоры,
И начинает буйно страсть в груди вскипать.
Черкнуть мне хочется на вашем приговоре
Одно бестрепетное: «К стенке! Расстрелять!».
(С. П. Мельгунов. Красный террор в России. 1918-1923. – М: 1990, с. 175).

Біймося людей, які взяли собі псевдонім «інтернаціоналісти». Два мутанти – шовіністичний держиморда і «радянський інтернаціоналіст» – завойовували та засівали залізом і кров’ю чужі землі. Тому, як стверджує Валерія Новодворська, «це прокляття буде з нами, росіянами, у вічності: не чути нічого, крім передсмертних криків горців, литовців, грузинів, молдаван, українців, поляків, кочівників Туркестану, сповнені ненавистю до нас …» А О. Солженіцин ставить питання кардинальним чином: «Наприкінці XX століття «російське питання» стоїть недвозначно: бути нашому народові, чи не бути?»

Як і кожний нарід на землі – російський має бути! Але він мусить вернутися на свої етнічні землі, зректися свого ганебного минулого, покаятися перед тими, кого він з допомогою «інтернаціоналістів» свідомо хотів спровадити зі світу, навчитися жити не за чужий рахунок і поводитися гідно. Згадується епізод, відтворений О. Солженіциним у повісті «Один день Івана Денисовича»: «Там, за столом, ще ложку не опустивши, хреститься молодий хлопець. Отже, українець західний, та ще й новачок. А росіяни – і якою рукою хреститися забули» (Александр Солженицын. Один день Ивана Денисовича. К.: 1991, с. 9).

Деколи один факт каже нам більше, ніж цілі томи списаного паперу. Світ темряви не міг стерпіти світу, який прагнув «рятувати духову рівновагу ума» (Андрей Шептицький. Твори аскетично-моральні. Львів: 1994, с. 9).

III

Вивчення історії не має бути тільки обов’язком пам’яті, але передовсім освітлення душі. Пам’ять черпає науку з учорашніх поразок. Нас не знищив розпач. Час розпаду, майже тектонічного зсуву минає. З’явилася надія. Вона відкриває шлях до визволення, відродження нації. Надія випливає з правди.

Перша правда, що її накреслює історія – не можна чинити зла; не можна брати на себе відповідальність за позбавлення життя будь-кого. 150 років тому Томас Карлейль писав: «Глупі люди вважають, що оскільки кара за злі діла не настає відразу, то тут на світі нема справедливості, а якщо є, то лише випадкова. Покарання за злу справу затримується іноді на декілька днів, іноді на декілька століть, але воно таке ж достовірне, як саме життя, неминуче, як смерть … У центрі світового водовороту все ще живе і говорить Бог. Бог справжній, як у давні часи. Велика душа світу справедлива» (Томас Карлейль. Теперь и прежде. М., 1994, с. 305).

Ми дочекалися об’яву Божої любові. Ті ж, які хотіли нас стерти з лиця землі, або поневолити, полишають історичну арену. На черзі – погибель тих, для яких Мамона – над усе. Епоха великого обману закінчується. Усе-таки ідея ненависті – підсудна, її теж буде притягнуто до відповідальності. Певна річ, це не знімає з нікого особистої відповідальності за особистий гріх. Так ось: оскільки ми маємо моральне право бути собою, мусимо задіяти власну гідність. Що це означає? Найперше – продовжити гідність нашої багатотисячолітньої історії, не плентатися за чужими ідеями, розрахунками, схемами. Згадавши себе, регенерацію почуття гідності, отже, й відповідальності за все, що діється на рідній землі, не почнемо з нуля. Згадаймо жертви Саліни – усі вони були кращими від нас, бо загинули, щоб жили ми; цього досить. Досить для того, щоб оцінити їх жертовність. Але цілком не досить, щоб усвідомити собі велич тих, хто утверджував національну гідність. Бо ж перш, ніж повсюдно запанує український дух, повинна з’явитися гідність. Буде жахливо, коли знову наш український поет з болем кидатиме нам в обличчя такі слова:

О, мерзенне поріддя степу,
Тьмяний виплоде скреслих рас,
Не здвигнув тебе дух Мазепи,
Не окрилив тебе Тарас.

Для кожного з нас народ український має стати Вітчизною. Ми різні, але ми державницький народ, який не повинен опускатися до прислужування нашим одвічним катам і продаватися «за шмат гнилої ковбаси». Ми й будемо різними (і слава Богові!), але перестаньмо привселюдно, на очах всього світу по-ослячому нав’язувати іншим своє, буває, куце розуміння речей. Ставлення до Вітчизни мусить виражатися одним словом – Служіння! Вітчизна – це спільнота обов’язків. Вона формує дух.

Далі. Не будьмо трісками, що їx несе течія. Діймо! Якщо кожний з нас наведе порядок довкола себе на відстані витягнутої руки і «гляне як хазяїн домовитий по своїй хаті», то дуже швидко вийдемо з підземелля на світ Божий і заживемо в достатку, порядку і в радості. Особливо це стосується інтелігенції, яка, на жаль, часто виявляла своє дезертирство, погрузнувши в пласкому матеріалізмі або в нікчемному зведенні рахунків одні з другими.

Ще одне. Нині ми не розмовляємо один з одним, ми – кричимо! Кожний лементує про своє. Тому ми небезпечні для самих себе. Той, хто кричить, спроможний лише знищувати і руйнувати. Саме таких «виловлює» ворог, щоб, маніпулюючи ними, паскудити нам на кожному кроці. Зречімся такої постави! Не занедбуймо, «що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру» (Мат., 23, 23).

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(2 голоси)

Також буде цікаво: