Коли більшість помиляється. Що робити із демократією? Найактуальніше Суспільство 

Коли більшість помиляється. Що робити із демократією?

Передвиборча президентська кампанія в США та несподівані для багатьох результати волевиявлення американців актуалізували дискусії про недоліки демократичного врядування. Не лише американського із його непрямими виборами першої особи держави, коли переможець здобуває майже на три мільйони голосів менше, аніж його розчарована конкурентка. А власне демократії як такої. Критики ставлять питання кардинально: чи може інклюзивна демократія із загальним виборчим правом бути не лише справедливою, а й ефективною? Або ще категоричніше: чи може досягнення повноліття бути достатньою умовою для отримання права голосу? Результати, яких досягають за допомогою демократичного процесу, розчаровують. Особливо останнім часом. Тому не всі погоджуються завершувати дискусії про недоліки всезагального волевиявлення знаменитою Черчіллевою фразою: «Демократія – найгірша форма правління, якщо не звертати уваги на решту».

Втома від виборів

На загальних виборах в Бразилії 2010 року найбільшу кількість голосів здобув клоун Тіріріка. Змагаючись за депутатське місце у нижній палаті Конґресу від штату Сан-Паулу, він, не знімаючи свого сценічного костюма паяца, не виголошував жодних програмних заяв. Натомість постійно торочив: «Чим займаються федеральні конґресмени? Насправді я не знаю. Але проголосуйте за мене – і я вам розкажу», «Гірше вже не буде – голосуйте за Тіріріку», «Якщо мене оберуть, я обіцяю допомогти усім бразильським сім’ям. Особливо моїй». Така, з дозволу сказати – передвиборча, риторика знайшла відгук – Франсіско Еверардо Олівейра Сілва (справжнє ім’я Тіріріки) став другим за популярністю серед електорату конґресменом за усю історію Бразилії.

2013 року головною сенсацією парламентських виборів в Італії став результат популістської і євроскептичної партії «Рух п’яти зірок», яка здобула понад 25 відсотків голосів. Її засновник і голова – Беппе Ґрілло – колишній естрадний комік і впливовий блоґер, якого в минулому судили за ненавмисне убивство і наклеп. Останнім на цей час успіхом «Руху» стало обрання мером Рима його представниці Вірджинії Раджі.

Якщо зважити на ці та чимало схожих прикладів, коли демократичні процедури дають зелене світло тим, хто мав би тішити невибагливу публіку під час перегляду комедійних серіалів чи «мильних опер» у прайм-тайм наприкінці робочого тижня, важко не погодитись із аргументами колишнього головного редактора авторитетного часопису «Foreign Policy» Мозеса Наіма, які він пропонує у своїй резонансній книжці «Кінець влади», констатуючи парадоксальний факт: «основа політичної влади повсюдно стає усе хиткішою, і більшість голосів уже не гарантує можливості ухвалювати рішення». Це відбувається завдяки тому, що світ стає демократичнішим, принаймні формально. Третя хвиля демократизації, початок якої за Самюелем Гантинґтоном, припав на 70-ті роки минулого сторіччя, допровадила до справжнього буму. За оцінками Freedom House, якщо станом на 1989 рік із 169 держав 69 відповідали критеріям демократичності, тобто проводили відкриті і регулярні вибори, то у 2011 році 117 держав із 193 можна було назвати вибірними демократіями. «Частка демократій збільшилась більш, ніж на половину усього за двадцять років», – підсумовує Наім, наголошуючи водночас, що основною тенденцією за останні п’ятдесят років стала набагато більша кількість виборів і референдумів.

У своїй книзі «Кінець влади»
У своїй книзі «Кінець влади», яка вийшла 2013 року, колишній головний редактор впливового видання Foreign Policy Мойзес Наім переконливо доводить, що надмірна демократизація шкодить ефективності державного управління. © moisesnaim.com

Електорат кличуть до дільниць набагато частіше, однак це не означає, що виборці приходять. Коли «свято демократії» стає рутиною, вони відповідають байдужістю. На тлі загальної індиферентності успіху досягають ті, кому вдається достукатись до усе більш вибагливої публіки. Ясна річ, ця вибагливість аж ніяк не пов’язана із політичними програмами. Як висловилась колишня віце-прем’єрка і екс-міністр закордонних справ Швеції Лена Х’єльм-Валлен, «людей набагато легше мобілізувати за допомогою питання, яке хвилює їх особисто, а не абстрактної партійної програми». Хіба що ця програма буде не абстрактною, а вельми ужитковою, як, до прикладу, в піратської партії Ісландії, яка на останніх парламентських виборах здобула третє місце і якій запропонували сформувати новий уряд. Серед її програмних ідей – радикальна реформа авторського права, максимальне залучення людей до прийняття політичних рішень (а це, звісно, означає збільшення кількості плебісцитів), а також легалізація наркотиків і порноґрафії.

Успіх таких «нетрадиційних» політичних рухів – вже не просто випадковість, а невпинна тенденція. «Сиріза» у Греції і «Подемос» в Іспанії, «AfD» (Альтернатива для Німеччини) та «UKIP» (Партія незалежності Об’єднаного Королівства) – усі ці партії, розташовані по різні боки традиційного політичного спектру, об’єднує епатажна риторика і бажання кинути виклик політичному істеблішменту, який нібито засидівся на своїх місцях і втратив леґітимність. Втома від виборів дає їм шанс на успіх. Адже в нових умовах бути маленькою, зінтеґрованою якоюсь екзотичною ідеєю партією вигідно. Допоки великі гравці «пожинають плоди» електоральної байдужості, втрачаючи підтримку, невеликі партії легко мобілізують свій активний електорат і потрапляють до парламенту. Або й впливають на доленосні для держав рішення, як це сталось у випадку UKIP і Брекзиту.

«Не треба недооцінювати сердитих виборців»
«Не треба недооцінювати сердитих виборців» – так звернулась до своїх читачів газета Los Angeles Times відразу після Брекзиту. На фото: лідер Партії незалежності Об’єднаного Корілівства Найджел Фарадж закликає британців голосувати за вихід з ЄС. Його почули

Нині, як би це дивно не звучало, бал править меншість, констатує Наім. Ісландська піратська партія – це одна із семи політичних сил, які потрапили до парламенту в країні із 300-тисячним населенням. Нічого тоді й дивуватись, що у результаті виборів 2009 року в Індії місця поділили 35 партій. Створення коаліцій за таких умов настільки примарне, що легше оголосити нові вибори, і тоді «політична центрифуга» (термін Наіма) набирає обертів, перемелюючи великих гравців і викидаючи на перші місця «чортів з табакерки». Тому деякі традиційні партії з огляду на те, що різноманітні меншини – це вдячна авдиторія і сумлінні виборці, бажають залучити їх на свій бік, залишаючи пасивну більшість на поталу різноманітним популістам. Утім, інколи така тактика не спрацьовує. Одна із причин поразки кандидатки від Демократичної партії на президентських виборах в США 2016 року полягала в тому, що, за словами авторитетного колумніста «The New York Times» Томаса Фрідмана, «Америка стає країною, в якій меншини перетворюються на більшість, і це загрожує почуттю єдності чималої кількості представників білого середнього класу, особливо тих, які живуть за межами космополітичних урбанізованих регіонів». Саме їхні відчуття бездомності й беззахисності уміло експлуатував Дональд Трамп.

Теза про занепад влади може прозвучати обнадійливо для усіх противників диктатури. Утім, це детально описане Наімом явище очевидно загрожує ефективності управління. Надмірна частота виборів, труднощі у формуванні коаліцій, скорочення терміну повноважень вибірних органів, посилення ролі марґінальних політичних гравців, яких приводять до влади малоосвічені, керовані емоціями (як правило, негативними) виборці – усе це очевидні «побічні ефекти» демократії. Чи означає кінець влади те, що вона зникає, немов вода у піску? Навряд чи. Дефіцит політичної влади заповнюють наддержавні фінансові гравці, які нав’язують обмеженим у своїх діях національним урядам власні правила. За словами Мозеса Наіма, «шкода, якої завдала європейська фінансова криза, – очевидний приклад того, що ринки цінних паперів і глобальні фінансові організації можуть диктувати умови урядам і, як було у випадку із Грецією, навіть відправляти їх у відставку, якщо вони перешкоджають економічним реформам, які потрібні для фінансових ринків». З іншого боку, неурядові організації тиснуть на владу зсередини. У багатьох випадках вони виконують корисну для суспільства функцію, проте, як висловився колишній президент Чилі Рікардо Лагос, «вузькість їхніх поглядів і труднощі, які їм доводиться долати, щоб досягнути результату, потрібного їхнім виборцям і спонсорам, заганяють їх у жорсткі рамки». Іншими словами, їхні цілі можуть конфліктувати з інтересами держави.

Інтернет як загроза демократії

Найпопулярнішою новиною у соцмережі Facebook за останні три місяці президентської кампанії у США було неправдиве повідомлення про те, що Папа Римський Франциск «шокував світ», підтримавши кандидатуру Трампа. Згідно із підрахунками BuzzFeed, саме цю псевдоновину найактивніше поширювали і коментували користувачі. Правдиві новини й репортажі авторитетних медій виявилися не такими популярними. Вочевидь, спокуса поширити фейкову новину про те, що Гілларі Клінтон, згідно із викриттями Wikileaks, причетна до продажу зброї ІДІЛ, виявилась більшою, аніж благородне бажання поділитись «банальною», однак скрупульозно дослідженою історією про корупційні зв’язки Дональда Трампа.

Ще 2005 року англомовний інтернет-простір сколихнув знаковий скандал. Анонімний автор Вікіпедії опублікував містифіковану статтю про відомого, покійного нині, американського журналіста Джона Сайґентолера, в якій йшлося про його причетність до убивства Джона Ф. Кеннеді. Стаття проіснувала у такому вигляді 132 дні, аж доки засновник онлайн-енциклопедії Джиммі Вейлз не вилучив її самотужки, запровадивши жорсткіші правила для оприлюднення контенту. Розповідаючи про цей інцидент у своїй колонці в «USA Today», Сайґентолер згадує настанови матері, яка пояснювала йому шкідливість розповсюдження пліток на прикладі пухової подушки. «Якщо я розірву її, – казала вона, – вітер рознесе пір’їни на всі чотири сторони, і я ніколи не зможу знову позбирати їх докупи. Саме так відбувається, коли ти поширюєш всіляку гидоту про людей». «Для мене ця подушка є найкращою метафорою Вікіпедії», – зауважує автор. Коли особу анонімного автора встановили, він зізнався, що не мав на меті завдати шкоди. Просто пожартував.

Незважаючи на запевнення засновника Facebook Марка Цукерберґа активніше боротись із поширенням неправдивої інформації, фейки цілком імовірно й надалі циркулюватимуть всесвітньою павутиною, бо вони справді нагадують пір’їнки, які м’яко лягають на різноманітні стереотипи й упередження. Дізнатись «новину», яка відповідає вашим передбаченням чи навіть страхам, приємніше, бо вона не порушує усталеної картини світу і не змушує відчувати мук зміни орієнтирів. В умовах «епідемії безликості», коли плітки, образи і навіть погрози поширюються від імені хоч і доволі правдоподібних, але все ж цифрових двійників, створюють, кажучи словами сучасного класика, «нестерпну легкість» інтернет-буття.

Під час передвиборчих баталій у США боролись не лише особистості Трампа й Клінтон, але і їхні твіттер-аватари, над якими працювали, ясна річ, не лише обоє кандидатів, але і їхні радники із соціальних комунікацій. Відповідно до одного із досліджень, на час переходу кампанії у вирішальну фазу Трамп обійшов Клінтон за кількістю підписників і залученістю авдиторії. Відомий французький автор Ґі Сорман вже після звитяги республіканця висловився на сторінках іспанського видання ABC доволі категорично: «Історики зауважили, що без радіо Гітлер не переміг би; без Twitter’а Трампа не існувало б. Трамп не є Гітлером, тому що нинішнє американське суспільство не подібне на німецьке суспільство 1930-х років. Я лише хочу зазначити, що популізм нас непокоїть, але ми не звертаємо належної уваги на технології комунікацій, які дозволяють йому процвітати. Якщо ми хочемо захистити демократію, то мусимо встановити правила гри для соціальних мереж».

Знаменитий запис у Твіттері Гілларі Клінтон
Знаменитий запис у Твіттері Гілларі Клінтон адресований Дональдові Трампу, який перед цим жорстко висміяв рішення Барака Обами підтримати її кандидатуру на пост президента США. Сьогодні, коли результат виборів відомий, ці слова набувають додаткового сенсу

Було б надто наївно вважати Інтернет інструментом демократії, як це роблять кібероптимісти. Ним користають різні люди для різних цілей: одні – для організації спрямованих проти репресивного уряду мітингів, інші – для вербування новобранців в армію ІДІЛ. Тому слід пам’ятати про «темний бік інтернет-свободи», як це назвав відомий білоруський дослідник, що живе в США, Євгеній Морозов у своїй відомій книжці «Інтернет як ілюзія». У ній він, зокрема, критикує наївних і недалекоглядних західних політиків, в тому числі й тодішню держсекретарку США Гілларі Клінтон, які побачили в іранських протестах 2009 року визвольну силу Твіттера, хоча їхня реакція була радше бездумною популяризацією соцмереж, аніж реальною допомогою протестувальникам, радше самозамилуванням, аніж розумінням реальних, зумовлених культурою і місцевими умовами механізмів протесту. «Якщо у лісі впало дерево, а свідки описали цей випадок у Твіттері, це не означає, що причиною падіння дерева були записи в блогах», – іронізує стосовно цього Морозов, додаючи у цьому ж стилі, що найбільш популярні запити в інтернет-пошуковиках – не «що таке демократія» і «захист прав людини», а «що таке любов» і «як схуднути».

Влада некомпетентних

Критика демократії супроводжує цю форму правління відтоді, відколи для голосування використовували не паперові чи тим паче електронні бюлетені, а чорні і білі камінці.

У Платоновому діалозі «Держава» Сократ вдається до порівняння: він описує корабель на чолі із короткозорим і глухуватим керманичем, який не надто багато знає про мореплавство. Команда судна постійно тисне на капітана, адже кожен моряк вважає, що може зайняти його місце, хоча жоден із них не вивчав корабельної справи. Щобільше, вони стверджують, що вивчення навігації – це марнування часу, а кожного, хто перечить їм, готові викинути за борт. Досконалим стерничим вони називають того, хто потурає їхньому невігластву і готовий посприяти їм в захопленні влади. «Про справжнього керманича вони не мають зеленого поняття, навіть не підозрюють, що він повинен враховувати пори року, брати до уваги дні, а також небо і зорі, вітри й усе, що належить до його мистецтва, якщо він справді має намір займатися кораблекеруванням, незалежно від того, чи це узгоджується з чиєюсь волею, чи ні», – провадить далі Сократ, якого скарають на смерть через розбещення молодих умів і богохульство. Це станеться цілком демократично: 501 суддю, які слухали аргументи обвинувачів і захисту, обрали сліпим жеребом, і вони, проголосувавши, з невеликою перевагою визнали його винним. Цікаво, що суд відбувався в Афінах, які скинули тягар виснажливої війни із Спартою і звільнились від влади «тридцяти тиранів». Відтак, Сократові сумніви й думки виявились загрозливішими для відновленої демократії, аніж для деспотичних режимів.

Основний аргумент Сократа чинний досі: демократія наділяє владою тих, хто не має здібностей до державного управління. Виборці голосують за людей, яких вони зовсім не знають, а тому покладаються не на раціональні аргументи, а на емоційне враження, яке справляє кандидат. У цьому ж виявляється шкідлива дія громадської думки – кандидат має сподобатись, а не продемонструвати свої здібності кермування кораблем. 26 серпня 1960 року відбулись перші в історії США телевізійні дебати кандидатів у президенти, на яких зійшлись сенатор від Массачусетсу Джон Кеннеді та віце-президент Ричард Ніксон. Як стверджують дослідники, ця подія мала епохальний вплив на політику. Відтоді телевізійна картинка стала заледве не визначальним фактором успіху політика. Після нещодавньої госпіталізації зблідлий Ніксон виглядав хворобливо, тимчасом як Кеннеді випромінював спокій і впевненість. Ті, хто слухав дебати по радіо, віддали перемогу Ніксонові, ті, хто стежив за телетрансляцією, – Кеннеді. Однак слухачів виявилось менше, ніж глядачів. Риторика поступилась візуалізації. Багато хто стверджував, що саме того вечора Кеннеді виграв вибори.

1960 року відбулись перші в історії США телевізійні дебати
1960 року відбулись перші в історії США телевізійні дебати. Радіослухачі віддали перевагу Ричардові Ніксону, глядачі – Джону Кеннеді. Останніх виявилось більше, тому Кеннеді переміг. © triviapeople.com

Ідеальна держава згідно з уявою давніх греків, прабатьків демократії, – це невелике територіальне утворення, за розмірами не більше, ніж сучасний Ліхтенштайн; щоб оглянути його, досить піднятись на міський пагорб. Його мешканці мали б знати один одного в обличчя. Платон навіть підрахував, що в такій державі мало б жити 5040 сімей. З історії ми, однак, знаємо, що невеличкий розмір грецьких полісів не рятував їхньої демократії від виродження у демагогію і тиранію.

Від демократії до епістократії

Американський політичний філософ Джейсон Бреннан у своїй резонансній книжці із геть неполіткоректною назвою «Проти демократії» пропонує замінити останню на епістократію, владу знання, фактично втіливши у життя знамениту беконівську фразу. Аргументація автора не позбавлена здорового глузду: загальне виборче право перетворює виборців на пасивних споживачів, не здатних опиратись демагогічним маніпуляціям. Щобільше, лише галаслива риторика і комічні викрутаси можуть спонукати дезорієнтованих і малоосвічених людей прийти на дільниці, щоб зробити свій вибір, базований, однак, не на логічних роздумах чи здоровому глузді, а на почуттях образи й покинутості. Як зазначає Бреннан, «під час загальних виборів чи референдуму свідомий виборець має не більше шансів вплинути на результат, ніж виграти в лотерею». Якщо цінність індивідуального волевиявлення зменшується, це призводить до розчарування і збайдужіння – виборець не знаходить мотивації, щоб займатись політичною самоосвітою. А розчарування – це не найкраща підстава для участі у політичному процесі. У своїй попередній книжці «Етика голосування» Бреннан пропонує засмученим писати вірші, а не йти на виборчі дільниці.

Американський науковець Джейсон Бреннан
Американський науковець Джейсон Бреннан у своїй книзі «Проти демократії» закликає відмовитись від загального виборчого права на користь епістократії – влади розумних і політично освічених. Чи не є це просто спробою замінити одну утопію іншою? © washingtonpost.com

Для того, щоб вилікувати очевидну епідемію політичного популізму, автор пропонує відмовитись від поетичних дифірамбів на адресу демократії. Якщо управління державою і можна назвати мистецтвом, то це мистецтво, за його словами, суто ремісниче, а не образотворче. Яка практична користь від того, що голосувати може кожен? Жодної, окрім символічної, – відповідає Бреннан, додаючи, що в західних демократіях загальне виборче право розглядають як метафоричний знак гідності і рівності. І в такий спосіб перетворюють політичну систему, якою мали б керувати хороші адміністратори, на поему, яку втілюють у життя клоуни і шарлатани із непогано «підвішеним» язиком. Уряди схожі на молотки, а не на вірші, – формулює Бреннан, теж, до речі, вдаючись до метафори. Відтак, на державне управління слід дивитись інструментально: вибирати тих, хто краще забиває цвяхи, а не тих, хто лише красномовно обіцяє це робити.

Джейсон Бреннан пропонує розглянути кілька епістократичних рецептів, які мають допомогти із вибором кращого молотка: обмежити виборче право і дозволити голосувати тільки тим, хто пройде тестування на базові політичні знання; або, не скасовуючи можливості голосувати всім, надати тим, хто доведе свою політичну компетентність, додаткові голоси; запровадити епістократичний орган, створений із експертів і радників, який би мав право ветувати прийняті демократично рішення, однак сумнівні чи загрозливі з професійного погляду. Питання про те, хто ж обиратиме чи призначатиме епістократів або хто встановлюватиме критерії визначення політичної компетентності, залишається відкритим. Бреннан лише зазначає, що не вважає парадоксом те, що ці критерії можна встановлювати за допомогою демократичної процедури. Адже виборці, як правило, дуже добре знають, які якості і уміння повинен мати президент, але коли доходить до справи, то обирають чомусь не тих. Саме тут на допомогу мають прийти політично компетентні виборці, яких не вдасться обдурити популістичними обіцянками і апеляцією до емоцій.

Влада розумних

У Великій Британії випускник престижного університету (до прикладу, Оксфорду) міг голосувати двічі: у своїй alma mater і там, де він жив. Таку можливість скасували щойно 1950 року. У США ще 1855 року запровадили тести на грамотність для виборців, які мали «відсіювати» неосвічених. На практиці їх використовували, щоб виключити із демократичного процесу чорношкірих і жінок. Конгрес заборонив їх лише 1975 року.

Калеб Крейн, американський письменник і оглядач «The New Yorker», наводячи ці факти, нагадує, що під час останніх президентських виборів у США голоси тих, кого вважають найменш політично компетентними, – жінок і чорношкірих – протистояли, за словами автора, «найбільш відчайдушній демагогії, прикладів якої не знайти в новітній історії». Звісно, це можна вважати збігом обставин. Якщо так, тоді де гарантії, що політично освічені виборці не оберуть невігласа? Джейсон Бреннан визнає, що сподіватись бездоганного функціонування епістократичної системи не варто. Можливо, саме тому він відмовляється уточнити деталі її механізму. Вважати непомильними тих, хто складе тест на політичну грамотність, надто наївно. Рішення про інвазію в Ірак 2003 року чи про запровадження єдиної європейської валюти, нагадує Калеб Крейн, базувались на тонких і начебто продуманих розрахунках. Однак їхні наслідки виглядають вельми сумнівно, якщо не катастрофічно.

«Темним боком» раціонального управління може стати дегуманізована технократія. Хоч пан Бреннан і закликає не плутати епістократію із нею, утім його ключова метафора про «найкращий молоток» не надто цьому сприяє. Платонову ідею про владу мудреців вважав непрактичною ще Томас Гоббс, а фантастично-сатирична література від Джонатана Свіфта до Роберта Гайнлайна зображувала її не в найкращому світлі. У третій частині «Мандрів Ґуллівера» йдеться про летючий острів Лапута, на якому мешкає король зі своїми придворними. Піддані живуть на землі. Вони чекають, доки острів зупиниться над ними, щоб подати владі свої прохання за допомогою мотузок. Однак лапутянська еліта не надто ними переймається, адже її основне заняття – математика і музика, у решті справ вони виявляють себе як цілковиті нездари. Проте політикою і громадськими справами активно цікавляться. Коментуючи цей парадокс, Ґуллівер глузує: «Мабуть, вони гадають, ніби вміння керувати світом потребує не більше здібностей, ніж уміння поводитися з глобусом, бо в найбільшому колі стільки ж градусів, як і в найменшому». Висміюючи тогочасне Лондонське королівське товариство за його абсурдне прожектерство, Свіфт пропонує чудовий образ для усіх антиелітарних (anti-establishment) рухів – від грецької «Сірізи» до Дональда Трампа, – які критикують політиків за їхню відірваність від суспільства і досягають небаченого досі успіху.

Летючий острів Лапута
Летючий острів Лапута у третій частині «Мандрів Ґуллівера» Джонатана Свіфта – це актуальний донині символ відірваності влади від суспільства

Будь-яка експертність обмежує світогляд і призводить до упередженості. Для політика, який зобов’язаний перейматись інтересами спільноти, це може бути надто небезпечним. Слід змиритись із тим, що неодмінною складовою політичної компетентності є не лише спеціальні знання, але й здоровий глузд. Німецький психіатр Манфред Лютц, міркуючи про обмеженість наукового світогляду, висловлюється так: «Ніщо не підтверджує припущення, що дослідник мозку, який саме інтенсивно займається експериментами над мишами, знає краще, ніж мудра бабуся, що є добром, а що злом».

Свого часу в Британській імперії лондонським лікарям дозволили примусово стригти дівчаток із бідних родин, аби уникнути розповсюдження вошей. Ґілберт Честертон відгукнувся на це рішення гнівним есеєм: «Ніхто не здогадався, що воші в нетрях свідчать проти нетрів, а не проти волосся. Тільки вічними установами – такими, як волосся, – ми можемо перевіряти установи тимчасові, такі, як імперії». Удосконалення демократії через «відстригання» некомпетентних виборців до болю нагадує цю начебто й раціональну ініціативу.

Як подолати кризу демократії?

Один із найвідоміших сучасних мислителів, канадський філософ Чарлз Тейлор у своїй класичній книжці «Етика автентичності» стверджує, що основна загроза для демократії полягає не у деспотичному контролі, а у фрагментації, процесі, під час якого «люди дедалі меншою мірою здатні формувати спільну мету і втілювати її. Фрагментація виникає, коли люди починають бачити себе у дедалі атомістичніший спосіб, інакше кажучи, дедалі менше прив’язаними до своїх співгромадян у спільних проектах і устремліннях».

У своїй нещодавні лекції, прочитаній ще до того, як результат виборів у США став відомий, він конкретизував свою тезу, зауваживши, що під час демократичних криз виборці й далі ходитимуть до дільниць, щоб віддати свій голос, однак робитимуть це або за звичкою, або через почуття гніву, озлоблення, іронії чи розпачу. Такі голосування будуть, за словами Тейлора, «деклараціями зневіри», які відкриватимуть шлях тим, хто використовуватиме демократичні процедури для самозбагачення або для наступу на свободу. «Цілком можливо жити як «чужинець» (resident alien) в демократичній країні, ходити на роботу і дбати про свою сім’ю, не отримуючи «заряду» від демократичного процесу. Але щось має трапитись, щоб це змінилось. Відчуття того, що я щасливий, живучи в цьому суспільстві, або геть розчарований; що я відчуваю повноту життя або повністю позбавлений цього досвіду. Саме ці відчуття є ознаками того, що етика демократії торкається мене», – наголошує мислитель.

Для Джейсона Бреннана чи будь-кого іншого, хто вважає, що демократія – це не більше, ніж інструмент чи процедура, ці слова звучатимуть надто поетично. Але говорячи про демократію, обійтись без високого стилю важко. Адже маємо справу із фантазією загальної участі, з ідеалом, який постійно маячить на горизонті, але постійно зникає, щойно ми до нього наближаємось. Якщо демократія настільки невловима, то чи не варто відкинути її взагалі? Однак з ідеалом не може бути по-іншому. Якщо це ідеал, а не утопія. Французький філософ Кристоф Паяр, міркуючи про проект «вічного миру» Іммануїла Канта, пропонує розрізняти утопізм та ідеалізм. Якщо утопізм – це абсурдна позиція, що стверджує можливість реалізації недосяжного, то ідеалізм, навпаки, існує лише як регулятор теоретичної і практичної діяльності. За словами Паяра, «заздалегідь знаючи, що він не зможе досягнути цього ідеалу, розум має поводити себе так, нібито він може досягнути ідеалу, послідовно наближаючись до нього. Стабілізаційний ідеал орієнтує думку і дію. Ідеал – це асимптота розуму». Вочевидь, цей шлях поступового наближення до ідеалу не може бути прямим і обходитись без кроків назад.

Виголошуючи промову з нагоди десятиріччя проголошення Чехословацької незалежності 28 жовтня 1928 року, її перший президент, політик-філософ Томаш Масарик говорив, що побудова справді демократичної держави – це справа великої віри – віри у право і справедливість, віри в історичну місію, віри в майбутнє. Демократії, як і земного раю, ніколи не вдасться досягнути, однак земний рай «існує в нас як добра воля, спільне служіння, прагнення справедливості і, понад усе, активна любов до співгромадян і усіх людей доброї волі». Для Масарика демократичне врядування – це політична реалізація євангельської заповіді любові до ближнього. Чарлз Тейлор, мабуть, із цим погодився б. Він виховувався в релігійній атмосфері, яка поєднувала католицьку й англіканську традиції, тому цілком закономірно розглядає демократію теологічно. На відміну від соціологів, економістів, політологів, які кваліфікують людей як «раціональних акторів», які у своїх вчинках керуються пошуком максимальної вигоди, Тейлор розглядає персональне буття у термінах пошуку сенсу. Демократія працюватиме тоді, коли кожен виборець бачитиме у ній значущість для себе, а не просто ритуальний акт вкидання бюлетеня в урну чи пасивне спостерігання за теледебатами.

Перший президент Чехословаччини Томаш Масарик
«Побудова справді демократичної держави – це справа великої віри», – говорив у своїй промові перший президент Чехословаччини Томаш Масарик. © ceskapozice.cz

Як і Масарик, Тейлор має практичний політичний досвід. Щоправда усі свої вибори він програв, одного разу – П’єрові Трюдо, який згодом став прем’єр-міністром. Відтак його поради щодо того, як наповнити демократію сенсом, звучать доволі конкретно. Одна з його ідей – повернути політичний процес із великих міст, із столиці в провінцію, маленькі міста і села, мешканці яких, втрачаючи роботу і віру в себе, відчувають себе покинутими. Для них поняття «демократія» – надто ефемерне, адже досвід їхньої політичної участі зводиться до перегляду телевізора чи, у кращому випадку, читання інтернет-публікацій чи соцмереж. Вони не мають відчуття причетності до спільної долі своєї країни, а їхні політичні рішення базуються не на первинному досвіді, не на тому, що вони бачать навколо себе, а на тому, що показує мерехтливий екран.

Вийшовши за межі столиці та екранів телевізорів і комп’ютерів, ми наближатимемось до справжньої демократії. «Політичне життя, зосереджене в місцевих школах, міських і сільських радах, волонтерських організаціях і церквах; родинні вечері, коли члени сім’ї, не приклеєні до своїх телефонів, розмовляють про політику, історію, віру, про загальнодержавні й локальні справи, коли вони постійно відчувають свою причетність до чогось», – так ідилічно зображує політичний процес по-тейлорівськи автор «The New Yorker» Джошуа Ротман. Справді, демократія має шанс там, де люди не розівчились розмовляти одне з одним, без галасу і шаленства, без гніву й упереджень, обличчям до обличчя.

  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(16 голосів)

Також буде цікаво: