По-людськи Дайджести 

По-людськи

press-logoЖурнал «Press». Червень, 2011.

Розмова зі Світланою Алексієвич, білоруською репортеркою. Розмовляє Маріуш Ковальчик (переклад Йосипа Лося).


ПОТЕНЦІАЛ ДУМКИ

«Кожен таїть у собі якийсь геніальний текст: хто дві сторінки, а хто – дві думки. Потрібно віднайти цей текст у людині, а потім його видобути».

Світлана Алексієвич


Питання: Книгу про кохання пані пише вже кільканадцять років. І ще досі не закінчила. Про війни написала пані вже три. Невже про війну писати легше?

Відповідь: Мені загалом важко дається писання. Над кожною книгою працюю 5-7 років. Кохання чи війна – це великі теми. Людина висловлюється щиро лише перед смертю і будучи закоханою. Але справа полягає не в тому, що про кохання мені важче писати. Річ у тім, що від тридцяти років працюю над історією «червоної цивілізації». Написала я про це чотири книжки, закінчую п’яту. Розумію, що мушу наразі відкласти книжку про кохання, і закінчити історію «червоної людини». Бо за 3-4 роки це вже не можна буде зробити. Покоління, яке пам’ятає комуністичні часи, відійде, а наступному поколінню спогади зблякнуть.

Питання: Розмовляє пані головним чином з жінками. Спогади чоловіків про війну не показали усієї правди про неї?

Відповідь: Не без причини Всемогутній створив жінку і чоловіка – це два різні світи, два різні способи бачення. Оповідання чоловіків про війну не були повними. Я народилася у селі, у родині вчителів. Це було післявоєнне село, 50-і роки. Там майже не було чоловіків. Із дитинства пам’ятаю лише свого батька і кілька старих. І пам’ятаю безкінечні оповіді жінок про смерть, яких я не знаходила у книжках. Пам’ятаю, як плакала, коли жінки, що сиділи на лавках перед будинком чи на сільських урочистостях, розповідали про війну, і їхні розповіді впливали на мене, а описи у книжках – ні.

Питання: Бо розповіді чоловіків не викликали сліз?

Відповідь: Для чоловіків важливою була похвала, бравурність. «Ми пішли і знищили їх» – розповідали. Вихвалялися. Чоловіки з дитинства готові до того, що, можливо, колись муситимуть захищати вітчизну. Сьогодні це менше хлопцям доводять, однак колись чоловічі мізки формувалися саме через таке виховання. Жінки не були готові піти на війну – вони мали народжувати життя.

Питання: Але героїні ваших книжок самі зголошувалися йти на війну…

Відповідь: Моє покоління знає лише цю тріскотливу версію комунізму. Але покоління мого батька жило тоді, коли ця ідея була молодою і сильною. Тема концтаборів приховувалася. Був ентузіазм. Молоді люди справді вірили в ті ідеї. І не ототожнюймо цього з нашим теперішнім ставленням до комунізму із з тим, що сьогодні про нього знаємо. Тоді люди вірили в ті ідеї, і тому всі жінки, із якими я розмовляла, самі зголосилися іти на війну. Сталін не видавав наказу, що жінки мають іти воювати.

Також треба пам’ятати, у яких обставинах усе це відбувалося. Це була тотальна катастрофа: за перші місяці війни до полону потрапили 4 мільйони радянських воїнів. Були знищені майже всі аеродроми, німці окупували величезні простори, швидко дійшли аж до Москви і Сталінграда. І тому жінки зголошувалися на фронт. Військо на них зовсім не чекало. Бо що означає взяти людину до війська? Треба її одягнути, взути. Однак тоталітарна держава не мала наміру пристосувати свою армію до потреб жінок. Жінці треба дати взуття іншого розміру, натомість вони мусили ходити у тих великих кирзових чоботах. Жінок слід було і стригти по- іншому, знайти інших перукарів, а їх стригли, як чоловіків, лише гривки залишали. Вони ходили в чоловічих трусах і потім розповідали, що найстрашнішим було ходити п’ять років поспіль у чоловічих кальсонах. Жінкам потрібні тампони або принаймні вата, а цього не вистачало навіть для поранених. Однак таким був вибір цих жінок.

Питання: Польський електронний словник у комп’ютері підкреслює слово «артилеристи» як помилку. А пані їздила по Радянському Союзу і розмовляла з сотнями жінок, що були снайперами, пілотами, танкістами й артилеристами. Така рівноправність – це російський чи комуністичний феномен?

Відповідь: Сьогодні ми сказали б, що це феміністичний феномен. Радянська влада запровадила рівноправність жінок. Після війни все це діяло, звичайно, лише на рівні декларації, бо чоловіки швидко спрямували жінок на кухню. Однак перед війною вже існували гасла на кшталт: «Жінки на трактори». У війську теж мала існувати рівноправність. Жінкам не дозволяли служити тільки у морському флоті. Чоловіки вважали, що жінки на кораблі призводять до нещастя.

Питання: Ті комуністи були прогресивними.

Відповідь: Соціалізм пропонував альтернативну версію цивілізації. Більшовики проголошували гасло: «Залізною рукою запровадимо людство до щастя». Все це закінчилося морем крові. Однак, якби не всі ті ідеї, Радянському Союзові не вдалося б дати опір гітлерівцям. Насправді між собою боролися два фашизми. Тільки сталінський фашизм про людину дбав ще менше. Мій батько розповідав мені, що, коли добиралися до німецьких окопів, не могли надивувалися, скільки там було добра. Німці мали навіть каву в термосах. А в радянському війську – лише каша і білизна, яку не змінювали місяцями. Виграв значно суворіший фашизм. Інша справа, що надто мало цінувалося людське життя, і це викликає в мене протест. Але самі люди викликають у мене захоплення.

Питання: Як пані знаходила героїнь своїх книжок і контактувала з ними?

Відповідь: Через Союз ветеранів, який мав список цих жінок. Коли вже познайомилася з ними, вони інформували мене про інших. Також зустрічалася з ними на щорічних Днях Перемоги 9 травня, коли вони приїжджають до більших міст.

Питання: В одному з інтерв’ю пані сказала, що на Заході так відкрито, як на Сході, люди розмовляють лише в психоаналітика. Це, напевно, допомагало у праці?

Відповідь: Якби не це, мені не вдалося б опанувати цей жанр. Моє вухо звикло з дитинства до цих щирих розповідей. Наприклад, якось 9 травня я прибула до Москви. Ветеранів розселили у великих готелях. Входиш до першої-ліпшої кімнати, а там сидять жінки і чоловіки. Одразу сідають за стіл і починають розповідати. А розмови про страждання – це традиція в Росії. Але на маргінесі: уже минає.

Питання: Однак героїні не відразу розповідали, як вони страждали в чоловічих трусах, або як тішилися, споглядаючи знищення німців?

Відповідь: Але це вже праця журналіста. Приходить пан до людини, вихованої в тоталітарній системі. Із одного боку, він має своє приватне життя, а з другого – знає канони, яким повинен підпорядковуватися. І починає: «Ми, радянські жінки…» А чоловіки хотіли їм допомагати, підказуючи, що мають говорити, або просто розвідати самі хотіли. Я тоді казала, що прийшла до дружини. А вони: « Що вона може вам розповісти, що вона там бачила…». Самі жінки теж довго розповідали лише те, що прочитали в газетах. Мені знадобилося багато часу, аби позбутися цих банальностей.

Питання: Як пані це вдалося?

Відповідь: По-людськи. Завжди намагаюся розмовляти з іншою людиною як із приятелем. От розмовляєш тривалий час із такою жінкою – і раптом вона починає говорити, як живе її донька, як почуваються приятельки. Я прагнула рівно ж про війну поговорити як про життя. Журналіста має цікавити сама людина, не можна її трактувати лише як джерело інформації. Не хотіла я переказувати сухі факти: які окопи були здобуті або коли відбулася якась битва. Цікаво, що людина тоді відчувала, як давала собі раду, як ті жінки після пережитого могли виховувати дітей, хоча бачили переважно страшні речі. Під час однієї битви гинуло 500-700 людей.

Коли я писала книжку про Чорнобиль, поїхала з англійськими журналістами до села на його околицях, із якого люди не хотіли виїжджати. Місцеві запросили нас до столу, а там, як відомо, заражений хліб, заражена вода. Деякі журналісти дістали зі своїх сумок канапки. Бачу, що це вже кінець розмови з місцевими людьми. Тому сідаю і їм те саме, що й вони. Не кажу, що я добре вчинила, що це було відповідально. Я мала маленьку дитинку, старших родичів, яким була потрібна. Але я не могла вчинити інакше. Чи слід було витягнути свої канапки, а потім просити цих людей: «Будь ласка, розкажіть про те, як ви поховали донечку»?

Питання: Пані навіть плаче разом зі своїми співрозмовниками. Чи таке емоційне ототожнення з тими, про кого пишемо, не впливає на об’єктивізм репортера?

Відповідь: Мені не подобаються постійні розмови про об’єктивізм. Розмовляю з американським репортером, який написав книжку про війну в Іраку, і він мені каже, що намагався зберегти об’єктивізм! Уявила на мить, як на битву під Сталінградом приїжджає закордонний журналіст і намагається зберегти об’єктивізм. Важко не бути ані на боці добра, ані на боці зла, важко залишитися лише інформатором. Цей американський журналіст пояснив мені, що через байдужість Сполучені Штати програли війну у В’єтнамі, що цю війну програли через лівих журналістів. І тепер завданням журналіста має бути розповідь про якусь об’єктивну правду. Я так не можу. Я плакала разом із моїми героїнями, які розповідали мені про війну, плакала в Афганістані, коли бачила безсенсовність того, що там відбувалося. Треба писати чесно, справедливо, а не об’єктивно.

Питання: У Вашій книжці жінки розповідають, що після війни не признавалися до того, що були на фронті. Боялися, що не знайдуть собі чоловіка. Їх засуджували за те, що пішли на війну, аби забавлятися з чужими чоловіками. Про це у Вашій книжці мало фактів.

Відповідь: Пан питає про секс. Дещо про це говорять. Наприклад, одна жінка розповіла, що під час битви не було так страшно, як після битви.

Питання: Сьогодні ми знаємо, що деякі офіцери мали цілі гареми коханок, яких називали фронтово-польовими дружинами.

Відповідь: Одна жінка розповідала, що пішла з одним, хоч і не кохала його. Зробила це лише для того, щоб інші дали їй спокій.

Питання: Але пані не акцентувала на цій темі?

Відповідь: Розмовляти з ними про це найважче. Це було інше покоління. Зобов’язувало табу щодо сексу. В інших книжках, у подібних ситуаціях, я переконувала, що зміню ім’я героїні, бо яке має значення, чи є вона Петрівна, чи Іванівна. Тоді люди починали розповідати. А коли не хотіли згадувати, я не змушувала їх.

Питання: Можливо, у випадку, коли траплялися подібні ситуації, слід було порозмовляти з чоловіками? Може, вони розказали би більше?

Відповідь: Ні, я намагалася, теж не хотіли говорити.

Питання: Ваш учитель, білоруський письменник Алєсь Адамовіч, по-різному називав те, що пані робить, наприклад: повістю-свідченням або хорально-епічною прозою. Чи ви й надалі відчуваєте себе журналісткою?

Відповідь: Збираю матеріали як журналіст, але працюю над ними як літераторка. Те, що роблю, називаю оповіддю голосів. Кожен носить у собі якийсь геніальний текст. Один має в собі дві сторінки такого тексту, інший – дві думки. Цей текст треба у людині пошукати, а потім видобути його. Причому я не використовую чистий документ. Я займаюся історією, почуттям і тим, що люди запам’ятовують.

Питання: Матеріали до книжки про жінок на війні пані збирала на перетині 70-х і 80-х років, коли Брежнєв прикручував гайки, а Другу світову війну продовжували сприймати як героїзм. Керівники газети «Нєман», у якій пані працювала, напевно розуміли, що ніхто цього не надрукує?

Відповідь: Я тоді навіть не думала, чи хтось це надрукує, чи ні. Мене просто дуже цікавила ця тематика. Розмови про смерть у селі, де майже не було чоловіків, були моєю травмою з дитинства. Я хотіла це зрозуміти. Щоправда, закінчила я факультет журналістики і працювала в газеті, але вже тоді праця у пресі не була надто цікавою.

Питання: У часи комунізму треба було згинати шию або навіть дозволити зламати собі хребет. А пані вибрала цю роботу.

Відповідь: Так. Звичайно, так. Мого батька звільнили з редакції великої газети, бо їм не сподобалося, із ким він одружився. Тому він поїхав у село, де вчителював, і таким чином закінчилася його кар’єра журналіста. Лише я зі своїми нахилами до гуманітарних наук не мала багато інших можливостей для вибору. Проблеми почалися вже під час навчання. Моє наукове дослідження здобуло перше місце у Радянському Союзі. Як нагороду я мала відвідати місця за кордоном, пов’язані з Лєніним. Однак мене не випустили за кордон, бо не сподобалася їм моя характеристика. У ній було написано, що я постійно задаю дисидентські питання. Після навчання не дозволили мені працювати у великій газеті, натомість відправили мене до малої редакції. Тоді замислювалася, чи не обрати фах учительки, але почалися зміни, настали часи Горбачова, і я отримала місце у великій «Сєльськой газете», а потім у місячнику «Нєман».

Питання: З якого вас після видання у 1985 році «У войны не женское лицо» звільнено? І звинуватили у спотворенні героїчного образу радянської жінки?

Відповідь: Говорили, що якщо видаватимуть такі книжки, то в разі потреби ніхто не схоче йти на війну. А коли ця книжка вже вийшла друком, на хвилі перебудови Горбачова, у рамках визнання за мільйонний наклад мене відзначили. Натомість у Білорусії звільнили з роботи.

Усе це непорозуміння звідтіля, що в Москві вже почалися серйозні зміни, але вони ще не дійшли до провінції. Пізніше в Білорусі пострадянське життя закінчилося тоталітарним режимом. За роман «У войны не женское лицо» мене звільнили з роботи, а за «Цинковых мальчиков» – судили.

Питання: Книжка про жінок на війні розійшлася у колишньому Радянському Союзі двома мільйонами примірників. Люди хотіли знати правду – відмінну від тієї офіційної інформації, що нею впродовж років їх годували.

Відповідь: У якусь мить людям захотілося правди. Однак виявилося, що наскільки такої книжки вони потребували, настільки її не потребували жінки, які були героїнями цієї книжки, зовсім ні. Їхня перша реакція – обурення. Говорили: «Мене син перестане шанувати. Що він про мене подумає, коли прочитає про якісь майтки». Я не переконала їх, переконали їх читачі – коли про книжку почали писати, коли з’явилися театральні спектаклі. Тоді повірили, що те, про що розповідали, є важливим.

Тому я вважаю, що завданням журналіста є показ того, чого ніхто ще не показав. У цьому полягає праця репортера, інакше немає сенсу сідати за писання. Треба показувати справу так, як ще ніхто її не показав, а не повторювати банальні речі, розповсюджені сотнями людей, зокрема найкращими журналістами. Водночас і репортерові не слід сподіватися, що його герої полегшать йому роботу.

Питання: Рік тому, на День Перемоги, я був у Росії. Бачив, як діти підбігають до ветеранів і дякують їм за свободу. Вас це вже не хвилює?

Відповідь: Звичайно, що цим людям треба віддати все, що їм належить. Моя книга теж є сплатою боргу щодо них. Однак доходить до крайнощів. Цього року 9 травня я побачила світлину в Інтернеті, як ветерани стоять у школі, а перед ними увесь клас учнів на колінах. Поруч друга світлина зі Львова, як міліція не допускає ветеранів до місця, у якому хочуть покласти квіти. В одному місці рабське відчуття, у другому – авантюра. Одне і друге лякає…

Я пишаюся своїм батьком, який пішов на фронт, коли був на другому курсі факультету журналістики, і воював до кінця війни. Водночас мені дуже близькі слова, які він сказав перед смертю своєму приятелеві: «Ці всі наші нагороди й ордени після нашої смерті треба віддати не до музею, а до церкви, бо опріч усього – «ми вбивали». Ось так десятиліття після війни треба говорити про неї: це було падінням, упослідженням людства.

Питання: Поговоримо ще про жінок. Коли буваю в Росії і дивлюся, як там жінки дбають, щоб їх чоловіки пообідали вчасно й сито, як вранці виймають з шафи одяг і кладуть їм на столі, щоб не турбувалися, – то замислююся, чи це не відгомін того, що після війни в Росії бракувало чоловіків?

Відповідь: Завжди так було, що чоловік є найважливішим, за царських часів також. Війна могла це тільки загострити. Якось я поїхала із закордонним журналістом до станиці після Ростова -на-Дону. Ми мешкали в приватному готелі. Власниця принесла нам сніданок. Для мене це звична річ: якісь канапки, кава. А перед ним поставила ще яєчню з 16-и яєць, а відтак величезний кухоль сметани. У кутку сидів молодий чоловік, довкола якого вона від ранку до вечора бігала, мов квочка. Знайомий подивився на мене з недовірою. Я йому тоді сказала: «Будь ласка, так сприймають російських чоловіків». Однак серед молодих людей це вже змінюється.

Питання: «Я не хочу більше писати про війну. Коли я закінчила книгу «У війни не жіноче обличчя» довго не могла дивитися, як звичайна дитина, вдариться об щось носом, і їй тече кров. На канікулах я тікала від рибалок, які викидали на берег спіймані риби. Мене відштовхували їх застиглі випуклі очі». Це пані написала у черговій книзі про війну – «Цинкові хлопчики». Про ту війну, яку СРСР вів в Афганістані.

Відповідь: Війна в Афганістані – один із етапів «червоної цивілізації». І я не могла його оминути. Не хотіла вже писати про війну, але в нас це неможливо. Приїхала я у село додому, а там у сусідній місцевості – знедолений хлопець, який повернувся з Афганістану, колишній учень моєї мами. Ми поїхали на цвинтар, а там гріб ще одного маминого учня. Ніби мені це все хтось ложками вкладав до голови – в кінцевому підсумку я дійшла висновку, що треба про це писати.

До війни в Афганістані я ще вірила в соціалізм з людським обличчям, який – як переконував Горбачов – слід тільки виправити. Після повернення з Афганістану я вже не мала ілюзій. Я бачила, що ці люди там коїли, як після бою поверталися обвішані килимами. У шпиталі натомість самі афганці – старці, жінки і діти, без рук, без ніг. Я даю маленькому хлопчикові, прикритому ковдрою, плюшеву іграшку, а він хапає її зубами. Питаю афганку – чому? А вона зі злості відкидає ковдру, і я бачу, що хлопчик не має рук. Тоді вона каже мені: «Бачиш, що твої росіяни наробили?» Я хотіла, щоб люди довідалися, що там діялося насправді.

Питання: Один із тих, які повернулися з Афганістану, узяв на кухні тесак і порубав людину на чотири частини. Другому мати замовляла повій, коли починав шаленіти. Навіть сама йому віддалася. Чи довго шукала пані такі неймовірні історії?

Відповідь: Не можу сказати, що довго. Маємо дуже багато таких випадків після війни в Афганістані, а також після війни у Чеченії. Їх там навчили вбивати, навіть давали нагороди за вбивство. Чому тепер люди у Росії так бояться міліції, більше, ніж бандитів? Бо майже кожен в цій міліції пройшов через Чечню. Для них нічого не означає зґвалтувати чи вбити людину, яка не дає їм грошей. Замість міліції маємо бандитів. Тих, які мусили вбивати, не треба брати на роботу там, де вони знову матимуть контакт зі зброєю. А жінки мусять жити з тими «героями».

Питання: До Чечні, однак, пані не поїхала.

Відповідь: Я вже не могла дивитися на вбитих людей. Ба більше – уже не маю наміру писати ще одну книжку про війну. Все, що хотіла сказати з цього приводу, написала в попередніх книжках. Знаєте, багато залежить від журналістів, від того, із якого боку вони показують війну. В Афганістані разом зі мною був журналіст з російської газети «Завтра». Він мав свою війну: героїчну війну в Афганістані. Я мала свою. Ми розмовляли з тими самими людьми. Він писав про героїзм, а я запитувала: «За що маєш тут вмирати?»

Питання: Західні медіа – подібно як колись радянські – не складають іспиту, якщо йдеться про відтворення образу нинішньої війни в Афганістані?

Відповідь: Повідомлення про нинішню війну в Афганістані нагадують мені те, що нам показували у Радянському Союзі. Бракує іншого погляду. Я розмовляла з німецьким журналістом, який повернувся звідтіля. Говорив про ту війну, подібно як я колись: що нічого там після нас.

Світлана Алексієвич в Афганістані (Кабул), 1988 р.
Світлана Алексієвич в Афганістані (Кабул, 1988 р.)

Питання: На одній зі світлин з Афганістану пані одягнена в мундир, із перекинутим через плече автоматом. Репортер випадає з ролі, коли бере зброю до рук.

Відповідь: Це було лише для світлини. Я не ходила там зі зброєю. Мені пропонували, щоб я постріляла. Усі, що приїжджали туди, актори і акторки, із приємністю стріляли. Я відмовилася робити це. Мене переконували, що без цього я не осягну військової свідомості. «А, може, це добре, що не матиму цієї свідомості» – відповідала я. Боюся, що коли почну стріляти, це зруйнує в мені якусь адекватність. «Принаймні тоді сфотографуйтеся зі зброєю» – наполягали. Ось усе, що для них могла я зробити.

Питання: Кілька разів Ви виїжджали з Білорусі. Але завжди поверталися. Тепер мешкає пані в Німеччині, чи надовго?

Відповідь: Уже хочу додому. Вигідне життя мене не цікавить. Світ, яким я його знаю, який цікавить мене, є десь інакше. Завжди дивуюся людям, які хочуть писати про інші країни. Відтак з’являється багато дилетантських книжок. Якби я, наприклад, мала писати про Польщу, мусила б знати, які пісні матері співали своїм дітям, про що розмовляли ваші батьки зі своїми знайомими, якими колись були жарти. Щоб усе це бачити, треба вже з дитинства виростати в цьому.

Питання: Це означає, що Ришардові Капусьцінському слід було перестати писати «Імперію» чи інші книжки?

Відповідь: Ні, це був шлях, яким він ішов. Зрештою, він теж був частиною цієї імперії. Адже колись говорили, що Польща – то найвеселіший барак соціалістичного табору. Не кажу, що ніхто не має писати про інші країни, кажу, що це не для мене.

Питання: Чому пані не пише білоруською мовою?

Відповідь: Читаю білоруською, розумію її, але пишу російською. Я займаюся саме пострадянським простором загалом, а мовою «червоної цивілізації» була саме російська.

Питання: Пані хоче повертатися в Білорусь, але ви самі писали, що там нікому не потрібна.

Відповідь: Бо там керує Лукашенко. Простим людям у Білорусі відповідає його влада. Дискусії інтелігенції про демократію і свободу слова звучать для них як казка про залізного вовка. Коли приїжджаю до себе в село, чую: «Світлано, про яку свободу тобі йдеться? У нас в магазині є стільки напоїв для вибору». Лукашенко знає, як промовляти до цих людей і чим їх лякати, бо є таким самим, як вони. Ці люди хочуть, щоб було так, як раніше в колгоспі: нічого не робити і щось, навіть небагато, заробляти. Знають, що до них може прийти цей небезпечний російський капіталізм, і тоді їм стане значно важче.

Питання: Лукашенко теж почав боротися з вашими книжками?

Відповідь: Одразу, як прийшов до влади.

Питання: Влада у Білорусі не дозволила їх видавати, твори вилучили зі шкільних підручників. Що Лукашенкові заважає у Ваших книжках?

Відповідь: По-перше, трактування минулого, по-друге, сама моя особа, бо я в опозиції до нього. Коли почав саджати людей до в’язниці, я написала до нього відкритого листа про те, що він поділяє країну на дві Білорусі. Що він відійде, а цей поділ залишиться.

Питання: На свідомість людей могли би вплинути незалежні медіа, але, коли я минулого року був у Мінську, мені здалося, що вони самі вже не вірять у свою силу.

Відповідь: Уся наша опозиція має багато проблем. Однак мені важко говорити про це тепер, коли вироки отримують колишні кандидати на посаду президента від опозиції. До в’язниці потрапляють також молоді люди. Я не хочу, щоб певними моїми критичними висловлюваннями скористалася влада. слова використала влада.

Питання: Чимало осіб і організацій хотіло б допомогти незалежним газетам у Білорусі, але не знає, чого вони потребують, що можна їм дати.

Відповідь: Треба їх вчити, запрошувати до себе, показувати. Навіщо вони без перевірки пишуть, що Лукашенко вбивця, що це він організував вибух у мінському метро? Цього не потрібно робити. Нехай надрукують солідний матеріал, чому так багато людей підтримує Лукашенка. Звідки це взялося. Це буде цікавіше. Треба навчити їх ходити до людей. Бо людей не цікавлять їхні дискусії про свободу слова і білоруську мову. Треба навчити їх займатися конкретними проблемами людей, а не тільки абстракціями.


ВІД РЕДАКЦІЇ: Більш як два роки Світлана Алексієвич вже проживає на рідній землі. Білорусь змінюється й у позитивному сенсі, результатом чого є зняття санкцій. Президент Олександр Лукашенко привітав знамениту землячку із присудженням їй Нобелівської премії.

Ось кілька вагомих її думок після цієї знаменної події:

  • Жодна імперія не розпадалася без крові. І не важко здогадатися, що найголовніший противник Росії на пострадянському просторі – Київ. Уся історія Росії побудована на «ії пагорбах». Якщо забрати Київську Русь у росіян, то залишиться одна лише Орда… Табір розбещує і ката, і жертву. Чим сильніший тоталітарний режим, тим сильніше кат і жертва входять у певний взаємозв’язок. Відбувається своєрідне викривлення свідомості (День. – 2016. – 8-9 квітня).
  • Я виросла серед книжок. Мій світ був дуже книжковий. Я шукала себе… В Україні жила бабуся, а дідусь помер. У Білорусі жив дідусь, а бабуся загинула в партизанах. З дитинства я чула розмови про смерть. Жінки говорили або про смерть, або про любов… Дуже важливо знайти людину вражену. Людина навіть у пеклі привчається жити. Люди говорять дуже красиво, або коли вони біля смерті, або коли вони в любові. Тоді людина спинається навшпиньки… Книжка має бути попереду масової свідомості. Треба вбивати ідеї, а не людей (Дзеркало тижня. – 2016. – 9 квітня).
  • На прес-конференції після вручення Нобелівської премії мене запитували, що я думаю про повернення Криму. Тоді я чітко заявила, що вважаю це окупацією, політичним бандитизмом. Через ці слова не одержала вітальної телеграми від російського прем’єра Дмитра Медведєва, хоча вона вже була готова. Що стосується відносин Росії та України, то інакше ніж війна це не назвеш (Факты. – 2016. – 12 апреля).
  1. 5
  2. 4
  3. 3
  4. 2
  5. 1
(4 голоси)

Також буде цікаво: